Справжні карателі носять білі халати
Субота, 17 січня 2015, 10:31
Немає гіршого місця в сучасній пострадянській Україні, ніж державні установи. Серед останніх найбільше вирізняються, як уже було зазначено, державні «безплатні» лікарні. Крик, хамство, безправ’я. Квінтесенція антигуманної бюрократії, пофігізму та знущань, як моральних, так і фізичних.
Справжні карателі носять білі халати

На моє нещастя, за останні два роки довелось доволі часто відвідувати лікарні. Зірваний у студентські роки шлунок (дивно, як він витримав щоденне впродовж кількох місяців катування мівіною та смаженою яєчнею), травмовані суглоби під час виконання станових тяг та тому подібного, легкий психічний неадекват змусили звернутись до послуг вітчизняної медицини. Після написання останніх трьох сліву мене виникає непереборне бажання взяти «послуг» і «медицини» в лапки. Ой, це я вже зробив.

Складно назвати вітчизняну медицину медициною, а лікарні — лікарнями. Коли середньостатистичний відвідувач переступає поріг середньостатистичної ж лікарні чи поліклініки, його охоплюють жах і панічне бажання ніколи не хворіти. Довгі, похмурі, часто темні і без стільців під стінами коридори… Кабінети, крізь привідчинені двері яких видніються страхітливі «совкові» меблі, прилади, позначені часом і злиденністю… «Приязні», байдужі личка медперсоналу, який гуляє в робочий час то з телефоном біля вуха, то з чашкою кави… У повітрі — плачі, стогони і ржач з тих самих кабінетів.

Пофігізм лікарів уже нікого не дивує. Люди просто сидять під кабінетами і чогось чи на щось чекають. Потрібний лікар може ходити повз, але його ніхто не окликне — краще промовчати і почекати. На прийомі — не краща ситуація. Якось я прийшов до такої «уважної» лікарки, яка стала під вікном, зло глипнула, і наш «діалог» був приблизно таким: «Чого ти прийшов? Що? Ні, не знаю, що робити. Не знаю! Чого ти прийшов?».

Проте найголовніша біда — бюрократія. І не тільки лікарень, а й усього того, що в нелюстрованому вигляді дісталось нам від великої, але налаштованої проти людини імперії СРСР.

Перше лікарняно-пекельне коло починається з реєстратури, де в скляному акваріумі (радше тераріумі) сидять (у білих халатах, із заклопотаним виглядом) одна або кілька особин, які колись були людьми. «Де ваша картка?» — часто замість привітання можна почути зі скляної буди. На відповідь, що картка перебуває там, де і має, тобто в реєстратурі, крик не стихає, може вилитись у щось таке: «А чому ви мовчите, я що, маю все знати?». Інколи працівники реєстратури трапляються «добрі», не кричать, просто говорять на свої теми про серіали і картоплю, не звертаючи жодної уваги на вашу стомлену пику (обличчя) в отворі віконця та людей у черзі, які переминаються з ноги на ногу і часто чубляться один з одним від нудьги.

Після отримання картки для вас починається найцікавіше — пошук кабінету та спроби пройти прийом. Друге білохалатне коло. Зазвичай кількаповерхові поліклініки мають купу приміщень, часто з відсутніми табличками на дверях і витертими назвами, які ще й дублюються: мало чи не на кожному поверсі — терапевт, хірург. Але коли ви зазирнете в один з таких кабінетів, вам, звісно, дістанеться на горіхи: «Ви чому сюди прийшли? Ви приписані ось тут, вам не сюди! Куди? Не знаю! Я що, маю все знати? Ідіть, не заважайте каву пити».

Далі кількість кіл може варіюватись залежно від того, з якою метою ви відвідали «лікарняний» заклад.

До речі, звертаючись до слова «карателі» в заголовку, хочу навести такий епізод, який трапився… в одній зі знайомих мені поліклінік. Чоловічок прийшов, на щось жалівся, лікарка замість того, щоб його оглянути, методично записувала дані «бальнова» в картку. А «бальной» взяв і за кілька хвилин помер. Інколи байдужість не просто дратує, а й убиває.

Але не все так погано. У поліклініках, під час проходження всіх лікарів і процедур, на вас очікують веселі атракціони і розваги, ось найпопулярніші з них: «Екскурсія триповерховим приміщенням після здачі венозної крові», «Захопливий пошук головного лікаря», «Таємниче зникнення головного лікаря», «Збери всі печатки і не збожеволій», гра-квест «Піди туди, купи те, ні, це не те, потрібна інша плівка, іди геть, ми працюємо до одинадцятої».

Грою можна було б назвати таку процедуру, як «Підсовування під мед. картку п’ятдесяти гривень». Проте це — не гра, це — реальність, яка дозволяє хоча б якось убезпечити свої вуха від прокльонів та виливань поганого настрою працівників поліклініки. Але все відбувається, як гра, — таємничість, певний алгоритм дій і прикінцевий спільний катарсис, із відсиланням на потрібні аналізи, рентгени, УЗД тощо.

Наприкінці — визначення вашої хвороби, яка обов’язково знайдеться (ну недаремно ж ви платили), часто з формулюваннями «радше за все, це отака болячка», «вам не можна вживати смаженого, копченого, пареного, вареного, солоного, нарізного і притрушеного, пийте воду, жуйте та сушіть сухарі, ковтайте ті пігулки, які ми вам виписали. Не допоможе — ми випишемо інші пігулки, але ж ви розумієте, вони будуть ще дорожчими».

Хабарництво йде поряд з Бюрократією, і я б навіть не розділяв ці два поняття. Усе це — Система, яка є цілісною, поки її складові існують і приносять «користь» людям.

Ну, годі цього пафосу. Система, Система… Є професійні лікарі навіть у державних медичних закладах (так само - чимало зайвих людей у т. зв. «платній» медицині), але Система їх застує. Усі тільки й говорять про неї, Систему, а як боротись — не говорять. А якщо і говорять, то чому не борються? Чому в нас, країни, яка обрала курс на життя по-новому, ніфіга не змінюється? І я не про післяреволюційний час. Двадцять з хвостиком років живемо, залишаючи все, як є, натомість бюрократія дедалі більше розростається, хабарництво набуває загрозливих форм, а в медичних закладах замість лікарів сидять карателі в білих халатах. 

comments powered by HyperComments