Читай або вилітай — прозовий Мош 22.01.2015

У грудні я відвідав один зі Слемів. Якщо ви не були на такому заході, то раджу відвідати, адже це досить унікальне (більше тусовочне, ніж літературне) явище, зі своїми атмосферою та аудиторією. Мош, який я вчора відвідав, за принципом був схожий зі Слемом (учасники так само змагались у кілька турів, так само було журі), але звучала лише проза, а учасники пили і матюкались значно менше.

Арт-кафе «Агата», де відбувався Мош, задовго до початку було заповнене більше, ніж наполовину. У загадковій пітьмі, за акуратними столиками сиділо чимало народу: звичайні глядачі посмоктували напої, учасники жмакали аркуші зі своїми шедеврами, хвилювались; біля сцени розмістилось журі. Атмосфера творча, з туалету тягне сигаретами.

Майже всі столики зайняті або зарезервовані. Знаходжу вільне місце, сідаю. Поряд — один із учасників Мошу, з чудернацьким «позивним» Хаджит. У самій футболці, активно жестикулюючи, він про щось гомонить із друзями, котрі, очевидно, прийшли підтримати його. Мені скучно, тому починаю діставати Хаджита розмовами про політику. «Ну не знаю, не знаю, я там не був, нічого не знаю», — намагається відчепитись молодий літератор. Гаразд, замовкаю.

Мош починається майже з годинним запізненням. Відбувається жеребкування, мені дістається 6-й номер, Хаджиту — перший, він дуже «радий». Ведучий представляє журі: журналіст ХарківЛайв Митя Глєбов, актриса Тата Крижановська, редактор літературознавчого журналу Леонід Мачулін. Серйозно.

Почали. До мікрофона виходить Хаджит і читає складний, мало чи не філософський твір. Нерозігріта публіка слухає неуважно, гомонить про своє. Судді не задоволені. «Ну, не зовсім сподобалось, але ж ви перший виступали, це завжди складно». Хаджит отримує досить низькі бали, але вже в залі обіцяє «порвати їх усіх», якщо будуть ще такі Моші.

Виступи тривають. Один із учасників переді мною (здається, Сергій Науменко) читає твір з дуже великою кількістю лайки. У залі — схвальні жіночі оргазмічні вигуки, натомість редактор журналу батхердить і погрожує покинути приміщення. Сергій перепрошує, перелаштовується і більше не лається. Пан Глєбов зазначає, що слово «х…» органічно звучить з вуст лише Шнурова, але дякує Сергію за позбавлення лайки.

«А на сцену виходить…». Моя черга. Читаю свій журналістсько-літературний опус. Судді невпевнено відзначають, що читаю українською, це добре, так, але змішання журналістики, «політика» в тексті про Путіна та Моторолу, відсутність контакту з аудиторією — величезний мінус. Зі ста — 50-60 балів. Оцінки з залу (у першому та другому турі присутні також мали можливість оцінювати виступи) також не надто високі: якась мадам ставить 50 балів, чорнявий хлопець хвацько кидає: «12… А щоб не виділявся». Для другого публічного виступу — досить непогано.

Загалом учасників було зо два десятки. Читали загалом похмурі, почасти песимістичні твори, хоча який може бути оптимізм, коли тема першого туру «Головна хвороба людства»? А от твори різні: від есе до драматургії.

На жаль, слухати стає дедалі складніше: присутні, насьорбавшись віскі з колою, куняють на м’яких диванах, Митя Глєбов замовляє чергову «Балтику». Один із учасників використовує у творі лайку, але на це вже ніхто не звертає уваги, оцінки дедалі вищі, якійсь блондинці хтось біля барної стійки ставить оцінку за те, що «дівчина красива».

Перерва. На великий екран виводять результати першого туру. Відшукую в загальному завалі на вішалці свою куртку, йду додому. Десята година, на вулицях нарешті тихо, гарний час, щоб підсумувати. А підсумувати є що: в Харкові існує творчий літературний рух, який забирає молодь з вулиць, від компів, надає можливості реалізувати свої творчі здібності. Варто лише взяти сувій своїх найкращих творів, прочистити горло, вийти до мікрофона. Нехай не лякають вас суворі судді, заздрісники, яскраве світло, не сумнівайтесь, — вас почують.