Чи є ще куди відступати, коли позаду Москва?

Ось і давайте разом поміркуємо та розберемось, чи є російська армія таки непереможною, і чи можна її перемогти у військовому розумінні цього слова? Для цього й проведемо зараз невеличкий аналіз походів на Москву. З початку перенесемось в далеке чотирнадцяте століття. Тоді Москва була вже доволі великим містом, столицею держави-князівства, чи то столицею відповідного татарського улуса, не будемо вдаватися в подробиці, бо погляди істориків з цієї проблеми істотно різняться. Отже, минуло декілька років після так званої  Куліковської битви, йшов 1382 рік. Золотоординський хан Тохтамиш без будь-яких перешкод з боку московської раті підійшов з великим військом під  мури білокам’яної. Зверніть увагу, Дмитро – князь нібито переможець хана Мамая з своєї столиці втік до Костроми.  Кажуть армію він там формував  для відбиття ворожого нападу (ну-ну!), полишивши свою столицю напризволяще. Татари, демонструючи всю свою міць, впритул підійшли до міста і з луків почали обстріл стін. Цього виявилось достатнім щоб залишений князем в місті намісник пішов на перемовини і швидко здався на милість переможців. Москва була майже вщент зруйнована. Повне фіаско московської зброї. Ніякого війська на виручку Дмитро так і не привів. Хоча Тохтамиш трохи пізніш буде розбитий бунтівними ханами, але до тих подій Москва вже ніякого відношення не матиме. Наслідки: похід вдалий, Москва зруйнована і приведена до покори. Москалі, схиливши низько голови, продовжують платити данину. На «табло відкриваємо рахунок – шайба»!

І на далі війська, як золотоординських ханів, так пізніше і кримських успішно проводили військові операції на теренах Московщини, відчуваючи себе повними господарями цієї території.

Інший споконвічний ворог Московщини Річ Посполита також при нагоді вдало здійснювала походи в глиб її території, наносячи своєму одвічному супротивнику численні поразки. При цьому декілька разів в часи так званого «смутного часу» її війська займали  й саму Москву. На довго утриматись там вони не могли по причині не чисельності їх військових відділів, які до того ж змушені були оперувати на величезній за площею території. Доволі був успішним  й похід козацького гетьмана Сагайдачного під Москву, який хоч і не закінчився взяттям міста та все ж приніс козакам доволі здобичі та слави.

Наступні невдалі походи Карла ХІІ та Наполеона на Москву  дали підставу росіянам надувати щоки від гордості «за героические подвиги предков»  і заявляти на весь Світ про непереможність своєї армії, та богообраність свого народу на додачу. Перемога над гітлерівською Німеччиною, ще багаторазово посилила цю тенденцію, яка на сьогодні і вилилась в «невиліковну хворобу русомірівського» реваншизму.

Отже, продовжуємо. З літа 1707 шведська армія Карла XII почала рух з Польщі через Білорусь до теренів Московії. Армія  посувалась повільно, бо перед нею відступало чисельне московське військо, знищуючи все на своєму шляху.  Король змушений був зазимувати в Білорусі і тільки весною 1708 року наступ було продовжену в головному напрямку на Смоленськ.  Основною проблемою його армії ставала хронічна нестача продовольства, брак боєприпасів, відсутність надійних комунікацій ну і, як наслідок, відсутність поповнення особового складу. Тактика випаленої землі, яку застосовували відступаючі росіяни вщент спорожнювала місцину, яка і до того ж була малолюдна з вкрай поганими шляхами. Все це змусило короля відмовитись від походу на Смоленськ та повернути в Україну де він збирався перепочити, дочекатися резервів,  відгодувати армію та поповнити військові припаси. Цей маневр збільшив термін походу ще майже на рік. За цей час армія шведів розтратила залишки свого ресурсу і опинилась в оперативному оточенні в районі Полтави. Російська армія майже не вступала зі шведами у відкриті бої і основні зусилля направляла на нищення ресурсів на прилеглій території, щоб знесилити шведську ще більше. Вимальовується наступне. Великі відстані помножені на відсутність розвинутих комунікацій стають нездоланними для технічно не підготовлених військ. Шанс, коли шведський король міг дочекатися корпусу генерала Левенгаупта і з свіжими силами відновити наступ був втрачений ще в Білорусі. Скоріш за все королю самому потрібно було йти з ним на з’єднання, а не гонятись за московською армією…. Дві військові поразки на допоміжних напрямках: поразка Левенгаупта під Лісною та наступна втрата Батурина передрекли невдачу всього походу. Можливості в подоланні відстані майже в тисячу кілометрів, що залишались до російської столиці більш не було. Похід втратив подальший сенс. Перед хоробрими вояками Карла, що два роки провели в жахливих умовах походу, знаходячи в собі сили бити московські полки, ще й до того завжди перебуваючи в меншості, можна шанобливо схилити голови. Вони були героїчними вояками, але перемогти  географічні обставини, за які вдало сховався цар Пьотр було вище їхніх можливостей.

