Визначна роль мистецтва у формуванні духовної особистості
Подальший розвиток українського мистецтва стимулює вирішення низки завдань щодо творення, збереження, поширення та засвоєння духовних набутків нації. У зв’язку з цим, особливої актуальності набувають проблеми філософського, етнологічного та мистецтвознавчого осягнення художньо-культурної сфери життя народу, нації, суспільства як в далекому минулому, так і в новий та новітній час.
У наш час багато мистецтвознавців, філософів, вчених працюють над проблемою духовності: Щербаківський В., Крвавич Д.П., Черепанова С.О., Федь В.А., Бичков В.В., Волоцький Й. та ін.
Мистецтво – естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості – особливого виду людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів; одна з форм суспільної свідомості. Воно стало фактором виховання і однією з найважливіших складових частин духовної культури суспільства.
Аналізуючи його функції (гедоністичну, компенсаторну, терапевтичну), першочергово Кант виділив соціальну функцію, здатність мистецтва підвищувати загальну культуру людини. Найвагоміше завдання мистецтва вбачав у «розвитку моральних ідей і культури морального почуття», оскільки мистецтво, як зображення ідеї розуму, сприяє розвиткові внутрішньої, духовної культури людини.
Християнська церква не могла не зважати на доцільність естетичної функції мистецтва, використання його глибокого впливу на духовний світ людини.
Церква – це будова, призначена для вияву найвищих душевних настроїв у формі спільних церковних співів і молитов. Це місце прояву найвищих і найшляхетніших духовних емоцій, звернених до найвищого ідеального добра, конкретизованого й умогутненого в понятті і вираженого в слові «Бог».
Церковна архітектура створювала необхідне естетичне тло, упорядковуючи всю систему художнього впливу на людину. Провідну функцію у християнському культі виконує Слово (Слово Боже), а музика, спів – засоби підсилення виразності слова. Проповідь здатна глибоко впливати на людину самим інтонаційним звучанням.
Музика надзвичайно цінувалась в античності як необхідна складова системи освіти і домашнього виховання. Апостол Павло в Новому Завіті говорить про доцільність музики, зокрема псалмів і духовних пісень, якими віруючі в серцях своїх славлять Господа. Першочергове значення надавалося Слову. Музику вважали засобом прославлення Бога, а вже потім – засобом набуття душевного піднесення і радості віруючої людини.
Музика супроводжувала найважливіші події життя. Давньоруська професійна музика залишалася лише церковною. Майстрів церковного співу готували у школах при монастирях. Народна музика розвивалася переважно через усну традицію. На основі давніх співів розвинувся києво-печерський розспів. Феодосій Печерський першим на Русі звернувся до проблеми музично-естетичного забезпечення церковної служби у Києво-Печерському монастирі. Він увів так званий ангелогласний спів. З цим основоположним поняттям візантійської музичної естетики пов’язаний подальший розвиток на Русі церковної хорової музики. Музика набуває самодостатності в Херувимській пісні. Тут виникає відчуття особливого духовно-естетичного піднесення, оскільки ангелогласний спів не потребує багатослів’я і здатний одними звуками виразити молитовний стан.
Естетика візантійського церковного співу значною мірою вплинула на вибір нового віровчення – Русь прийняла християнство візантійського зразка. На переконання дослідників візантійської культури, положення Платона про тотожність краси, істини та божества, своєрідно втілені у візантійському храмовому дійстві, виявилися близькими серцю давнього слов’янина. При перших контактах з Візантією Русь сприйняла, ще не усвідомлюючи повністю, глибинну сутність візантизму – пріоритет емоційно-естетичної сфери в духовній культурі. Завдяки цьому Русь продовжила історичну неперервність духовної традиції.
Художньо-естетична цілісність церковного мистецтва покликана підносити учасників богослужіння від світу долішнього до горного. Архітектурно-просторова організація храму спрямована від зовнішнього до внутрішнього, від матеріального до духовного, від землі до неба, яке всередині – це ядро храму, його вівтар.
Особлива увага приділена філософії ікони, продовжується платонівська традиція, за якою ікона – нагадування про «горний первообраз». Ікона – найвища художньо-естетична цінність, «умоглядність наочними образами», «естетичний феномен», «вищий вид мистецтва». Тому дійсний живопис має на меті «вивести глядача за межі чуттєвого сприйняття фарб і полотна в певну реальність», тоді твір живопису з усіма символами набуває основне онтологічне значення – бути тим, що він символізує.
Ікона – своєрідна відкрита книга для народу, яка виконує важливу функцію утвердження християнських духовних цінностей, виховання просвітленої людини. Давньоруська ікона – яскравий феномен української національної спадщини, вона належить до найвагоміших здобутків світової культури. Внутрішнє «прочитання» давньоруської ікони передбачає глибоку культурність, розуміння символіки, за допомогою якої ікона «відкривається» сучасній людині.
Безумовно, на сучасному етапі, коли відроджуються зруйновані святині, важливо розуміти, як, власне, сама церква трактує ікону. За Є.Трубецьким, «відстань – це перше враження, яке ми відчуваємо, коли оглядаємо давні храми. В цих строгих образах є щось таке, що привертає до себе й водночас відштовхує». Сприйняття ікони вимагає звільнитися від «панування ситої плоті», і доки ми не звільнимося від неї, ікона не промовлятиме до нас. Коли ж вона заговорить, то повідає нам «вищу радість – надбіологічний сенс життя».
Християнська релігійна традиція відтворює і транслює певний тип внутрішнього влаштування людини, її світосприйняття. Цьому підпорядковані просторові ритми хрестокупольного храму, які гармонійно узгоджувались із системою живописного оздоблення.
Храмове мистецтво цілеспрямовано впливає на глядача, до якого ніби промовляють предмети, зображені в зворотній перспективі. Віруюча людина у храмі оточена розписами, іконами, персонажі яких звернені тільки до неї. Виникає особлива енергетика духовності, що охоплює людину. Всі предмети ніби розгортаються до центру, який розташований перед іконою, до людини, котра молиться. Усім своїм змістом ікона прагне встановити духовний зв’язок з людиною, яка творить молитву.
Українські вишивки були перенесені на церковний одяг (облачання). Особливо гарно були вишивані підризники з полотна або з шовку. Сама техніка вишивання використовувалася або така, як на звичайних сорочках, або інша, пристосована спеціально до церковних облачень і апаратів. Так само вишивалися й ризи, воздухи, плащаниці тощо. Але на церковних речах вживалося теж вишивання золотом і сріблом. Подібно до церковних вишивок вишивалися й рушники, призначені для оздоби образів. В Україні був звичай прикрашати вишиваними рушниками образи, все одно чи були вони в рамі чи ні.
Унікальна архітектура, малярство, літописання, послання, хроніки, перекладацька та переписувальна справа, розвиток народної традиційної культури і побуту заклали основи української етносвідомості, енергетичного самовідстоювання; були створені естетичні мистецькі орієнтири.
