Лунає слово Кобзареве — жива Тарасова душа!
Хто б інший, крім Тараса Шевченка, аніскільки не переймаючись думкою не лише ворогів, а й щирих друзів, міг написати нечувано жорстокі (мов сама правда) рядочки? Згадаймо: «Раби, підніжки, грязь Москви,/ Варшавське сміття — ваші пани,/ Ясновельможнії гетьмани…» Або ще: «Якби-то ти, Богдане п’яний,/ Тепер на Переяслав глянув!..». Глибоким болем виповнюється душа віруючого християнина у відповідь на Шевченкові слова: «…я так люблю/ Мою Україну убогу,/ Що проклену святого Бога,/ За неї душу погублю!..». І лише згодом починаємо розуміти: Шевченко мав право сказати таке, ба більше того — через нього до нас звертався сам Господь!
Хтось необережно (або підступно) зауважив, нібито «Кобзар» став апольогією ненависти. Геть не так! Домінантою книги (від першої до останньої сторінки) залишається любов. Любов до України, до її чарівної природи та, насамперед, — до її закутого в кайдани народу. А от ненавидів Шевченко саме тільки зло у всіх його проявах, але це є абсолютно природним для віруючої людини: той, хто щиро любить Творця, має всім серцем ненавидіти диявола…
Серед Шевченкових думок, котрі долинули до нас «крізь час і простір», жодним чином не втратили своєї актуальности глибокі розмисли про національну єдність (а радше — про її відсутність), як, власне, й Кобзареве розуміння нації — вічної спільноти «і мертвих, і живих, і ненароджених» та безкомпромісна вірність самій тільки правді. Недарма ж, за геніяльним визначенням Степана Бандери, іншого українського духовного велетня, тепер уже двадцятого століття, «правда — це дорога, якою людська душа прямує до Бога». Тим же Степаном Бандерою було дещо по-новому трактоване й Шевченкове визначення нації — як спільноти, де «і мертві, і живі, і ненароджені» не просто поєднані незримим, проте міцним зв’язком, але й незбагненним (для людського розуму) чином усіляко підтримують одне одного. В цьому контексті хрестоматійне «Борітеся — поборете,/ Вам Бог помагає!» лунає полум’яним закликом не самого лише Шевченка, а й багатьох минулих поколінь українців до поколінь прийдешніх…
Тільки тепер ми поволі долаємо фальшиві стереотипи сприйняття постаті Тараса Шевченка — знедоленого, мовляв, і тому ображеного на весь світ страждальця. Вже у працях Дмитра Донцова («Незримі скрижалі Кобзаря» та інші) вимальовується могутній образ незламного борця, українського Мойсея — земним призначенням обох був порятунок власних народів від остаточного знищення, й навіть із самим Господом вони спілкувалися, як з рівним! Зрозуміло, що для будь-якої антиукраїнської за своєю сутністю влади (незалежно від її політичного забарвлення чи партійної приналежности) такий Шевченко являв собою смертельну небезпеку. Але десятиліттями замовчувана можновладцями правда зберігалася (і примножувалася!) українцями в діяспорі та героїчними особистостями з дисидентського середовища. Останнім часом ситуація кардинально змінилася. До рідної України повертається, нарешті, не лише слово, а й душа Великого Кобзаря.
Утім, залишається майже незбагненним феноменом уперте й по-своєму послідовне відстоювання певною частиною сучасної української літературної спільноти вже відверто ретроградного сприйняття Шевченка — переважно саме страждальцем. Не надто переконлива аргументація здебільшого починається й закінчується посиланнями на славнозвісну «Хроніку» Олександера Кониського. Та навіть глибока повага до автора слів «Молитви за Україну» не заважає нам чітко усвідомлювати, що в двадцять першому столітті його ґрунтовна біографія Великого Кобзаря є, передовсім, надзвичайної наукової ваги джерелом, а не такою собі «доконаною істиною», коли йдеться не про факти, а про більш або менш суб’єктивні оцінки… Отже, для нас Шевченко — не жертва підступної долі, а вічний символ великої нації, що бореться й перемагає!..