Звичайно, що Наполеон Бонапарт знав з чим зіткнеться на теренах Росії, тому посилено готувався до походу. Під самісінький  кордон були зібрані тисячі фур, які повинні були везти запаси провіанту для величезної армії вторгнення. В ці повозки були запряжені тисячі волів, які після того, як вантаж буде вжитий повинні були піти під ніж і стати додатковим запасом м’яса для вояків. Одночасно з армією рухалась і величезна кількість різноманітних майстрових та чиновників, великі потужні обози з різним спорядженням, яке могло знадобитись в дорозі, але знайти його на російській території було проблематичним. Майже кожен стройовий підрозділ обзавівся ручними жорнами, щоб можна було швидко пекти хліб прямо на марші. Здавалось великий полководець подбав про все. Та все ж не так сталося, як гадалося.  Армія перетнувши кордон, почала робити великі переходи, намагаючись відрізати російські армії одна від одної і не дати їм можливості поєднатись. Обози швидко почали критично відставати, пересуваючись «чудовими» російськими шляхами. Посуха, яка встановилась в ті дні швидкими темпами масово стала вбивати тяглову худобу та коней. Скоро вздовж шляхів вже лежали тисячі мертвих тварин, та безліч  покинутих фур з таким необхідним для армії вантажем. Великий темп наступу виснажував війська, що в свою чергу призводив до великої кількості хворих, відсталих, дезертирів та інших не бойових втрат, які швидко зменшували чисельну перевагу французької армії над російською. Вже в Смоленську, де російські армії таки змогли об’єднатися, чисельна перевага французів зійшла нанівець. Очевидячки, що саме в цю мить похід потрібно було призупиняти до весни, підтягувати обози, збирати продовольство, встановлювати свою місцеву владу. Між Смоленськом і Москвою ще була значна відстань. Це не тільки погані шляхи, а й примітивне, натуральне  сільське господарство, майже повна відсутність оптової торгівлі продовольством, яке проводилось тільки сезонно через ярмарки. Але об’єднана російська армія, розгром якої  був жаданим «призом» для великого полководця не давала  спокою його уяві. Імператор був переконаний , що йому вдасться таки наздогнати її та розтрощити в генеральній баталії і війні надійде кінець. Та самовпевненість - загальна вада видатних полководців. Люди подібного ґатунку звикли в критичних обставинах все ставити на кін, ввіряти себе долі, і непохитно вірити в те, що вона завжди схиляється на бік сміливих та рішучих. Що відбулось далі, відомо. Російській главком Кутузов, який був невпевнений ні в своєму війську, ні в своїх здібностях, як полководця, відступ продовжив. Російська армія звично застосовувала тактику випаленої землі, на цей раз своєї етнічної території. Царя Алєксандра подібний хід речей задовольнити не міг, і це Кутузов розумів, тому змушений був відважитись на генеральний бій. Перемога під Бородіно над пасивним Кутузовим та захоплення Москви принесли Наполеону доволі непевні успіхи, бо величезна пожежа в місті, відсутність продовольства в необхідній кількості, призвели до стрімкого падіння дисципліни у війську. Наступна концентрація російських сил під Тарутіно та відсутність реакції з боку імператора Алєксандра на запропоновані ним мирні переговори, змусили Наполеона розпочати відступ. Тобто, розпочати рух в зворотному напрямку на зимові квартири. Намір йти іншим шляхом через Малоярославець провалився, бо нова піррова перемога над Кутузовим не дала бажаного результату, а ще й прискорила негативні процеси розкладу у французький армії. Після  цього імператору нічого не залишалось, як тільки рухатись тим самим розореним, але тепер вже зимовим шляхом, майже без кінноти, артилерії, з армією моральний дух якої був повністю підірваний.

