Слов’янські волонтерки: «Ми зараз в першу чергу повинні всі свої сили кинути на допомогу армії»

Марина Данілова: «Все розпочалося після того, як ми повернулися до міста після його звільнення. До цього ми відчули всі радості життя в окупації. В свідомості кожної нормальної людини відбувся переворот. Змінилося абсолютно все. Повністю помінялися погляди на життя, на друзів, на оточуючих. В один момент ми з Мариною залишилися без друзів. Як виявилося, вони всі тепер вороги. Ми, звичайно, до цього жили в хороших умовах. Але додому хотілося смертельно. Місто було окупованим. Ми поїхали звідти тому що це було небезпечним для життя.

Перше почуття, яке в мене з’явилося, коли я сюди повернулася – це почуття глибокого сорому. Я не могла дивитися у вічі бійцям. Це почуття не давало мені жити. Мені було страшно прикро за себе, що я тоді нічого не зробила щоб цього не допустити. Ми всі винні в тому, що сталося. Особисто я не ходила на референдуми. Я весь час була проти цього. Якийсь «доброзичливець» навіть заніс мене в список «неблагонадійних людей». До нас приходили ДНРівці. Але ми встигли виїхати. Тому не потрапили в підвал. Хоча я нічого не зробила. І це почуття не можна було ніяк побороти».

Друзів та однодумців Марина знайшла серед учасників місцевого Майдану. Як виявилось згодом, окрім неї в місті є чимало людей, які готові підтримувати армію.

Марина Данілова: «Моя позиція така: ми зараз в першу чергу повинні всі свої сили кинути на допомогу армії. Віддати останнє. І зробити для неї все. Тому що у нас єдиний шанс перемогти – це наша армія. Деякі кажуть «Я не за тих, і не за тих. Я хочу миру». Я їх просто ненавиджу. Я не хочу миру. Я хочу перемоги. Шанс є. Це тільки наша армія. Тільки вона може це закінчити. Для того, щоб самими не стати біженцями, ми повинні допомагати армії. Ми повинні віддавати останнє. Взагалі-то ми так і робимо. Спочатку ми віддавали останнє. Я з дому винесла все, що можна винести. Все, що може їм стати в нагоді, я віддала не шкодуючи».

Марина Гринівська: «Телефонують і кажуть: «Сьогодні посилка. Потрібно 40 светрів». Звичайно, коли ти розумієш, що їх у тебе не 40, а 39 чи 2, то куди ти їдеш? Спочатку зазираєш до себе в шафу і дістаєш ще светрів, щоб було 40. Або біжиш до батьків чи активістів, адже друзів не залишилося. Я відкриваю телефон, в якому номера багатьох знайомих – а зателефонувати нікому. Спитати, попросити нікого. Останнє, що мені сказали друзі – це те, що я зрадниця, що я з міста зробила казарму і що у них все погано».

Окрім, власне, матеріальної допомоги військовим, волонтерки підтримають їх морально. Вислухати, поспівчувати, допомогти впоратися з шаленим тягарем – це те, на що вояки завжди можуть розраховувати. Також Марини нерідко приймають військових у себе вдома. Там вони потрапляють неначе в рідну родину, де їх тепло приймуть, добре нагодують та покладуть спати.

Марина Данілова: «Одного разу приходить до нас дідусь, біженець з Донецьку і каже «Я хочу допомагати». Ми спочатку у нього запитали що у нього є. А він каже: «Нічого взагалі немає. Я біженець з Донецька. Ми сюди приїхали з маленьким онуком. Дитина всиновлена. Донька їхала на заробітки, а ми приїхали сюди». Я йому: «Так вам самим потрібна допомога. Можливо, вам потрібно щось з одягу?». А він відповідає «Ну я ж одягнений». Він вважає, що раз він одягнений, то йому допомога не потрібна.

