Іван Андрусяк: "Кандидат педагогічних наук – то є найстрашніша істота"

Зустріч із письменником – пафосна назва заходу на папері, особливо коли цей захід робиться для дітей. Зустріч з Іваном Андрусяком я б радше назвала «живим спілкуванням» а бо «живою казкою для дітей». У Харкові Іван Андрусяк зі своїми казками побував ще восени – впродовж дня він читав для декількох груп дітей із різних шкіл міста.

Як зацікавити семи-восьмирічну малечу, що читати дітям – це й багато іншого Іван Андрусяк розказав мені під час інтерв’ю. 

(продовження, початок читати тут)

Як ви вважаєте, шкільні підручники – вони адаптовані для дітей? Може, їх варто писати письменникам?

– Не думаю, що їх потрібно писати письменникам. Але те, що нинішні підручники стають чим далі тим гірше – це очевидно. Підручники повинні складати педагоги, але педагоги за покликанням, а не за дипломом. Хоча й за дипломом, очевидно, теж. Все робиться не для дитини, а для «відкату». Найстрашніша істота в сьогоднішній Україні - це кандидат педагогічних наук. Є  серед них класні вчителі, які працюють на практиці. Але ж більшість кандидатів педагогічних наук уявлення не мають, що таке школа. Дитину вони в очі не бачили. Вони після педуніверситету зліпили кандидатську з педагогіки, тому що нічого немає простіше. Такі істоти зараз правлять балом у вищій педагогічній школі.

Іван Андрусяк

Чакалка (герой одного з творів письменника, вона як раз і є кандидатом педагогічних наук) у Вас дуже розумна. Тому ви її зробили такою?

– Я люблю такі фокуси. Мені здається, що кожна хороша книжка для дітей повинна бути одночасно книгою для батьків. Я люблю прописувати в дитячих книжках якісь фрази, сюжети, пасажі і ньюанси, які можна розуміти двояко: з одного боку – дитині, а з іншого – батьками. Тому образ Чакалки-кандидата педагогічних наук – це жарт, прикол, але за кожним жартом щось більше ховається.

Ну і поки вона була кандидатом педагогічних наук, жодного дня не пропрацювала в школі – вона і бере дітей і забирає до темного лісу. А коли вона пропрацювала в школі – вона вчитель.

Дитяча література, яку вивчають у школі – на Ваш погляд, щось потрібно додати або прибрати? Яких письменників?

– Питання складне. Питання дуже серйозне. У нас і досі вивчають не літературу, а історію літератури. І історію літератури вчити потрібно. Хоча б у старших класах курс історії літератури повинен бути, щоб дитина розуміла, що нічого не береться нізвідки: не було б Шевченка без літератури бароко, без Григорія Туптала. Він був би зовсім інший сьогодні.

Нашим школам дуже потрібен курс історії культури, в якому б дитина вчилася розуміти, що таке музика. Що таке живопис, як вона розвивалася. Що таке архітектура, театр. Це речі, які ніколи і нікому не будуть зайвими. Це речі, завдяки яким доросла людина поведе своїх дітей в театр або той же музей, тому що вона буде розуміти, що саме бачить. Чи вулицями того ж Харкова: ага – ось один стиль, а от інший і чому цей будинок красивий.

Те ж і з літературою. Мені здається, курс літератури повинен грунтуватися, перш за все, на цінностях, на почуттях, на якихось розуміннях людини про світ.

Як у нас будується урок про творчість письменника? Письменник такий-то народився там-то, провів важке дитинство. Кому це потрібно? Чому б не поговорити про його героїв? Чому вони чинять так, а не інакше. Які у нього почуття, емоції, що керує ним. Якщо з цієї точки зору поговорити навіть про важкі твори - того ж Михайла Коцюбинского – інше сприйняття буде. Ми можемо «Подарунком на іменини» залякати дитину, як це відбувається в самому тексті (там же батько по суті повів дитину подивитися на страту). От і ми дуже часто ведемо курсом літератури дивитися на страту. Замість того, щоб дивитися на емоції, живі. Що в 18, що в 19 столітті – вони ж не змінилися. Змінюються деталі, а людина залишається найважливішою.

Якщо література почне говорити з дитиною мовою цінностей, то дитині буде цікавий і Панас Мирний, і Нечуй-Левицький. А якщо говорити з дитиною мовою протоколу, їй не цікавий ніхто.

Чи є у вас «список літератури», письменників, «обов'язкових до прочитання» у Вашій родині?

– Ну, як – обов'язкові? Є ті, кого ми любимо. Ми намагаємося один одного зацікавити. Ось, наприклад, один із улюблених текстів і у нас з дружиною, і у дітей є майже невідомий роман Григорія Квітки-Основ'яненка «Пан Халявский». Публіка чула «Марусю» і «Конотопську відьму». А «Пан Халявский» – його ми всі любимо. Та ж Стефа любить оповідання Григора Тютюнника. Він сам – майстер «зробити лялечку» з нічого. Ось який там сюжет - дідусь йде в ліс з собачкою наглядати за саджанцями. І що? Де тут сюжет? Але він так це робить!

Або маловідомий текст Євгена Гребінки – «Путевые заметки Зайца»...

А бувало таке, щоб прийшла дитина зі школи і сказала: «Все! Це я читати не буду, а це я вчити не хочу!»

– Бувало, звичайно, бувало. Якось Ліза прийшла з уроку літератури, там вони якраз вивчали творчість Василя Голобородька. І там був вірш «Лелека». І ось Ліза обурилася: «Бачила я у білих тапочках і вірш, і тебе, тату!». Чому мене? А вірш-то взято з книги, редактором якої був я, і до якої я писав післямову. Ну не пішов їй цей вірш, щось не сподобалось. Він відібраний був абсолютно по-ідіотськи. Бо не для школи цей текст. І я повинен був реабілітуватися в очах дитини і реабілітувати геніального поета Голобородька. Все вилилося в те, що я сам написав сонет «Лелека» з присвятою «на примирення Лізи з віршем Голобородько».

А як же хлопчика зацікавити в навчанні?

– Іван Іванович вчитися не любить. У нього інше – талант легко сходитися із людьми. Там де він недовчив, він справляється враження.

Чи є питання з життя, які виникають у Вас чи у дітей, які Ви потім описуєте в казці?

– Так, майже в кожній книзі є, від чого це відштовхувалося. Реальна проблема, з якою стикалися мої діти і це прописувалося.

А які зараз питання? Що в роботі?

– Про те, що в роботі, я не хотів би розповідати. А те, що вже готово - це в журналі «Барвінок» друкується повість «Третій сніг». Вона повинна вийти книгою. Поки ось коротка журнальна версія. Там буде багато питаньі багато алегорій на сучасне життя, «правила гри, які у нас в житті домінують».  

Там зроблено все для того, щоб дитина читала пригодницьку історію і бачила персонажів,  їх характер. Але щоб дитина могла задуматися над тим, що не тільки «вовки в лісі дурості робили», а й могли замислитися над паралелями навколишнього життя.