НАТО? Не багатіймо думкою
Засадничою вимогою, як відомо, є наявність у претендента такої самої зброї, як у всіх інших членів Альянсу. Українське військо її не має і найближчим часом не матиме.
Дати зброю? А кому?
Голова Військового комітету НАТО чеський генерал Петр Павел певен, що помагати Україні зброєю, коли в Донбасі не вщухають бої, означало б підливати лою в огонь. Крім того, зауважує він, Київ сам чітко не уявляє, хто є представником його збройних сил, а відтак ми не знаємо, в чиї руки могла б потрапити наша зброя. Як на приклад нечітких уявлень київського військового керівництва Петр Павел посилається на постання кількатисячної Національної ґвардії якраз в той момент, коли регулярна армія відчувала брак у всьому. Зазначимо в дужках, що загони національних ґвардійців збивав, не замислюючись, чим він їх озброїть, нинішній міністр оборони Степан Полторак.
За відповіддю на запитання «в кого опиниться наша зброя?» шукає і президент США Барак Обама. Шукає і не знаходить. У таких куренях, як «Азов», «Дніпро», «Айдар» чи «Донбас»? Годі допустити! То є приватні війська українських олігархів. В армійських підрозділах? Нема жодної запоруки, що вони не покидають високоточної американської зброї і техніки так, як покидали все, втікаючи з-під Дебальцевого. Вибухне світовий скандал, і до відповідальности покличуть його, Барака Обаму, а не сенатора Джона МакКейна.
А Петро Порошенко в павзах між вимаганням зброї то у Вашинґтоні, то в Брюсселі знай собі позує – то в кабіні бойового літака, то з новісіньким великокаліберним кулеметом, то в башті взірцево-показового танка... Грає на публіку: місце в НАТО, мовляв, нам забезпечено. Алеж публіка бачила й бачить на тисячах інших світлин, а часто і на власні очі, чим воюють її захисники.
Воюють застарілою – від автоматів аж по гармати – зброєю. Склади виметено під віничок. Рештки бойової техніки, які залишилися по генеральських ґешефтах, відремонтовано не на знаменитих колись українських збройових заводах, а в польових умовах, коли за всеосяжне знаряддя править кувалда. Заводи стоять, бо десятиліттями не мали державних замовлень і втратили, з малими винятками, свій виробничий потенціял.
Торгівля з убивцями
Постачається військо і новою технікою, але завчасто із серії «на тобі, небоже, що мені не гоже». Так було з панцерниками, що їх уже на фронті отримали національні ґвардійці. Високі чини, передаючи з великою помпою машини, «забули» попередити тих, хто на них воюватиме, що панцерні плити мають тріщини.
Такі випадки, а їм ність числа, неґативно позначаються на морально-психологічному стані українських військовиків, з лав яких втекло від початку бойових дій близько 20 000 осіб. Не піднімає їхнього духу вгору і те, що війну називають не війною, а цілком загадковою антитерористичною операцією. Вони гинуть в боях з росіянами, а в той самий час українські торгаші продають їхнім убивцям стратегічно важливе обладнання. Як от гелікоптерні двигуни TV3, що їх виробляє запорізька компанія «Мотор Січ».
Вояцтво як не мало довіри до вищого командування, так і не має. Не дивно. Чи не кожен вояк відає, що напередодні російсько-української війни в Україні було аж 43 (сорок три!) бовдури з погонами генерала армії на плечах. Ніхто з них не мав ані дня, ані години бойового досвіду. Лямпаси або дістали з ласки Януковича та його банди, або просто купили. Воєначальнички...
Київська панівна верства виводиться: «Нема де інших узяти...».
Є в Західній Африці маленька держава Сьєрра-Леоне. Має вона свій «Донбас» – родовища алмазів, мала в половині 90-х і своїх сепаратистів, які той «Донбас» захопили. Міцеві носії куплених лямпасів огиналися, як огинаються київські носії. Президент послав їх к лихій мамі і запросив іноземних «псів війни», вишколених на придушення таких повстань. Упродовж двох тижнів сто п’ятдесят найманців розпорошило десятитисячну армію сепаратиств.