Знову можемо переконатись, що не «побідоносні» російські війська розбили та вигнали французів, а критичні обставини в які легковажно завів сам себе французький імператор. До речі саме в наслідку зимової кампанії 1812 року з’ясувалось, що величезні напівпорожні простори та «генерал-мороз» зовсім не є вірними союзниками для росіян. Голод, холод, великі піші переходи нищили російську армію так само як і французьку. До західного кордону під Вільно Кутузов привів з стотисячної армії трохи більше 17 тисяч голодних, майже роздягнутих солдатів. Різниця між супротивниками була в тому, що французам помочі було чекати ні звідки, а росіяни все ж могли отримувати час від часу хоч якусь допомогу. Основні бойові сили армій супротивників просто розтанули в снігах на безкрайніх просторах російської рівнини. До речі, це далеко не перший випадок, коли саме російські війська ставали жертвами клімату та великих відстаней. Навіть від них вони страждали частіше, ніж рідкісні «гості» з чужоземних країн. Звичайно про ці війни росіяни згадувати не полюбляють і всі документальні згадки про них залюбки поховали  б навіки б десь у таємних спецсхронах. Ось, наприклад, для опису походів князя Голіцина на Крим в 1687 та 1689 році в упорядкованій російськими укладачами « Всесвітній історії війн» Е. і Т. Дюпої зовсім не знайшлось місця. Вставили в текст статті про повстання Болотнікова, Стєньку Разіна, Мініна та Пожарського, а ось про величезні за обсягом та значенням походи ні слова, ні натяку.... А в 1687 році князь В.В Голіцин виступив в похід маючи стотисячне московське військо, та на додачу ще й війська українського гетьмана Самойловича! Величний розмах! Але будь-які згадки про похід в російській історичній белетристиці, за правило, обмежуються декількома малозначущими фразами з обов’язковою згадкою про  те, що татари підпалили степ і армія змушена була з півдороги вертати, бо була знесилена  хворобами. До речі, похід розпочався з території України - не така вже й велика відстань до Криму. Рухались вони в напрямку Перекопу, а потім, через пожежу, отак взяли «не кляті, не м’яті»  та й повернули, бо ж коней годувати тепер нічим буде…. А   про битву з військами хана Селим Гірая, що розпочалася 17 червня й велася на протязі декількох днів взагалі мовчанка. А кримський хан, маючи війська значно менше активно атакував.  Вже  в перший день він захопив 30 гармат та тисячу російських ратників. Московська армія, переважаючи супротивника кількісно, швидко опинилась в оточенні. До того ж з’ясувалось, що вести впорядкований вогонь москалі не вміють, а ні піхота, ні кавалерія масової ворожої атаки витримати не здатні…. Тоді вирішив князь Голіцин мир з бусурманами укладати, та вночі передумав, мабуть злякавсь гніву цариці, знявся тишком-нишком з місця, та рушив в зворотній путь. Отут мабуть «зненацька» хвороби й накинулись на «непереможну» московську армію і сильно прорідили її кількість. Винним у всьому виявився гетьман Самойлович,що до того часу вірою і правдою служив Московії. Несподівано «з’ясувалось», що то він степ палив, бо не хотів з татарами воювати і москалям допомагати! Гетьмана позбавили булави та відправили до Сибіру, що є історичним нагадування всім «вірним Москві малоросам» чим за правило закінчується  служба московитам… Та на цьому князь  Голіцин не зупинився. 6 квітня 1689 року він розпочинає другий похід, який став іще масштабнішим. В строю його війська вже було десь з 150 тисяч вояків. Маршрут був незмінним. Знову армія націлилась на Перекоп. На цей раз його світлості пощастило більше і незважаючи на активну протидію татарської кінноти, армія дійшла до Ор-Капи, що прикривала шлях на Крим. Військо не стало підходити близько, а отаборилось в місцині, що прозивалось Чорна долина. 16 травня хан Гірай розпочав атаки цього табору. Вишикуване московське військо зустріло масованим вогнем наступ кримців. Та знову біда. Невпорядкована стрілянина, що її розпочали московські гармаші та стрільці нанесла більше шкоди  своїм військам ніж татарам. Вести вогонь їх так і не навчили… Татари ж в декількох місцях змогли прорватися в табір та захопили частину обозу і після з багатою здобиччю благополучно приєдналися до своїх. День закінчився. Наступного ранку князь побачив, що ворог не тільки не атакує, але  навіть  відійшов в невідомому напрямку. Голіцин осмілів і наказав зніматися з місця та пересуватися на відстань гарматного пострілу до мурів Ор-Капи. 19 травня московське військо розташувалось під Ор-Капою. Те, що татари без бою дали підійти під мури фортеці дуже непокоїло Голіцина. Чи бува не пастка це? Те, що його військо мало на що придатне він вже зрозумів і штурмувати добре укріплене місто мабуть вважав безумством. Вести облогу – ще гірше. В будь – яку мить мисливець та дичина можуть помінятися місцями. Тепер потрібно було якось викручуватись…. Князь направив парламентерів до оборонців з ультимативною вимогою капітуляції. Татари звичайно відмовили. Це означало, що доведеться таки фортецю брати в облогу, а в таборі харчі та вода скінчаться дуже швидко. Тому наступного дня він, скоріше для приспання пильності ніж сподіваючись на дієвий результат, ще раз висунув вимогу гарнізону капітулювати. Поки хан готував відповідь московські війська вночі нишком знялися з табору та розпочали свій черговий відступ. Щоб м’якше підстелити попереду війська, князь відправив гінців із звісткою про свої нібито гучні перемоги. Та дарма. На Москві вже визрів переворот і Голіцину й самому тепер невдовзі доведеться скуштувати всі гіркоти висилки до Сибіру.