Є у нас одна людина. Ми його називає святим Миколаєм. Він приходить і дає гроші. Я питаю: «Миколо, як мені відзвітувати? А він: «Нічого не потрібно. Коли права рука дає, ліва не повинна знати». Є також у нас один бізнесмен Сашко. Ми його Сашком-чашкою називаємо. Він людина самодостатня. Він досяг в житті певних висот. Він зараз такі суми витрачає! Він просто їздить до військових, що вони в нього просять – тим він і набиває свою машину. Він бере все підряд. Все, що ми можемо йому дати».

Окрім людей, які бажають жити в українському Слов’янську, є ті, які дотримуються, скажімо так, протилежної позиції. Вони ратують за «ДНР» та чекають на повернення так званих «апалчєнцав». А є ті, яким все байдуже… Але скільки ж їх?

Марина Данілова: «Ну таких цифр ніхто точно не скаже. Раніше я ділила місто на три частини: 30% патріотів, 30% войовничих сепарів. А ще 30% - це просто байдужі. То найстрашніші люди. Вони зрадники. Я навіть більше поважаю тих сепарів, котрі точно знають, що вони за Росію. А от ті просто тварюки. Які ні за тих, ні за тих, а «я за мир». Я їх просто ненавиджу. Зараз трошки по-іншому. Патріотів стає більше, я явних сепарів – все менше і менше. Вони просто закрили свої пельки та мовчать. А що вони думають – мене, якщо чесно, не хвилює. На мою думку, люди, які чекають повернення «апалчєнцав», вони з ними якось пов’язані. Якщо людина каже «наші хлопці прийдуть», то ви одразу ж дізнаєтесь, що у неї там або син, або брат, або родич, або зять, або якійсь чорт лисий».

Марина Грінівська: «Я хочу сказати що ми багато розмовляємо з людьми. Я вважаю що ми робимо правильно. Одного раз нам потрібно було купити шкарпетки. Я пішла на ринок, на якому бабусі їх продають. Прошу дати 50 пар. А продавчиня мене запитує: «Скажіть, ви торгувати ними будете?». І я кажу: «Ні. Я повезу їх своїм хлопцям». А в її очах питання: «яким хлопцям?». Воно мені дуже подобається. Кажу: «Нашим хлопцям, українській армії». Тоді я все їй розповіла. Вона подивилася на мене і сказала: «От чесно, як тільки вони сюди зайшли, то я була проти. Казала, що це неправильно. Але я тоді думала не своєю головою. Але зараз вони мені так подобаються. Я змінила про них свою думку». А потім вона дала ще дві пари шкарпеток. Сказала що «від баби Зіни».

Заради цього варто жити. Коли я йшла додому, в мене було радісно на душі від того, що я поговорила з цією жінкою. Вона мене почула і зрозуміла. Ми один одну почули і зрозуміли. Що все, що діється у нас зараз – це добре. І якщо ця жінка, пенсіонерка розповість своїй сусідці про те, що діється насправді і вона поміняє свою точку зору – то це буде просто прекрасно».

Не всім в місті подобається діяльність волонтерок. Неодноразово їм погрожували місцеві сепаратисти, а про численні конфлікти та словесні перепалки годі говорити. Проте Марини на це не зважать. Проте, як зізналася Марина Данілова, їй стає дуже прикро, коли по таким судять всіх мешканців Слов’янська.

Марина Данілова: «Ми колись їздили в станицю Луганську. Там було два бійці, які тут, на Карачуні воювали. Вони сказали що ненавидять Слов'янськ. Я тоді розплакалася і запитала: «Що ви нам взагалі шансу не даєте? Ми скільки для цього робимо».

Марина Гринівська: «Можливо, їм просто люди допекли. І зараз вони чують в свою адресу не дуже хороші речі. Це не секрет. Стоять військові, а ті люди проходять повз і всяку гидоту кажуть. В мене є донька, яка зараз вчиться в Харкові. Вона мені весь час каже « Мамо, будь ласка, помовчи, не кажи, звідки ти». Чомусь нас весь час звинувачують. Але повірте мені, ми тоді нічого не могли вдіяти. А зараз – так. А тоді не могли».