Ірина СКРИННИКОВА: «Вірші самі обирають мелодії у моєму серці»

Люцина Хворост  |  П'ятниця, 22 серпня 2014, 23:12
Поетку і бардесу Ірину СКРИННИКОВУ, авторку поетичних книжок «Світлоповінь» (2008) та «Як завжди» (2014), можна зустріти на гучних концертах і на камерних вечорах бардівської пісні, на сковородинівській галявині в Бабаях і у Спілці письменників на Чернишевського. Коли вона співає – нагадує то зосереджену жрекиню, похилену над святинею, то замріяну дріаду; зійшовши ж зі сцени, враз стає звичайною симпатичною жінкою, нашою сучасницею, заклопотаною, але з просвітленим поглядом. А гітара в її руках – не що інше, як інструмент приборкання цього непокірного світу. Адже чим його ще приборкати, коли не музикою і не віршем?
Ірина СКРИННИКОВА: «Вірші самі обирають мелодії у моєму серці»

– Ірино, чи пам’ятаєш ти, з чого почалося твоє захоплення літературою? Чи були в тебе натхненники? Хто з поетів є для тебе взірцем?

– Спогад із раннього дитинства: дідусь Михайло читає мені Пушкіна – «Буря мглою небо кроет», – та Шевченка – «Заповіт». Пушкіна – з книжки, а Шевченка – напам’ять…

Сама писати вірші почала пізно, у 19 років, і несподівано для самої себе. Писала спершу російською, бо любила російську неоромантичну поезію ХХ сторіччя. Українську поезію знала тільки в обсязі шкільної програми, хоча прози української читала багато.

А натхненники… Вони знаходили і знаходять мене самі. Одного разу я заговорила на вулиці з Оксаною Мардус. До цього ми були знайомі заочно, я захоплено читала її вірші в «районці». І з цієї розмови почалася моя поетична одіссея. Це було в 1996 році. Перший семінар – і шістнадцять рядків, що ввійшли до збірки «Світлоповінь».

Люблю читати Віктора Бойка, Тетяну Шамрай… перечитала майже всіх «слобожанців». Не кажу вже про Ліну Костенко, Тичину, Сосюру тощо. Коли читаю гарну поезію – відчуваю поштовх до власної творчості.

Що значить для тебе Харків і Харківщина? Як гадаєш, чи могла б ти жити і творити десь в іншому місці чи то в Києві, чи на Заході України, чи за кордоном?

– Харків – улюблене місто, де я маю багато друзів, де я навчалася в музичному училищі та Академії культури. Родом я з Нової Водолаги, там і мешкаю. Втім, для мене Харків і Водолага – щось єдине і нерозривне, бо я частенько перебуваю десь поміж: в електричці, автобусі… Ніколи не виїздила за межі Харківщини більш як на два, три тижні. Коли навчалася у Дрогобичі, написала там лише зо два вірші.

Ти згадала, що маєш музичну освіту…

– Маю дві середні музичні освіти та одну вищу. За фахом я викладач по класу баяна, гітари, диригування, артист ансамблю, оркестру та керівник оркестру народних інструментів. Працюю у Нововодолазькій дитячій музичній школі, викладаю переважно гітару, керую дитячим шкільним оркестром «Vivat-Козачок». Наразі пишаюся тим, що п’ять моїх учнів-гітаристів навчаються у вищих музичних закладах.                            

Ти викладач, а педагогічна робота – це насамперед спілкування. З натури ти інтроверт чи екстраверт? Як співвідносяться в тебе особисто як у поета потреба спілкування та потреба  усамітнення?

– Виходить так, що дедалі більше часу треба для творчості, а отже, для усамітнення. Пустопорожнім балачкам немає місця у моєму житті. Спілкуюся переважно з товаришами по музичному та поетичному цеху, з найближчими родичами та друзями.

Політична тема непроста, але не зачепити її ми сьогодні не можемо… Як війна вплинула на твій настрій, на твою творчість?

– Я була за цілісність України від моменту проголошення її Незалежності. Віднедавна в моєму серці живе скорбота: нескінченно жаль і загиблих воїнів, і мирних жителів. Але говорити про це поет повинен віршами, а музикант – піснею. Я вже написала декілька творів на цю тематику.

Яким є твоє ставлення до Спілки письменників? Інколи точаться розмови, що такі творчі спілки варто ліквідувати, бо вони є спадщиною «совка»

– До Спілки ставлюся з великою вдячністю і повагою. Я маю там колосальну моральну підтримку, професійно зростала від семінару до семінару. А тепер мені дали рекомендацію до вступу. Хочеться тільки бачити більше молоді на заходах, що проводяться.

Саме Спілка подарувала мені знайомство з більшістю поетів, яких я «омузичую». А це довжелезний список: Віктор Бойко, Віктор Тимченко, Тетяна Шамрай. Лариса Вировець, Олександр Бобошко, Леонід Талалай, Наталка Матюх, Іван Мироненко, Ірина Мироненко, Ольга Тараненко, Оксана Мардус, В’ячеслав Романовський, Анатолій Перерва, Олександра Ковальова, Ольга Тільна, Ігор Муратов, Тетяна Очеретянова, Роман Скиба…

– А з класиків?

– З класиків – Сковорода і Шевченко.

– Як саме ти вибираєш «своїх» поетів і «свої» тексти?

– Вибираю не я – вірші самі обирають мелодії у моєму серці. Просто читаю вірш – і раптом щось ніби вмикається усередині. Починаю наспівувати, беру гітару…

Видалося, дякувати Богові, натхненне літо. Інтенсивно працюю над третьою збіркою, готую до запису пісні. Один авторський диск – «Свічки не гаснуть» – у мене вже є.

– Бажаю Тобі щиро, щоб твої свічки дійсно не гасли і щоб не маліла твоя світлоповінь! А сама ти чого б собі побажала?

– Більше можливостей для творчої праці – і щоб вона, ця праця, нарешті почала забезпечувати мене матеріально (сміється). А ще, звичайно, хочеться завжди мати читачів і слухачів, щоб ділитися з ними цим світлом.

comments powered by HyperComments