Звичайно на цей історичний приклад російські опоненти можуть відповісти, що усі ж знають, що то було за військо, бо ж тільки цар Пьотр створив справжню регулярну побідоносну російську армію. Ось він показово й побив шведів, «прорубав вікно у Європу», утворив імперію.…  На це твердження є гідна відповідь. Саме Пьотр і зазнав однієї з най ганебніших військових російських поразок, розпочавши в 1711 році свій похід на Дунай! Саме його регулярна, досвідчена армія опинилась в пастці, в яку й завів її «воєнний геній» батько російської армії та флоту! Цар, відправившись до берегів Дунаю, вирішив не обтяжувати себе надто великим обозом і взяв провіанту  всього на тиждень.  Щодо основного постачання армії, то він немовби домовився з валаським та молдавським господарями. Та швидко все пішло шкереберть.  Коли царське військо наблизилась до річки Прут, то припасів в ньому вже майже не залишилось і військо почало голодувати. Саме в цей час до вух царя дійшла тривожна звістка про швидке наближення багаточисельної турецької армії. Пьотр Алексєєвіч зразу наказав збудувати укріплений табір в якому і розмістилась вся його армія. Коли ж надійшли турецькі головні сили і оточили табір, то «геніальний військовий тактик і стратег» нарешті зрозумів, що сам себе загнав у безвихідь. У нього ще жевріла невеличка надія, що російська армія зможе відкинути турецькі сили, коли ті підуть на приступ, але  вона швидко згасла.  Атака турок, що розпочалась 8 липня хоч і не прорвала російську лінію оборони, але дала царю зрозуміти, що турки просто так не відступлять, і що коли й не вони, то голод та спрага все одно доб’ють його військо. Цар звернувся до турецького візиру з пропозицію про переговори і запропонував хабара, коли той дасть царю можливість відступити. Розмір хабара був такий, що візир навіть забув про можливі для себе фатальні наслідки і погодився на авантюру. Сторони підписали дуже принизливу для царя угоду, виконання якої б звело нанівець всі завоювання Росії на півдні, і зробило б Україну фактично незалежною від Московії. Та все ж хитрість Пєтра спрацювала. Він і його військо отримали можливість не складаючи зброї, вислизнути з оточення. Текст договору ні султана, ні шведського короля Карла в оману не ввів, бо всі розуміли, що цар угоди не виконуватиме… Вже тоді про московську підступність, та зрадливість було відомо всьому Світу! Жоден правитель Росії ніколи не виконував угод, коли вони були йому не вигідні! І до сьогодні, будь то  Пьотр, Сталін чи Путін! За зраду візира стратили, але результат перемоги був зведений нанівець.

