Табір для дітей з особливими потребами як тимчасовий притулок: куди втекли біженці зі Слов’янська?
Тікали з родинами. Деякі з них не мали необхідних речей, адже їм довелося збиратися похапцем. На даний момент табір заповнений і нових біженців він не прийматиме. На території «Ластівки» проживає 44 дитини, які потребують постійної уваги дорослих. Є вагітні жінки. За словами Олени Хованової, директорки комунального закладу, ними зараз опікуються волонтери. Допомагають всі, починаючи від простих селян і закінчуючи членами сільської ради. Так вдалося зібрали все необхідне для біженців. На даний момент нестачі їжі, одягу, іграшок для дітей чи побутових товарів немає. Проте всі біженці потребують психологічної допомоги. «Вони зараз перебувають в специфічному емоційному стані. Не дай Боже щоб з нами таке було. З цими людьми працюють психологи, які намагаються надати їм максимальну допомогу», розповіла Олена Хованова.
«Хлопнули двері, а дитина підбігає до матері і питає: «Стріляють?». В дітей було таке враження, ніби вони досі там, – розповів сільський голова Володимир Шаров, – наприклад, вони дуже боялися грози. Їм потім пояснювали, що це ніяка не стрілянина, а просто гроза. Дітям потрібно допомогти зняти цю психологічну напругу».
«Почули якійсь шум – і нам здається, що вже стріляють, – розповіла Тетяна, біженка зі Слов’янська, – летять літаки – ми думаємо, що зараз будуть бомбити. Бачимо людей в плямистому одязі – нам здається, що то йдуть сепаратисти. Ми і самі не подумали б, що це все на нас так відобразиться. А там було дійсно страшно. Ми лягали спати одягнутими. Речі ховали по різним кутам кімнати. Якщо раптом будуть стріляти – щоб потім хоча б щось залишилось цілим. Взагалі, не хочеться про це згадувати».
Не дивно, що люди цього не хочуть згадувати. Адже тепер зі звичайного міста Слов’янськ перетворився на зону бойових дій. «О дванадцятій годині ночі почалася перестрілка, – згадувала інша біженка, – і на дах впав снаряд. Одна сім’я вибігла на вулицю. І всіх трьох – чоловіка, дружину і дитину – поранило осколками. Наступної ночі також почався обстріл. Тоді всі з досвіду сусідів знали що не можна тікати. Потрібно ховатися. Упав снаряд – і вся сім’я згоріла. Тому ховалися тільки в підвалі».
«Нам казали, що українці по нас стріляти не будуть, – розповіла Тетяна Іванівна, – ми, вірячи в це, сиділи до останнього. Ми могли раніше поїхати. Зараз моя мама сидить півдня в підвалі. Стріляють ополченці. Вони стріляють із-за наших домівок. А українці їм у відповідь. Через це багато домівок постраждало. Ми як між двох вогнів. Сільзавод розбомбили. Хімпром розбомбили. Керамзавод також. Керамічний ЦК, завдяки якому виживало наше місто, не працює. Не працюють дитячі садки, школи. Чимало лікарень зруйновано і тепер вони також не працюють.
В нашому домі жили люди, в яких залишились діти тих старичків, які вже померли. В нас було так заведено: якщо трапиться якась біда, то ми всі допомагаємо один одному. А радість ділили порівну. Наприклад, якщо в когось весілля – то на нього запрошували всіх сусідів. І навіть в цій ситуації ми не забуваємо телефонувати один одному. В нашому домі було вісімнадцять родин. Із них залишилось троє, які не змогли вихати. Ми їх підтримуємо. Правду кажуть, що біда зближує людей. Що люди пізнаються в біді. Навіть ті, які колись були ворогами, стали тепер друзями».
«В Слов’янську залишилась моя старенька мама, – згадувала інша жінка, також Тетяна Іванівна, – їй 85 років. Вона не змогла приїхати сюди. Вона свого часу натерпілася війни. Вона знає що це таке – поїхати в невідомість до будинку, якого може і не бути. Вона просто не ризикнула це зробити. А мені самій зателефонувала невістка і попросила двох онучок відправити туди, де нема стрільби, де діти будуть в безпеці, де вони будуть захищені державою. На збори нам було відведено всього п’ять хвилин. А мама залишилась вдома під наглядом дочки та зятя. Коли ми сюди приїхали, то не знали, в що нам вдягатися і де лягати. Але наскільки тут багато доброти! Нам видали все: і канцелярію дітям, і іграшки, і чимало гарної постільної білизни. Ми дуже вдячні людям, які зі всією душею допомагали біженцям. Тому ми не могли поступити інакше як почати допомагати по господарству, наприклад, прибирати чи поратися на кухні. Ми ж прекрасно розуміємо, що нас тут багато, а працівників – мало.
Те, що ми бачимо по відношенню до себе – це співчуття та співпереживання. Тут нема такого, щоб до нас ставились як до сепаратистів. А то по телевізору кажуть, що в Слов’янську всі сепаратисті і всі підтримують терористів. Для нас це трошечки дико. Адже ми хочемо миру, а не війни. Хочемо щоб нас залишили в спокої і дали жити нормальним життям. Щоб ми змогли повернутися назад і відбудувати свої будинки. Щоб діти відвідували школи та дитячі садки. Щоб в нас була робота. Щоб ми врешті-решт посміхались як раніше».
Зараз біженці продовжують слідкувати за ситуацією в Слов’янську. Чекають коли ця війна нарешті припиниться і вони зможуть повернутися до своїх домівок, відбудувати їх і жити звичним життям. Але найближчим часом, нажаль, зробити це вони не зможуть.
