Архієпископ Ігор Ісіченко: Східна християнська ідентичність як чинник цивілізаційного вибору України
Першою з них була комуністична утопія. Настали вісімдесяті роки, а обіцяний Микитою Хрущовим початок комуністичної епохи, епохи загального добробуту, щастя й суспільної рівности, прологом до якої мав бути показ 1980 р. по телебаченню останнього в СССР попа, так і не відбувся. Покоління східних європейців, виховані під бадьорий спів «Мы будем жить при коммунизме», опинилися перед реальністю господарчого колапсу, соціяльної прірви між партійною номенклатурою й ґлорифікованим нею пролетаріятом, національної дискримінації, до яких були не готовими. Це може здатися дивним, але комуністичний міф, попри всю свою ірреальність, сформував ментальність мільйонів людей, які сприйняли крах міфу за особисту трагедію.
Друга утопія, виплекана в перебігу «холодної війни» потойбіч «залізної завіси», пов’язувала початок епохи всесвітньої гармонії з падінням комуністичних диктатур і поширенням у цілому світі американської моделі демократії та ліберальної системи цінностей. Путін і Лукашенко, Аль-Каїда й 11 вересня, економічна криза й експансія кримінального капіталу зі сходу – хто б на Заході зважився років тридцять тому пророкувати подібні перспективи посткомуністичного світу!
Світ після падіння «берлінського муру», відкритий для процесів ґлобалізації, раптом засвідчив непроминущість ролі цивілізаційних парадигм, що визначають виміри сучасного світу. Це дало підстави Семуелеві Хантинґтону для невеселих прогнозів про «зіткнення цивілізацій» - «The Clash of Civilizations» (1993). Пригадаймо мапу з відомої книги «The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order» (1996) з зафарбованою в один колір із Росією, Білоруссю, Молдовою, всіма балканськими країнами нашою рідною землею, включеною автором в одну з виділених ним цивілізацій – православною.
Схоже, що статтю та книгу Хантинґтона найуважніше читали вихідці з КҐБ, котрі переважно й сформували нові російські еліти – і бізнесові, і політичні. Адже саме в цих колах ідея протистояння православної та західної християнської цивілізацій була покладена в основу геополітичних стратегій, покликаних реставрувати Російську імперію. Стратегій, що прийшли на зміну ідеї боротьби «капіталістичного світу» з країнами «реального соціялізму». Сфера інтеґраційних проєктів Кремля іменувалася в цих стратегіях то «євроазійським простором», то «слов’янським», а тепер уже й «російським світом». Реанімована царська ідея «триєдиного російського народу», зорієнтованого на три фундаментальні цінності: православ’я, самодержавство й народність, - чітко визначає в цьому просторі місце українців чи радше «малоросів». Недавній погром і закриття української бібліотеки в Москві, нищення в ній книг патріотичного змісту з усією відвертістю засвідчили, як російські еліти збираються пристосовувати ментальність українців до своїх проєктів. Зрештою, окремі представники партії, що торік прийшла в Україні до влади, готові застосувати ці технології й у нашій незалежній державі.
Таким чином, східна християнська ідентичність, яку антизахідні політики воліють позначати словом «православ’я», підступно використовується для ідеологічного обґрунтування нового геополітичного проєкту, що мав би повернути Україну в сферу державних впливів Москви. Це робить православну спільноту України мимовільним гравцем на чужому для неї політичному полі, об’єктом спрямованих на неї впливів.