Під час Кримської війни 1854 – 1856 років війська союзників на біду царю  Ніколаю І на Москву походом не пішли, і задовольнились осадою Севастополя. Незважаючи на те, що англійцям та французам до своїх метрополій було далеченько, та все ж поповнення до їх військ морем приходило швидше ніж до російських. Росіяни гнали своїх солдатів до Криму тим же шляхом і способом, що і при Голіцині, а англійці від Балаклави до свої позицій під Севастополем навіть залізницю проклали. Союзники швидко досягли переваги в кількості свої військ і в технічному їх забезпеченні. В наслідок, отримали заслужену перемогу. Росія здулась, як наддержава в очах всієї Європи. Англійці швидко розібрали свою залізницю та відвезли до дому, а російська піхота, ще довго своїми чобітьми місила багно розбитими шляхами: «Ать – два, ать – два!» .  Тепер у них знову є шанс повоювати за Крим і можливо з тими самими супротивниками. Можливо ті хоч на цей раз залізницю залишать хоча б для України…

Як бачимо великі слабо заселені місцевості, відсутність розвинутої системи шляхів та примхи клімату відігравали не тільки роль стримуючого фактора для іноземців, не звичних для таких умов, але й частенько ставали  на заваді завойовницьким планам самих російських правителів. Не випадково кажуть, що кожний лом має обидва кінця….

Але найбільш авторитетно захисники міфів спираються на приклад поразки німецьких військ в 1941 році під Москвою. Ось де хвалені «непереможні фашистські орди» спеклися. Вони не тільки не змогли взяти столиці СССР, але й отримали поразку, яка стала майже переломною в ході війни.

Постає питання: чи могли німці в рамках плану «Барбароса»  реально захопити Москву? Перед генералами вермахту постало надскладне завдання проведення швидкого переможного бліцкригу, внаслідок якого німецькі війська повинні були вийти на рубіж Архангельськ – Волга.  Початок операції був для  них доволі обнадійливий. Скориставшись тим, що совєтські ударні частини були скупчені вздовж західного кордону, німці завдали ряд несподіваних повітряних та артилерійських ударів та швидко перейшли в наступ. Величезна кількість військової техніки та припасів було знищено, управління совєтськими військами в зоні протистояння цілком зруйноване. Німці вдало використовуючи свій досвід кампанії в Європі увігнали танкові клини на стиках совєтських військ і почали швидко залиблюватись в територію супротивника. Три групи армій «Північ», «Центр» та «Південь»  повинні були вийти на рубежі до того, як настане осіннє бездоріжжя та ранні  зимові холоди, звичайні для російської рівнини. Враховуючи, що кількості наявних танкових груп було явно не достатнім для наступу по всьому фронту, вони були зосереджені в основному в групі армій «Центр», яка рухалась в головному напрямку на Москву. Між правим флангом групи армій «Центр» та лівим групи армій «Південь» залишалась прогалина в районі прип’ятських боліт. В цій прогалині почали накопичуватись совєтські війська, що відкочувались від кордону. Виконуючи авральні директиви Сталіна, ці підрозділи почали завдавати окремих флангових ударів, які дещо знизили темп німецького наступу. Через деякий час стало зрозумілим, що танкові дивізії, витримуючи високий темп руху, почали відриватись від своїх частин забезпечення. Погані дороги з підірваними мостами, бо відступаюча Красная армія за історичною російською традицією вела тактику випаленої землі на власній території,  затримували просування тилових частин вермахту. Совєтські можновладці на місцях організуючі евакуацію промисловості, в свою чергу знищували склади, інфраструктуру, харчове виробництво, зовсім не переймаючись майбутнім своїх громадян, які залишались на окупованій території. Навіть німецькі нацисти дивились на подібне ставлення до власного населення із здивуванням.

Поступово, частина танків змушена була зупинилась через нестачу пального, інші через брак технічного обслуговування почали виходити з ладу – темп наступу почав різко падати. Ось свідчення одного з німецьких генералів: « Простір, що оточував нас, здавався безкрайнім. Нас пригнічувала монотонність ландшафту, цей простір, що не мав кінця і краю суцільно  занятий лісами, болотами, рівнинами. Гарних шляхів було мало, а дощ безперервно перетворював пісок, або глину в трясовину…».