Далекі шістдесяті... Індонезія вчинила напад на свою сусідку «через дорогу» – на Малайзію. Прем’єр-міністр Абдул Рахман замість битися з азійською надпотугою до останнього малайзійця поставив на чолі своєї армії іноземних фахівців. Індонезійська інвазія захлинулася.
Менти та «вовани»
Не хочете «псів війни»? Запросіть американських українців, які вчора повернулися з іракських та афганських бойовищ і мають дипломи Вест-Пойнту, а не училища внутрішніх військ («вовани»), як міністр оборони України генерал-полковник Степан Полторак. Той самий, який, бувши начальником Академії внутрішніх військ, відряджав її слухачів на придушення Євромайдану. Утім, училище «вованів» усе ж таки не кулінарне.
Спало на пам’ять, бо один військовий аналітик єхидно зазначав, коли Порошенко призначив на посаду глави оборонного відомства Валерія Гелетея: «Мента із середньою освітою?! У такому разі начальником Генерального Штабу має стати випускник кулінарного училища».
А може, воно б і краще, якби кулінарного? Не було б Іловайського оточення з тисячами жертв, не було б Дебальцевого... За Іловайськ мав відповідати начальник Генерального Штабу Віктор Муженко. Не відповів. Далі начальствує. Казково везучий чоловік, сей пан Муженко. У Януковича, вірність якому зберігав до останнього, ходив у генерал-майорах, а в Порошенка вийшов на генерал-полковника. Та й кулі його бояться. У Вікіпедії читаємо: «...неоднаразово особисто вів бійців в атаку». Се ж треба! Востаннє головнокомандувач особисто водив вояків в атаку у ХVIII столітті... Ні, Вест-Пойнтом тут і не пахне.
Після Іловайського котла недовіра українського вояцтва до вищого командування поглибилась неміряно. Безодня! У тій безодні клубочиться і ворожнеча, і ненависть. Плитка рівновага сяк-так зберігається за умов позиційної війни. Та коли починаються активні бойові дії й вище командування кидає війська на командирів середньої ланки, а само вмиває руки, з безодні лунає: «Нас зраджено!». Усвідомлення зради тягне за собою або бажання плюнути і втекти, або небажання битися (багнети в землю!), але в обох випадках ненависть до зрадника (зрадників) не тільки не зникає, а, навпаки, дужчає.
Порошенко, з усього видно, геть не розуміється на військових справах і змушений спускатися на тих, кого має за знавців. Не було б нічого страшного, якби знаходив їх у середовищі високих професіоналів. Знаходить же у середовищі відданих йому кар’єристів. У такому разі він торує шлях не до НАТО, а до неминучої поразки України в її двобої з Росією.
А закінчимо тим, з кого й починали.
Генерал армії Петр Павел, новий голова Військового комітету НАТО і перший на цій посаді представник колишнього соціялістичного бльоку має за собою військову гімназію, Високу школу наземних військ (Вишков, Чехія), Військову академію (Брно, Чехія), Військову академію в Кімберлі (Велика Британія), Королівську військову академію в Сандгерсті (Велика Британя). Служив у повітряно-десантних частинах та у військовій розвідці. На початку 90-х – у миротворчій місії ООН в колишній Югославії. Уславився визволенням з полону французьких миротворців. Операція, яку експерти вважають за вершину військово-дипломатичного мистецтва. Нагороджений французьким орденом Почесного леґіону. Після Югославії командував підрозділами спеціяльного призначення. Останньо очолював чеський Генеральний Штаб. Вільно говорить анлійською, французькою та російською.
Сподіватися, що Петр Павел визнає колись за своїх колеґ українських ментів з «вованами», принаймні, наївно.
Прага.
