На межі виживання

Луганськ

За останній місяць війна прийшла до самого Луганська, проникла в міста і села області, у будинки мирних жителів. За цей час багато що змінилося. Війна принесла руїну, смерть, вимушену міграцію, а ті, хто залишився, намагаються вижити. Чи є життя «по той бік», і яке воно?
Місяць тому все було інакше. Міста й далі жили своїм життям. Ритм збився, але вони жили. Приміром, у Луганську подекуди працювали торгові центри, аптеки, крамнички, вулицями ходили люди. Коли над містом зависав важкий гул літака, за лічені хвилини місто порожніло.

З кожним днем війни людей стає дедалі менше. Тоді ще ходили потяги. Сьогодні усі шляхи сполучення обрізано. Магазини, аптеки зачинені. Ще кілька тижнів тому можна було розплатитися електронною платіжною карткою, сьогодні це зробити практично неможливо.
Мешканка передмістя Галина розповіла, що вже декілька днів не може дістатися на роботу в місто, бо не має готівки.

У громадських місцях запитання від незнайомих на тему війни, ЛНР, української влади тощо – насторожують. Згодом у Стаханові місцевий мешканець пояснить цю замкнутість: «37-й надворі! Своїх здають. Тому місцеві можуть переповідати факти, події, але не говорити про своє ставлення до них!»

Діти і війна

Евакуюватися можуть далеко не всі. З Комброду дітей із будинку малятка змогли перевезти в інший кінець міста, де в засягу ока знаходиться інша гаряча точка – аеропорт. Вихователі кажуть, що звук стрільби дітям пояснюють грозою, але ночами війна все одно дається взнаки:

«Малюки почали спати неспокійно. Повсякчас уночі прокидаються. Здригаються. Поки про нас просто забули. Жодних пропозицій про евакуацію не надходило. Ми чекаємо, коли ж це усе закінчиться».

Уже потім цих дітей згадають... як інформаційний привід для чергового удару в інформаційній війні.

 http://www.segodnya.ua/regions/donetsk/terroristy-pohitili-detey-iz-internata-v-luganske-539910.html

Місцеві жителі вірять, що новий навчальний рік таки почнеться, стверджуючи, що початок його перенесений на 1 жовтня. При цьому більшість батьків вивезли своїх дітей до інших регіонів України і до Росії. Поки що – на відпочинок, іноді вимушений. Нова місцева влада в особі «міністра освіти, науки і культури» Лесі Лаптєвої пообіцяла, що школярі та студенти продовжуватимуть навчання у вишах Росії.

https://www.youtube.com/watch?v=hqsfq3xyW6Y#t=13

Але на ділі в сусідній країні їх ніхто не чекає. Студент Максим із Луганського медичного університету вже пробував «перевестися» в аналогічний виш у Ростов-на-Дону. «Приїхав я до Ростова. Прийшов у медуніверситет. Почав дізнаватися, хто відповідальний за переведення. У результаті я декілька годин пробігав з кабінету в кабінет і тільки вже після обіду, коли універ почав порожніти, зрозумів, що я тут нікому не потрібен. Нас тут ніхто не чекає. З тим і повернувся до свого Луганська», – розповів нам свою історію Максим.

Ні війні!

Єдине сполучення з іншими містами – це залізничні шляхи. Стаханов – особливе місто в цій війні. З ним пов'язують ім'я Болотова. Хоча місцеві запевняють, що він тільки одного разу приїжджав до них і що сьогодні тут орудують геть інші банди. Якщо порівнювати з Луганськом, то місто живе своїм розміреним життям. Тут стріляють тільки по околицях. Ополченці відкрито з'явилися в місті місяць тому. Вони буквально за один день наводнили місто. В парку, у транспорті, на вулицях – декілька днів вони відкрито демонстрували свою присутність в місті. Сьогодні їх практично не видно, але місцеві знають, що вони є і вони готуються до війни.
До «армії Південного Сходу» закликають агітплакати і реклама на біґбордах. Але місцеві мешканці туди не поспішають. Вони хочуть миру і спокою.

«Коли цілодобово і тижнями гуркотить кулемет, “Град” – стає нестерпно. Коли це в периметрі міста – спочатку страшно, потім стомлюєшся від страху. В'їжджаєш до міста – перевірка паспортів, виїжджаєш – теж. Без хамства, все ввічливо. На посту нацгвардія перевіряє особливо ретельно. Сумки навиворіт. Чоловіків оголюють до пояса і перевіряють тіло на наявність поранень (на залізничному вокзалі в Харкові міліція за тією ж технологією перевіряє чоловіків. – Г.П.). Я вірю в те, що 11 травня за ЛНР проголосувало 92%. Я пам'ятаю цей день. Усі йшли і повзли, з ціпками, на візочках. Сьогодні б цей відсоток не перевищив і 5. Я впевнена! Тоді кожного зачепили за живе – у людей був соціальний протест. Шахтарі-трударі з такими подачками йшли на пенсію! Тут свавілля, корупція були завжди! Люди забули, коли почувалися людьми. Цих людей точно не назвеш терористами!» – розповіла місцева мешканка Ганна.