До того ж в германському генштабі розпочалися дебати, чи потрібно використовувати танки для розвитку подальшого наступу на оперативному просторі , чи кидати їх для надання додаткової міцності «кліщам» при замкненні котлів позаду оточених угрупувань Красної армії. Переміг другий погляд. Тому, коли  німецькі війська забуксували в районі Києва, від групи армії «Центр» була відокремлена танкова група Гудеріана та кинута їм на допомогу. В той же час  танкова група Гота була завернута  на північ в бік Лєнінграду. Таким чином наступ на Москву було припинено і відновлено тільки 30 вересня. Німці ще мали тактичний успіх під Вязьмою, але бої там затяглися до кінця жовтня. Все, час було змарновано! Німецькі війська до початку грудня, ще змогли прорватися на деяких напрямках до околиць більшовицької столиці, але це був останній успіх. Далі розпочиналось те, чого Німеччина боялась більше всього - позиційна війна на два фронти.  Вони не мали більше резервів, щоб вести наступ по всій лінії протистояння, а прибуття совєтських військ з Сибіру до лінії фронту та початок роботи в тилу евакуйованих заводів з кожним днем зміцнювали совєтські війська, які вже в грудні розпочали свій контрнаступ.

Залишається відкритим питання, чи змогли б сили вермахту взяти Москву, коли б не затримка наступу, що була викликана тимчасовим зняттям танкових сил з головного напрямку. Можливо так… Але виникає інше питання - чи призвело б це до перемоги у війні? Скоріш за все ні….  І тут справа  ні в якомусь там міфічному патріотизмі «совєтських людей», а в тому, що російська держава традиційно будується на східних засадах, а вірніше на засадах Чінгіз-хана. Тобто, столиця не просто головне місто держави, а місце де верховний правитель, читай хан, тримає свою ставку, свій прапор… Можна брати Москву, чи Ленінград, а «великий вождь всіх народів» тим часом перенесе свою ставку до Свердловська, чи Новосибірську. Продовжувати гнати танки до Тихого океану? Населення хоч Совєтської Росії, хоч сучасної, це не громадяни, а піддані імперії, становище яких є на рівні тих же кріпаків. Людське життя, страждання не мали і не мають для російської влади, як власне й для самих мільйонів вірнопідданих імперії того значення, яке йому надають в цивілізованому світі. Не випадково один з речників Путіна нещодавно заявив, що гуманізм, то не російські цінності. Для російської свідомості має значення і сенс тільки існування держави-монстра. Людське життя – то вже другорядні цінності. Потрібно знищити  чеченців, то ось вам авіаційні удари по Грозному.  Захопили заручників у «Норд ості» - всіх газом, як терористів, так і громадян. Це саме на цій психології трималась тактика «випаленої землі», яку постійно практикують в Росії для боротьби з  прийшлими «агресорами». Не викликає сумніву, що коли Москва, або якесь інше місто повстане проти існуючої влади, то ця влада застосує будь яку зброю, навіть масового знищення, щоб привести своє населення до покори.

Так все ж чи можливий у сучасних умовах успішний наступ на Москву?  Успішний наступ можливий. Змінилась система господарювання, збільшилась гущавина заселення вказаних територій. Шляхи, хоч і не такі, як в Європі, але для пересування військової техніки повністю придатні. Клімат став іншим, теплішим. Великі морози навіть за Уралом не дуже часті. Наступати можна…, але навіщо? Просто, щоб зруйнувати цю новітню Ніневію? У військовому відношенні, коли у всьому світі домінувати починає високоточна  зброя є більш привабливі цілі: важливі військові об’єкти, командні центри, скупчення військової техніки, воєнне виробництво, знищення яких швидко веде до паралічу оборони супротивника. А просто проводити часткову окупацію території країни, яка займає шосту частину суші, особливої потреби немає. Ну коли настане така необхідність, то як ми бачили поляки, українці, литовці та білоруси-литвини успішно воювали на цих теренах, бо супротивник їм добре відомий, і до  клімату вони звичні,  та й ординська суть ворога відома, як нікому! То ж гуртуймося! Смерть ворогам!