Він мав безмежну в серці волю… Спізніле слово про друга

Автор же цих рядків згадував березневими днями 2017 року про ще одну річницю — 30-ліття від початку нашої зі Степаном щирої дружби…

— А я без літ… — Стверджував колись з нагоди власного дня народження видатний український поет Степан Сапеляк. Тепер ці слова сприймаються в іншому контексті — земне поетове життя передчасно завершилось понад п’ять років тому, однак його полум’яні вірші, а разом із ними й талановита публіцистика, завойовують дедалі більшу читацьку аудиторію.

Час — категорія підступна. Здається, ніби все це сталося зовсім недавно. Був лютий 1987 року. Чималий гурт харківців прибув тоді до Києва на святкування сторіччя Леся Курбаса. Пройшла наукова конференція у столичному Будинку актора, відбулися урочистості в Театрі імені Лесі Українки… А на завершення — поетичний вечір у Київському молодіжному театрі.

Лунали, хоча й зовсім непогані, але якісь надто вже звичні вірші. Аж раптом на сцену стрімко вийшов молодий чоловік з романтичною зовнішністю — густе, ледь кучеряве волосся хвилями спадало на плечі — і почав читати. У залі майже миттєво запанувала абсолютна тиша, бо всі зрозуміли — нічого подібного вони ще не чули:

Ми знов не ми. Не наші ніч і день.

Не наші мальви. Ржа перед очима.

І гетьманська хода. Невольником іде.

Вся в темноті. Без шаблі і Вітчизни.

Таку назву — «Без шаблі і Вітчизни» — дістане невдовзі одна з книжок Степана Сапеляка. А тоді шанувальники поезії вимагали від нього все нових і нових віршів, ніби побоюючись підсвідомо, що нічого подібного в їхньому житті більше не буде. На щастя, перший публічний виступ не обернувся для поета на останній. Суспільно-політична ситуація в Україні змінювалася напрочуд швидко й аж ніяк не користь консервативних сил. Ім’я Сапеляка з’являлося дедалі частіше, спочатку — в часописах, а потім — і на обкладинках його власних поетичних збірок. Нарешті (це відбулося 1993 року), він став лавреатом Шевченківської премії. І зараз важко повірити, що за Степановими плечима залишилися довгі роки поневірянь у брежнєвських концтаборах, на засланні, жорстокі переслідування «єдино за слово своє».

Усе міняється із плином часу. Дещо іншою стала згодом і поезія Степана Сапеляка. Ні, її не можна було назвати оптимістичною у звичному розумінні цього слова. Але завжди присутня в ній туга видавалася вже світлішою:

Вечірній оксамит — зорі Твоєї мить.

Келішечки з вином і красні матіоли…

Як хочеться мовчать, коли свіча горить,

Як хочеться любить, як не любив ніколи…

Попри загальне визнання, що зовсім не вплинуло на спосіб життя поета та його родини, Степан (як і раніше) дуже стримано ставився до своїх ювілейних дат:

Мій день народження. А я без літ.

По миру йду помазаником Божим.

Не лише фахівці-мистецтвознавці, а й чимало шанувальників українського красного письменства, обізнаних із сучасним живописом, звернули увагу на внутрішню спорідненість Степанових творів з роботами знаного харківського художника Віктора Гонтарова. Різними шляхами, вдаючись до властивих кожному з них виражальних прийомів, обидва мистці прийшли до створення багато в чому подібних між собою художніх образів. Взаємна близькість метафоричного ряду поезій Сапеляка й картин Гонтарова зробили ці картини (разом із графічними роботами славетного Івана Остафійчука) чи не найкращими ілюстраціями до книг поета. А щире захоплення Степана малярством (взагалі, образотворчим мистецтвом) знайшло відбиток у цілій низці його публікацій, зокрема, — в авторитетних спеціальних виданнях.

Не варто квапитися з пошуками витоків поезії Степана Сапеляка. Вичерпну відповідь дадуть згодом монографічні дослідження його творчости, в пам’яті ж сучасників мистця зберігаються свідчення дивовижної працьовитости, фундаментальної обізнаности поета в царині красного письменства, образотворчого й театрального мистецтва, а разом із тим — приклади суворої та безкомпромісної вимогливости до самого себе.

А от чимала родинна книгозбірня завжди була для нього незамінним знаряддям плідної творчої праці. Він повсякчас звертався до поетичного спадку Євгена Маланюка, Володимира Свідзінського, Олега Ольжича, Олени Теліги… Скромна збірка поезій Маланюка, видана на початку 90-х років минулого століття у Львові, відтоді ж практично незмінно перебувала на робочому столі мого друга. Проте, в його віршах ми не знайдемо жодних ознак прямого чи опосередкованого наслідування будь-кого з наших славетних поетів. Він творив свій неповторний художній всесвіт!

У Степановій особистості завжди поєднувалися рідкісна толерантність у ставленні до людей з іншим світобаченням з непохитною та послідовною відданістю своїм власним світоглядним засадам. Близький для мене приклад — наша багаторічна дружба, що її аніскільки не затьмарювали суттєві відмінності у поглядах на дуже важливі речі. Усе поетове життя — шлях невпинного духовного поступу. Йдеться не лише про самоосвіту, повсякчасне накопичення знань стосовно світу, людини, мистецтва, а й про те, що годилося б назвати такою собі «тугою за досконалістю»…

Чи справді поетові твердження стосовно творчих здобутків своїх колег-літераторів (зокрема, членів харківської літературної спільноти) бували іноді надмірно категоричними? Головне — щирими та обґрунтованими, а оскільки критерії оцінок враховували невичерпний досвід світового красного письменства та літературознавства, то «суцільний позитив» виглядав би, щонайменше, дивно. А хіба можна забути численні поради Степана авторові цих коротких нотаток? Жодних компромісів, коли йдеться про майстерність віршування, — справжня поезія потребує не менше сумлінної копіткої роботи, ніж Богом дарованого таланту!

Так склалося, що я не зізнався другові (завжди шкодуватиму про це) стосовно одного свого невеличкого й надзвичайно простого вірша: він був написаний з думкою про нього, Степана Сапеляка, та його дружну родину. Ось цей вірш:

Пора — сумна й щаслива

Давно минула літа середина,

Так проминає й полудень життя:

Радієш, коли добре все в родині,

Хоч десь попереду — шляхи без вороття.

Але з того не варто сумувати —

Глибока борозна вже за тобою є,

Пишається сивенька сином мати,

І діточок твоїх геть кожен впізнає…

Дарунки щедрі нам приготували

Чарівне літо й ворожбитка-доля:

Від літечка — серпневі карнавали,

Від доленьки — безмежна в серці воля!..

Петро Джерелянський