Колишній Київський екзархат Московського Патріярхату, лицемірно перейменований двадцять років тому на «Українську Православну Церкву», з приходом до влади в Україні відверто промосковських сил легко позбувся захисної риторики, котрою оперував з 1992 року. Після демонстрування Патріярхом Кирилом неподільности Московського Патріярхату й органічної включености УПЦ до творення «російського світу» ніхто вже не приховує цілковитого підпорядкування української гілки Російської Православної Церкви зарубіжному першоієрархові. Політична ж заанґажованість УПЦ в реалізації проєкту «російського світу» яскраво виявляється в статтях та інтерв’ю її чільних ієрархів, проповідях парафіяльних священиків, мовній та обрядовій практиці церковного життя, в насиченні синаксаря знаковими для російської політичної свідомості особами й подіями. Поряд з особливо промовистим культом «імператора-страстотерпця» Миколи ІІ поширюються вписані в контекст міфу про «Велику Вітчизняну війну» культи блаженних Ксенії Петербурзької та Мотрони Московської, леґенди про лист митрополита Гір Ливанських Іллі до Йосипа Сталіна, зустріч Сталіна з блаженною Мотроною, навернення Сталіна на православ’я. І хоча в Україні ще не чути про зображення Сталіна на церковних іконах, але, як знаємо, перший пам’ятник кривавому тиранові з’явився на постсовєтському просторі саме в нас, у Запоріжжі. Правда, цей пам’ятник, знищений у новорічну ніч невідомими патріотами, встановили були комуністи. Однак же в нас вони, як і ліворадикальні проґресивні соціялісти Наталі Вітренко, стали нині активно підтримувати Православну Церкву – аби вона тільки була Московського Патріярхату. 12 червня 2003 р. лідер українських комуністів Петро Симоненко отримав навіть від УПЦ орден рівноапостольного князя Володимира. А в його статті «Крестовый поход против Украины», вміщеній на веб-сторінці УПЦ, Петро Симоненко гнівно виступає проти «разриву молитовної єдности з Російською Православною Церквою». Такий протиприродний альянс лівих партій з войовничо атеїстичною доктриною та Церкви мотивується лише одним – спільною метою відтворення імперії, протиставленої Заходові.
Низка наївних релігієзнавців та урядовців з церковних справ протягом останніх двадцяти років тішила себе ілюзіями, нібито мірою розвитку Української Держави старша ґенерація клиру УПЦ-МП, вихована за совєтського режиму, відійде, натомість прийде до управління Церквою нова ґенерація, лояльна до самостійної держави – і УПЦ-МП виросте в справді незалежну від Москви, автокефальну структуру. Називалася навіть низка імен клириків УПЦ-МП, у яких помічали українофільські настрої.
Ці схеми не враховували принципової негнучкости суспільної доктрини РПЦ, її відпочаткової підпорядкованости ідеї творення Московської держави. Спроби клириків РПЦ змагатися за свободу дій із владою завершувалися для них трагічно – чи то для патріярха Никона Мініна в XVII ст., чи для священномученика Арсенія Мацієвича у XVIII ст., чи для патріярха Тихона Бєлавіна в минулому, ХХ ст. Коли Сталін, вимріюючи свою модель повоєнного світу, пішов на зустріч із трьома митрополитами вночі з 4 на 5 вересня 1943 р. й згодився відновити леґальний статус РПЦ, він лише реконструював давню схему державно-церковної «симфонії», якою вона стала за часів Петра І з перетворенням Московського царства на Російську імперію. Щоправда, надзавдання, поставлене Сталіним перед Церквою в перші повоєнні роки – перетворити Москву на «православний Ватикан» - не здійснилося. Але це завдання не було скасоване й продовжує діяти як визначальний імпульс у суспільному служінні РПЦ та всіх її структур.
У цих жорстких структурах засадничо неможливі ані справді соборове життя, ні дисидентство. Хоча з певною політичною метою там можуть використовувати невластивий для РПЦ імідж о. Олександра Меня, митрополита Антонія Блума або навіть митрополита Володимира Сабодана. Але тільки до певного часу й настільки, аби це не перешкоджало виконанню основної політичної мети, яка в контексті церковної доктрини «Москви – третього Риму» зазнала сакралізації: збирання православних земель під владою московського правителя – бажано, царя, або принаймні харизматичного лідера з диктаторськими повноваженнями.
Жорсткість структури РПЦ визначається не тільки суворою ієрархічністю, що наслідує дособорову римоцентричну структуру Західної Церкви. Кланова замкненість клиру й архаїчна система стосунків у цьому середовищі, багатоступенева система добору священнослужителів, що склалася ще за совєтських часів за діяльної участи КҐБ, власна субкультура зі своїми кодами, виявлюваними в стереотипних мовних формулах, своєрідному, часом досить цинічному, гуморі, манерах поведінки, легко розпізнаваній зовнішності з неодмінною бородою, дуже специфічному типі релігійності, спроєктованої в зовнішні форми декларованого благочестя. Священики й миряни, сформовані в РПЦ, проймаються психологією ексклюзивности свого конфесійного світу, його відчужености від сучасної культури й цілковитої протиставлености західному християнству. Кожному, хто заходив до храму Московського Патріярхату, знайома сектярська настороженість до «чужого», яка читається в очах пильних бабусь або козаків із нагаями, що негайно затримують порушників прийнятого там «дрес-коду». Людина з цього світу важко переноситься в інше середовище й переживає вихід поза межі звичної субкультури як психологічне потрясіння.