Про нинішні настрої місцевого населення свідчать нові написи на огорожах і зупинках: "Сепары/укр., пошли вони з города!», «Войне нет!».

Робота шахтаря нині вдвічі небезпечніша. Проте вони й далі працюють. «У нас же дуже глибокі шахти, до 700 метрів. Якщо раптом стрільба, зникне електрика, то як ми на поверхню виберемося? У нас же повністю автоматика, жодних механічних катеринок ані драбин немає. І потім, у нас шахта мокра! Якщо помпи перестануть працювати, нас там-таки й затопить».

Зона відчуження

Місяць війни перетворив цей регіон на зону відчуження. Їдуть здебільшого звідти. Туди – одиниці транспорту, переважно волонтери. Одні з них вирушають рано-вранці з Чугуєва колоною автобусів із написом «діти». Їдуть уже навантаженими, везуть хліб, крупи, консерви, воду, одяг, ліки.

Усіх годі вивезти за раз. Решта мусить якось дотягнути до наступного приїзду волонтерів. Вивозять насамперед жінок і дітей. Безкоштовно. Поки що забирають людей із Первомайська – вони в першу чергу потребують допомоги.
За даними міра міста Бориса Бабія, в Первомайську немає жодного будинку, який би не постраждав від обстрілу. «Понад 200 загиблих мирних жителів. Я намагаюся вивезти людей, урятувати їм життя – головне моє завдання! Ось віддав два автобуси волонтерам із Чугуєва і Харкова, вони вивозять».

Слов'янськ. Пейзаж міняється на очах. Усе свідчить про те, що нещодавно тут була війна: зруйновані будинки, залишки зупинок, вибоїни на дорогах, удалині видніє зруйнований завод. І ось вони – люди зі зброєю на першому блокпосту. Паспорти залишаються у водія – попереду ще буде декілька перевірок.

Несподівано зникає мобільний зв'язок «МТС» і «Лайф». Відчуття відрізаності від зовнішнього світу. Рятує «Київстар» – єдина мережа, що сяк-так працює в цьому регіоні. «Почалося!» – каже один з волонтерів. Він приїхав сюди вже не вперше. «Далі ми відрізані від світу, тут ніхто нічого не гарантує. Кожен сам за себе. Може несподівано початися обстріл. Минулого разу над головою пролітали снаряди. У цієї території особлива карма – тепер це зона відчуження».

Голод і відчай. Життя на межі

Перший пункт прибуття – Стаханов. Далі – Первомайськ, де також залишать продукти і заберуть переселенців. Волонтери вивантажують одяг і продукти. Тут їх уже чекають: місцеві волонтери, батьки з дітьми. «Це перша гуманітарна допомога нам. Ми ще не знаємо, як оповіщати, як роздаватимемо продукти населенню. Але гуманітарка дуже вчасна! Ще трохи – і можна було б говорити про голод», – говорить місцевий волонтер Валя.

Гроші тут – рідкість: востаннє пенсії та зарплати виплачували в червні. «Ми живемо на "заначку", але і вона закінчується. "Дитячі" я отримувала на картку “Привату”. Але востаннє перераховували в липні. Зазвичай я расплачувалась нею. Нині на картці є трохи грошей, але вже немає магазинів, де є термінали. Я не можу купити продуктів. Я здала вже усе золото, яке мала. Але з цих грошей залишилося сорок гривень. Усе подорожчало, тому хоч як економ, а гроші просто тануть на очах. Ця гуманітарка – наше життя!» – розповідає місцева мешканка Наталія.

Практично щодня зачиняються магазини. У тих, що ще працюють, прилавки напівпорожні. Великі супермаркети і крамнички зачинені. Часто напис на вхідних дверях свідчить: «Магазин зачинено. Немає товару».
Тепер у Стаханові основний транспорт – велосипед. Бензину на заправках немає. Найближча АЗС – у Лисичанську. Хто може доїхати, купує там і продає на місці вже по 20–25 грн за літр. На цей момент із міста можна виїхати до Кіровська й Алчевська, далі – в довколишні селища. І все: на цьому шляхи закриті. Найближче звільнене місто – Лисичанськ, але туди громадський транспорт не ходить. Дістатися можна тільки попутками або таксі, вартість якого – від 500 до 1000 грн. Поїхати з міста можна також на автобусі в Ірмине і Харків. Але квиток дозволити собі може далеко не кожен: вартість проїзду – 300–400 грн за людину.

Деякі сім'ї налякані «мобілізацією» в ополчення і в Національну гвардію, тому залишаються у Стаханові свідомо. «Я, мій чоловік і 14-річний син будемо тут. Моєму чоловікові 53 роки. Я боюся, що як тільки ми виїдемо за межі міста, його можуть забрати силою. Ми начулися про такі випадки, тому краще тут, без грошей, але всі разом!» – поділилася з нами стаханівчанка Алла Володимирівна.

У дефіциті й стартові пакети «Київстар» – це єдиний зв'язок, який тут є. Придбати його на місці можуть далеко не всі: ціна варіюється від 50 до 300 грн.

