Роман Кісь: «Мені здавалося, що коли люди дізнаються, що я з протилежного кінця України, то їх серця відгукнуться»

Юлія Гуш  |  Середа, 1 жовтня 2014, 21:31
Роман Кісь – український філософ, антрополог, етнолінгвіст і поет. Живе та працює у Львові. Побував у звільнених містах на Донеччині, де мав нагоду поспілкуватися з місцевими мешканцями. Він розповів «Справжній варті» про свій останній візит до Маріуполя.
Роман Кісь: «Мені здавалося, що коли люди дізнаються, що я з протилежного кінця України, то їх серця відгукнуться»

Чому ви вирішили завітати до Маріуполя?

В мене виникло бажання поїхати на Донеччину, у визволені міста. Це для того, щоб поспілкуватися з іншими людьми та побачити, як вони переживають цю ситуацію, це протистояння, цю драму, цю, можна сказати, трагедію. Я їхав тому, що не міг не поїхати. Бо мені задавалося, що коли люди дізнаються, що я з протилежного кінця України, то їх серця відгукнуться. Бо львів'яни люблять Україну не тільки десь там у Львові чи в Києві, а всюди. І в ці драматичні для України дні кожне місто, особливо якщо там відбуваються військові дії чи туди наступають загарбники, сприймається як своє, рідне і любе. Щось таке, що дуже важко втратити і що необхідно відстояти.

Отож саме для цього я поїхав в Маріуполь. Не для того, щоб когось там просвітити, підбадьорити, а для того, щоб самому набратися снаги, енергії від тих патріотів, які на передових рубежах захищають Україну. Вони обстоюють пороги правди і справедливості проти того зла, беззаконня, темної сили, яка навалюється на Україну, намагаючись за задумом Кремля поглинути і перетравити її в утробі нової третьої імперії.

Які у вас виникли враження від самого міста? Чи підтримує там народ українську армію?

Коли я прибув до Маріуполя, мене там дуже гарно зустріли. В мене було таке бажання, просто як пересічного українця, взяти до рук лопату і допомогти місцевим на передових рубежах копати оборонні споруди. Хотілося не просто там попрацювати, а відчути та пережити співпричетність з місцевими мешканцями. І набратися їхньої безумовної відваги, беззастережного ентузіазму, от цього патріотичного пориву. У них можна навчитися справжнього патріотизму. Це пробудження вже невідворотне. Українство, яке там досі жевріло, було обмежене острівним чи громадським спілкуванням, воно вже розгорнулося як загальнонародний рух.

Коли я прийшов на місце збору волонтерів, там знаходилось більше десяти людей. Це були люди різного віку. Мені розповідали, що там працював навіть вісімдесятилітній дідусь. Тобто таке бажання властиве не тільки мені. І те, що ми маємо щось спільне і поділяємо ці спільні смисли, все більше цементує та загартовує нас як націю. У нас є прямий зв'язок між народом та військом. Народ створив військо, взув і одягнув його, захистив його бронежилетами і постійно його годує. Народ не тільки підтримує армію, а в певному сенсі цього слова створює її. Можна сказати, що українська армія, ці добровольчі батальйони – плід і продукт, втілення і уречевлення того патріотичного пориву. І цей живій нерв між армією і людьми відчутний на кожному кроці.

Але з другого боку, те військо вже проявило взірці мужності. Воно також посилає зворотні імпульси і в буквальному розумінні створює нас як націю. Створює заново. Створює нам істинний патріотизм та істинну ідентичність. І солдати це відчувають. Я намагався зазирати солдатам у вічі за день до обстрілу. Цей погляд закликає нас до відповідальності.

Чи змінилась самоідентичність мешканців міста? Як на них вплинули останні події?

За в цих умовах дійсно утверджується нова українська ідентичність, утверджується українська ідея. Розмовляв я з різними маріупольцями. Звичайно, якщо порівнювати Маріуполь, як величезний індустріальний центр, зі Слов’янськом, то він більш зросійщений. В Слов'янську на кожному кроці можна було почути українську мову, принаймні на рівні суржику. Але я вам оповім про один епізод, який є ілюстрацією того, що все змінюється. В тому числі суть мислиневої парадигми на рівні масової свідомості. Десь там, в приватному секторі, я підійшов до двох жінок. Одна розмовляла прекрасною, майже літературною українською мовою, а інша – російською . Це був тип характерної росіянки. Вона сказала «Да, я кацапка. Но я здесь живу 31 год. Чего этот Путин сюда прет? Что ему здесь надо? Вот наш батальон придет и порядок наведет». Тобто патріотизм етнічної росіянки став українським патріотизмом.

Це мабуть не є чимось випадковим. Те, що чимало етнічних росіян, які, може, любили, ідеалізували цього Путіна, навіть сакралізували його, вони змінили свої погляди. Хоча, мабуть, це не всі зробили… Але з іншого боку, є затьмарені, залякані українці, які ще не до кінця стали українцями. Але в такій ситуації люди змінюються.

Бо це сама історія, мова самих обставини, це протистояння ми-вони, протистояння між бінарними опозиціями правда-кривда, добро-зло, світло-темрява. Це так звана межова ситуація, про яку говорили екзистенціалісти. Необхідність кардинального вибору змушує багатьох людей задуматися над сенсожиттєвими питаннями на зразок «звідки ми?», «куди далі?», «навіщо ми?», «чому так?». Не просто мислити на вузенькій смужечці «тут і тепер». Це ситуативне мислення трансформується і люди починають бачити ширший контекст. Геополітичний контекст. Контекст загрози імперської Москви для всього світу. І пишатися тим, що Україна є тим рубежем, тим бар’єром на шляху тієї орди, який здатен захистити європейські цінності, її цивілізацію і культуру. І тому це важливо усвідомити.

Взагалі, яка атмосфера панує в місті?

Знаєте, найбільша радість і насолода, яку я отримав Маріуполі, це той факт, що у місті, яке було під обстрілом, панує, атмосфера миру та спокою. В цьому полягає велич української душі. Ніякої паніки, тривоги чи навіть найменшої розгубленості. Діти граються, матері у візочках возять своїх немовлят, люди спілкуються. Коли я очкував приїзду автобуса, один з місцевих мешканців запитав мене «Вы со Львова? Что вы здесь делаете?» Я відповідаю: «От прийшов покопати окопи». А він відійшов і через 5 хвилин приходить, приносить мені десь кілограм чи два груш і каже: «Батя, это тебе». В цьому епізоді відчувається, що різні верстви тієї людності вже відчувають відповідальність не тільки за долю свого міста, адже вони не хочуть бути поневоленими, а й за долю всієї України.

Коли я прибув до міста, я в першу чергу звернувся до Комітету оборони Маріуполя, щоб дізнатися, де збираються люди, які копають окопи. Там працюють волонтери, які відвозять всі необхідні речі солдатам на передову. Тоді я познайомився з керівницею цього штабу пані Марією. Вона родом з Тернопільщини, викладає політологію в місцевому університеті. Під час телефонної розмови її останні слова були такі: «Скажіть усім, що ми боремося». І це слово «боремося» - воно в семантичному плані дуже містке. Бо це боротьба з ненавистю, з імперським оскаженінням, це протистояння силам темряви. Коли виробляється наша самість, ми остаточно стаємо самими собою. Путін дуже прорахувався. 

comments powered by HyperComments