О. Віктор Маринчак: «В першу чергу я маю допомогти своєму знедоленому народові»
Середа, 18 березня 2015, 00:44
О. Віктор Маринчак (УПЦ КП) залишається незмінним учасником українського громадського і духовного життя в Харкові. 18 березня йому виповнюється 70 років. Цьому ювілею присвячується нижчеподане інтерв’ю.
О. Віктор Маринчак: «В першу чергу я маю допомогти своєму знедоленому народові»

Розкажіть, буд ласка, про свій життєвий шлях. Чому ви вирішили стати священиком?

Ви знаєте, такі речі людина не сама вирішує. Мені задається, що це покликання в буквальному розумінні цього слова. Спочатку я відчував, що обов’язково колись маю стати священиком. Це з того часу, коли я по-справжньому долучився до церковного життя. Я чекав нагоди, але вона не приходила. І тут на межі 80-х – 90-х років відроджується Українська Автокефальна Православна Церква. Вже утворюються у нас тут громади. А священників немає. Не з’являються священики, які готові взяти на себе громаду, паству. В таких умовах, коли ми хочемо служити українській церкві, але можемо через це наразитися на якійсь неприємності. Бо це ще була радянська влада, коли ми це вирішували. І саме тоді мені пропонують, мене кличуть в буквальному розумінні цього слова. Мене покликали. А я оскільки я працюю, можна сказати, десятки років, то я одразу відповів: «Так. Я зможу. Я хочу». І так і сталося.

Відомо, що ви перший на Східній Україні українській священик. Чому ви вирішили обрати не панівний Московський патріархат, а більш складний шлях в межах української церкви?

На те є багато причин. В першу чергу я маю мотивацію допомогти своєму знедоленому народові. Він знедолений. Він гноблений. Десятки років і сотні років. І на тому рубежі 80-х – 90-х років у нас з’явилася можливість утверджувати гідність і права нашого народу. І треба було це комусь робити. Знаєте, тут мотивація така: з одного боку ти любиш свій народ. А з іншого боку це мотивація суто християнська – я хочу допомогти знедоленим, пригніченим, гнобленим. Сильному допомагати не треба. На той час, скажімо так, російська культура тут у нас в Харкові, на Східній Україні, була потужною, міцно стояла на ногах. Українська культура була занедбаною. Тому ми йшли, скажімо, до товариства з українською мовою. На той час, в політичному розумінні, права всіх інших народів зберігалися. Український народ, особливо на Сході України, був обмеженим у своєму праві. І тому йому треба було йти на допомогу. Українська церква, де моляться рідною мовою і де моляться за Україну, була тут майже неможлива. Тому треба було їй допомогти. Отака мотивація.

Які плоди діяльності УПЦ КП можна побачити на Слобожанщині?

Наші здобутки скромні. Саме тому що протягом багатьох десятиліть наша церква була тут гнаною. І за часів Леоніда Кучми, і за часів Віктора Януковича. І навіть за часів Віктора Ющенка великих преференцій ми не мали. Але тоді нам хоч трошки допомагали. В інших випадках ми були гнаними. І наш здобуток полягає в тому, що ми встояли. Ми здолали цей дуже великий етап гоніння на незалежну українську церкву. Ми зберегли та намножили громаду. Потужна громада у нас в Харкові, нажаль, поки що в церкві Київського патріархату одна – це наша громада Іоанна Богослова. Є ще принаймні ще дві діючі парафії, але вони не такі численні. Та і великого впливу вони не мають. Саме тому що обставини були проти нас. Ми завжди мусили іти всупереч обставинам. Але головне було будувати храми не зі стін та стелі, а храми душ. І в цьому розумінні ми, мабуть, щось все-таки зробили. І я пишаюся тим, що в мене така дивна громада, в якій скільки добра та любові, людяності, де люди світлі і такі, що поширюють світло навколо себе. Це Бог нам дав.

Чи має Україна шанс отримати єдину помісну церкву?

Безумовно, Україна має такий шанс. І вона його використає рано чи пізно. Хотілося щоб це сталося раніше. Бо становлення української політичної нації, становлення української держави без наявності єдиної помісної церкви, без подолання в ній протилежностей та розколів, протистоянь та розділень неможливе. Неможливо збудувати ні державу, ні політичну націю без цього. Тому це станеться. Це обов’язково буде. Для того, щоб це сталося, потрібна воля. І воля церкви, яка цього прагне, і воля держави. Тому що держава без такої церкви недовершена. Державі та політичній нації єдина помісна українська церква необхідна. І тому треба щоб це дійшло до свідомості. Щоб державні мужі, діючі політики усвідомити цю необхідність і доклали свої зусилля. Разом це питання можна вирішити.

Яку роль, на вашу думку, відіграє українська церква в суспільстві в цей складний для України період?

В першу чергу церква Київського патріархату, в якій я перебуваю, за яку відповідаю і якою пишаюсь, вона з самого початку цих складних подій була разом з народом. Була з кращими його синами, підтримувала, молилася за цей народ і надихала людей неодноразово. І мені особисто Патріарх казав, що ми доклали всіх зусиль, щоб встояти, щоб не похитнутися. Ми повинні стояти. Ми повинні здобути перемогу. І оце надихання – це дуже важливо. І тепер, ще в складніших умовах, ніж були рік тому, ми повинні бути разом з нашим народом в усьому, що відбувається. І наші священики були в зоні АТО, були в шпиталі з хворими, пораненими, людьми, які пережили тяжкі душевні травми. І допомагали пережити горе близьким загиблих, і відспівували тих загиблих: і хлопців з майдану, і хлопців із АТО, і тих, хто загинув через теракт в Харкові.

Хто це робив? Це все наші священики. Хто їздить до зони АТО як волонтери? Наші парафіяни їздять. Їх не треба було вчити цьому. Вони одразу ж зрозуміли, що повинні це робити. Хто збирає кошти і несе все що тільки можна і що необхідно нести в той же шпиталь? Парафіяни наші несуть. Хто збирає допомогу біженцям? Наші парафіяни. Хто там на південному пості? Знов наші парафіяни. Тобто церква і в священстві своєму, і в тих, хто є парафіянами, вірними нашої церкви, займає надзвичайно активну позицію і долучається до всіх нагальних потреб і справ нашого народу. І це її роль. Вона повинна надихнути, брати участь, благословляти, молитися за всіх і допомагати духовно, зміцнювати, збирати кошти. І наші парафіяни пішли добровольцями, і вони їздять з допомогою. Ними можна тільки пишатися.  

comments powered by HyperComments