Місія Московського Патріярхату полягає саме в формуванні таких зльодянілих у переживанні власної ексклюзивности острівців «російського світу», їхнього поступового злиття й розширення, аби зрештою обернути довколишній світ на крижаний континент. Звичайно ж, парафіяльні громади є лише вершечками айсберґів. Вони найчастіше нечисленні й не організовані формально: в громадах РПЦ постійного членства немає. Парафіяльне життя зосереджується довкола настоятеля, старости, скарбника, може, ще кількох ініціятивних осіб. Така модель закріпилася в авторитарній державі, де церква будувалася й утримувалася коштом влади. Відкриття на постсовєтському просторі тисяч храмів РПЦ не повинно вводити в оману й сприйматися за доказ духовного відродження. Абсолютна більшість цих храмів будується за сторонньою ініціятивою бюджетним коштом або на гроші багатих жертводавців, спонукуваних до цього урядовцями. Позиція ж пастви лишається апатичною: ви нам збудуйте храм, поставте священика, найміть хор, знайдіть кошти на їхнє утримання, а ми ще подумаємо, чи ходити до цього храму.
Рядові недільні богослужіння збирають у цих храмах небагато людей, проповідь зазвичай бліда й невиразна, а індивідуальна сповідь не практикується. Суспільна роль священика виявляється не в його душпастирському служінні, а в формальному репрезентуванні Церкви в медійному просторі, на громадських акціях, головне ж – у забезпеченні відправи масових богослужінь, що зосереджують сотні або й тисячі людей: освячень води на Богоявлення, пасок на Великдень, верби на Вхід Господній у Єрусалим. Найбільш же помітно здійснюється присутність російського священика в суспільстві через приватні богослужіння – «треби»: хрещення, вінчання, похорони, благословення, молебні, панахиди, освячення, звернення за якими й виявляє належність до РПЦ більшости її пастви. А пастирське слово, промовлене до людини в хвилину її емоційного піднесення або глибокого смутку, діє потужно. І коли пастир пояснює на панахиді, що імена католиків або вірних УАПЦ й УПЦ-КП не можна подавати на поминання, бо це гріх, або коли він тлумачить, що молитися до Бога можна лише по-церковнослов’янському, а по-українському годиться говорити тільки вдома чи на базарі, то подібні індивідуальні звернення можуть суттєво деформувати не лише духовний світ, а й суспільні орієнтації вірних.
Напевне, всі звертали увагу на характерний феномен: не менш як третина громадян Росії, котрі визнають себе за православних, зізнаються, що не вірять у Бога. Не сумніваюся, що ця статистика була б майже тотожною для парафіян РПЦ на Сході й Півдні України. В масовій свідомості російського або ж зросійщеного населення «християнин» - це швидше протестант, а «правдиво російська» віра, православ’я, вимагає насамперед дотримуватися традицій народної релігійности та ще неодмінно бути вірним «російській ідеї», повсякчас протистояти підступам Заходу з його надміру вільним стилем життя й демократичними ідеалами.
Вихід, хай і вимушений, поза межі цього середовища багаторічного лідера РПЦ, митрополита Філарета (Денисенка) та порівняно невеличкої групи його однодумців і створення ними 1992 року власної юрисдикції, Української Православної Церкви Київського Патріярхату, можна вважати за громадянський подвиг. Кожна неупереджена людина мала б з визнанням спостерігати, як уже немолодий архиєрей протягом 18 років студіював українську мову, розбудовував нову еклезіяльну структуру, шукав методи впливу на владу й політиків. Він захищав себе від фахово організованих кампаній дискредитації, вдало використовував кон’юнктуру, а водночас наступав на опонентів, відкриваючи єпархії не лише на рідному Донбасі, але й у Росії, в Північній Америці, приймаючи в євхаристійне спілкування групи дисидентів з інших Православних Церков. У мові документів і проповідей УПЦ-КП закріпилася радикально патріотична риторика, яка так імпонувала протягом минулих десятиріч політичним партіям національно-демократичного спектру.