Водопостачання

Вода – в особливому дефіциті. Уже місяць, як у Стаханові та кількох прилеглих селищах немає центрального водопостачання. Мешканцям доводиться буквально добувати воду. «Щодня набираємо воду. У колодязях, колонках, джерелах. Хто в руках, хто возить "кравчучкою", тачкою, навіть дитячим візком – аби за один раз більше набрати. Набираємо у баклаги, в цистерни, відра. Іноді пожежники привозять, дають нам. Стоїмо в чергах, іноді – годинами. На джерелі інколи набираємо, але там невеликий струмінь, щоб набрати відро, йде хвилин двадцять. Важко тим, хто живе на верхніх поверхах. Спробуй дотягни! Особливо важко літнім людям: скільки вони там наберуть?! Ось так і живемо! Доводиться економити на усіх процедурах з водою. Іноді їмо в одній тарілці по черзі. Купаємося один після одного, в тій самій воді!» – розповів нам місцевий житель Аркадій Володимирович.

Судячи з кількості сміття в місті, комунальні служби не працюють. Щоб уникнути екологічної катастрофи, місцеві жителі іноді спалюють відходи на місці звалищ.

Місто ще не знає війни. Мешканці, що залишилися, тільки й чекають військових дій: приготовано сховища, льохи і підвали, вони відчинені цілодобово.

Людей на вулицях Стаханова, Кіровська, найближчих селищ – дуже мало. «Всі, хто міг виїхати, виїхав. Заводи зупинилися. Хіба що шахтарі працюють. Та і ті – на свій страх і ризик. Прийшла вказівка згори, з Києва, щоб залишалися вдома. Тільки ті працівники, що забезпечують життєдіяльність міста, ходять на роботу. Деякі поїхали в селища і села, до родичів, – з економічних міркувань. Там хоч їжа є з городу – вижити можна. Нам уже все набридло! Ми хочемо мирного життя!» – розповів стаханівчанин Ілля.

Почути Луганськ...

Про референдум сьогодні мало хто говорить. Не говорять і про своє ставлення до української влади, до ЛНР. Головне завдання кожного – вижити. «Адже ми голосували не за вступ до Росії. Ми українці. Але ми в таких умовах жили останнім часом, що Києву і не снилося! Дороги розбиті, місцева влада і правоохоронні органи безчинствували. А ми роботяги, ми звикли гарувати. І що виходить: ми працюємо, а нам у регіон – нічого! Як з бидлом! Ось у нас, уважайте, свій майдан і був! Ми вирішили, що нам простіше самим заробляти і тут же гроші залишати. Оскільки ми їх не бачимо! Які ми сепаратисти, терористи! Хто воює – так. А ми виживаємо, нас же і з того, і з другого боку обстрілюють сьогодні. Люди мирні гинуть. А ніхто, ніхто не хоче вирішувати питання політичним шляхом! І чому в місті треба стріляти?! Кому треба знищувати міста?! – обурюється один з місцевих жителів. – Я не знаю, хто в ополченні. Серед моїх знайомих таких немає! Хіба що на самому початку, пам'ятаю. Навіть приходили, агітували. Були серед шахтарів навіть. Їм ЛНР-івці пообіцяли платити 75% від зарплати плюс військові. Але ці ополченці, як тільки почав Київ наступати, швиденько зібралися і поїхали до Москви на заробітки. Ось так і живемо. Кожному дневі тішишся – адже прокинувся живим!»

Місцеві жителі бояться «ополченців», але при цьому багато хто захоплюється їхніми кроками. Вказівка ЛНР: алкоголь продається від 8 ранку до 10 вечора, за мародерство суворо карають (телефон гарячої лінії можна побачити буквально на кожному стовпі). Під час комендантської години місто патрулюється. Приміром, стахановчанка Алла Володимирівна розповіла, що наркоманія в місті зникла буквально за один день:

«Щоліта у моєму дворі – шантрапа. Алкоголіки, наркомани. Кажуть, приїхали "хлопці", пригрозили “стінкою” ("до стінки" в цьому регіоні вже крилатий вислів. – Г.П.). Нині тихо.

Одного разу сусіди шуміли всю ніч. Бійка, крики. Діти не можуть заснути. Сусід викликав міліцію. Приїхали ополченці. Як бабка пошептала! З нашими людьми методами нашої міліції не впораєшся!»

Сьогодні тиша насторожує, діляться своїми переживаннями місцеві. Мовляв, із вибухами легше – чутно, де і як далеко відбуваються військові дії.

«Коли затяжна тиша – страшно. Щось же вони роблять у цей час?! Дислокація військових може змінитися, і наступний вибух станеться в мене у дворі», – пояснює місцевий житель Андрій Приходько.

P.S. Інтуїція не підвела Андрія. До Кіровська (декілька км від Стаханова) повернулися ополченці й активно агітують місцевих в «армію Південного Сходу». А маршрутне таксі тепер не йде в сусідні селища. Водії бояться їхати: на основному маршруті виникла нова, поки що бездіяльна перешкода – зенітка. Тут усе ще тільки починається.