«Поводир»: якісний фільм, але лише для «загітованих»
Неділя, 4 січня 2015, 10:47
Гадаю, що ні для кого не буде дивним той факт, що я почну статтю про фільм (не наважусь назвати свій опус «рецензією», бо йтиметься не лише про кіно) із «політики». Таке наше сучасне життя: куди не поткнись, скрізь ця «політика»…
«Поводир»: якісний фільм, але лише для «загітованих»

 Знаєте, чому в нас в Україні так багато фанатів «руського міра»? Зараз не йдеться про бабусь і дідусів, які, в силу свого віку і особливості людської пам’яті «стирати» погані згадки, хочуть до Росії, адже та — наступник і, так би мовити, реінкарнатор СРСР, тієї країни, в якій означені дідусі і бабусі були молодими і, як їм зараз здається, щасливими. Дивно, але і СРСР, і Росію «люблять» зовсім молоді люди.

Чому це так відбувається? Двадцятирічні хлопці та дівчата, старшокласники і навіть зовсім малі щось кричать і шепелявлять про «вєлікую страну», вимагають «чтіть вєтєранов» (хоча місцем у метро останнім не поступаються), не соромляться начіплювати на себе георгіївську стрічку тощо. А ще вони вважають радянську армію визволителями, бо … таке формулювання вбили їм у мізки численні фільми, серіали, контент в Інтернеті, проросійського, «правильного» спрямування.

Росія давно розгорнула проти Україну гібридну війну, де масмедійні війська всі роки від початку правління Путіна пішли в рішучий наступ. Зброя — кіношна, замовна і вихолощена мас-медійна продукція, із міфами про совєтів-визволителів, Балуєва-героя, непереможний спецназ, що нищить «ублюдків»-чеченів на «ісконно» російських землях Кавказу. Ну а хохли, їхня історія — щось унтерменшове, не варте нічого, без старшого «брата»…

Нарешті підходжу до розгляду фільму і відразу зазначу, що в цій телевізійно-контентній війні «Поводир» працює на Україну. Сама тема, заборонена і піддана анафемі РПЦ, КДБ та іншими бандформуваннями на три літери, — кобзарства в суворі і нелюдяні 1930-ті — ляпас по героїчній, вгодованій морді кіношного енкаведиства, захисника слабких і нещадного до ворогів. У «Поводирі» теж діє такий персонаж, але точки над «і» чітко і достовірно розставлені: працівник ОДПУ — закінчена худобина, яка ради своїх бажань ладна піти на вбивство, його «колеги» — рецидивісти, хоча і в шинелях, «люди» із відповідними мордами, а вся «нещадність» базується на залякуванні, терорі і доносах. Що вже говорити про українську мову більшості персонажів, звеличення кобзарів, зображання їх нащадками козаків і, судячи з їхніх непоганих знань бойових мистецтв, тібетських монахів — це гарні, розмашисті копняки під насиджені в теплих, між іншим, українських кріслах русофільські зади.

Здавалось, ось вона, наша відповідь Чемберлену, тобто Путіну та його мас-медійним посіпакам. Проте «Поводир» все ж повністю не вивіє туман з ватних від постійного споглядання россеріалів голів, ба навіть для когось цей фільм пройде мимо. Чому?

На жаль, «Поводир» балансує на межі масового та елітарного кіно, з добрячим нахилом в останнє. Режисер і сценарист Санін, як не намагався зробити драму для широкого глядача, все ж не міг позбавитись від уже віджившого своє «поетичного кіно». У фільмі почасти трапляються довгі плани, занадто довгі, щоб тримати увагу середньостатистичного глядача, діалоги почасти нечіткі. Це — не недолік фільму, навпаки є його родзинкою, але лише для глядача, котрий бачив хоча б один фільм Довженка, цікавиться класикою…

Критики, митці, актори, філологи (навіть недоучки) плескатимуть у долоні, кричатимуть: «Браво! Браво! Який шарман, що наша кіноіндустрія спромоглась витворити такий сильний фільм, з посиланням на минуле, вдалим міжчасовим лейтмотивом незнищенності козачого роду, не паплюженням української історії і плювком, навіть харкачем у гебістські міфи про Україну, браво, браво, будьмо, гей!». Ну а масовий глядач не зрозуміє це кіно. Для нього воно віддає бендерщиною, тобто фашизмом, чужістю, незрозумілістю. Яскравим свідченням цього є відмова деяких кінотеатрів на Сході демонструвати «Поводиря». А тут ще й туману в голові не дають розсіятись серіали, які і досі йдуть по наших телеканалах, про радянських солдат, які цілу годину бігають лісом, чисті та мужні, «мєнтів», прокурорів.

Що робити? У жодному разі не хочу очорнити «Поводиря». Це — якісний український фільм світового рівня, але він, як говорив Олесь Доній, для «загітованих», тобто людей, котрі цікавляться українськими історією, кінематографом.

Для інших (а їх немало) треба давати простіший мас-медійний продукт: знімати серіали про наших «мєнтів», прокурорів, вояк, кліпати серіали, фільми, один за одним. Потрібні бліцкриг (мені можна використовувати це слово, адже я пишу українською мовою, а отже, — каратель і нацгвардієць-дітожер) у мас-медійній сфері, атака на штучний і чужий російський продукт, прості, дорогі, захоплюючі проукраїнські фільми не тільки про історію, а й про буденність, майбутнє, кохання, розчарування, страсті на копиці сіна, комедії, драми.

Нині йде війна, гібридна війна, в якій усім треба ставати до зброї, кожен до своєї. Інакше якщо «Поводир» буде єдиним сильним українським фільмом на кілька років (як це було з «Молитвою за гетьмана Мазепу» чи «Мамаєм»), навіть «загітовані» почнуть обурюватись, банувати, співати тужливих пісень і говорити про відсталість нас та нашого кіно.

comments powered by HyperComments