Однак чи змогла ця нова юрисдикція подолати могутню інерцію РПЦ та дати власний імпульс пошукові Україною нових цивілізаційних векторів свого розвитку? Однозначно відповісти на це питання неможливо. З одного боку, в риториці УПЦ-КП знайшли місце євроцентричні гасла, її суспільною доктриною засуджуються імперське минуле та церковна політика Москви, церковна політика стала відкритою до широких екуменічних контактів, у більшості парафій запанувала українська мова богослужінь, сакральне мистецтво переорієнтовується на національну традицію. Та, з іншого боку, сама авторитарна структура Церкви, кадрова політика, позначена низкою корупційних та інших скандалів, наслідування московського обряду й стилю життя російського клиру, узалежнення присутности Церкви в суспільному житті від її залучення до державних проєктів визначають фактичну участь УПЦ-КП в підтримуванні східного цивілізаційного вектору розвитку України. Свідченням цього став принизливий ентузіязм, із яким частина УПЦ-КП включилася у вересні 2009 р. в перемовини про об’єднання з УПЦ-МП, визнаючи, по суті, брак істотних перешкод до такого об’єднання або радше возз’єднання.
Зі співчуттям і християнською солідарністю ставлячись до заяви патріярха Філарета з 30 грудня 2010 р., ми не можемо не помітити в ній чергового визнання доктринальної настанови УПЦ-КП на використання державного чинника, котрий зі зміною осіб у київських урядових кабінетах почав був працювати проти УПЦ-КП. А хотілося б знайти в цій заяві й ширшу оцінку президентської та урядової політики, в контексті якої інше, толерантне ставлення сучасної київської влади до УПЦ-КП, як і до УГКЦ чи УАПЦ, є просто неможливим.
Брак чіткого усвідомлення клиром УПЦ-КП своєї етноконфесійної ідентичности, інакшости української канонічної й обрядової традиції порівняно з російською, породжує постійну непевність у собі, запобігливе наслідування потужніших конкурентів. До цього долучається й банальна заздрість праґматичної частини клиру прибуткам і, що не менш важливо в криміналізованій дійсності сучасної України, - захищеності її колеґ з УПЦ-МП. Невпевнений же в собі, боязкий і заздрісний клирик навряд чи зможе стати гідним душпастирем. Драми українського національно-демократичного політикуму на чолі з Віктором Ющенком і уламками незабутнього Руху не зрозуміти, іґноруючи конфесійний складник його досить розмитої ідеології, а точніше, пріоритетні або й ексклюзивні стосунки київського політикуму з УПЦ-КП, визнаною ним за єдину національну Церкву. Як бракувало нашим політичним лідерам і урядовцям справедливої критики, суворого пастирського напучення або застереження, правдивої оцінки з уст священнослужителя! На жаль, натомість лідери національної демократії чули від прихильної до них конфесії підлесливі промови…
Незабутніми зразками гідного втілення пастирської місії Церкви лишаються обидва патріярхи Української Автокефальної Православної Церкви в Україні, Мстислав (Скрипник) і Димитрій (Ярема). Але ж пригадується, як від патріярха Мстислава тікав тодішній президент України Леонід Кравчук, а президія Всесвітнього форуму українців 21 серпня 1992 р. демонстративно іґнорувала його присутність. Патріярх же Димитрій був приречений на інформаційну блокаду й лише зрідка міг прорватися до своєї пастви з тривожними думками, що склалися в «Розмови про страшне сьогодення». Благословляючи Віктора Ющенка на працю прем’єр-міністра України, він писав 23 грудня 1999 р. в одному зі своїх останніх листів: «Популярна ідея об’єднання Православних Церков в Україні після невдалих політичних експериментів і довгорічного визиску цієї ідеї діячами сумнівної репутації виявилася докраю дискридитованою. В той же час у певних волюнтаристських колах продовжує мусуватися думка про необхідність насильницького об’єднання Церков через втручання державних органів. Наші ж зусилля, спрямовані на те, щоб досягнути поєднання Церков канонічним шляхом, не зустрічають розуміння в державних чиновників. Навпаки, Патріярхія має певну інформацію, що СБУ в деяких областях України намагається протидіяти розширенню контактів УАПЦ з зарубіжними Православними Церквами. Ми вважаємо і є непохитними в цій думці, що розв’язання конфлікту між Православними Церквами в Україні можливе лише на твердому ґрунті православних церковних канонів через посередництво Всесвятішого Вселенського Патріярха Константинополя – Нового Риму.
Додаткові можливості для цього створює входження Українських Православних Церков у діаспорі 1995 р. в канонічну єдність зі Вселенським Патріярхом. Реалізуючи цю перспективу, ми зможемо вже в осяжному майбутньому знайти шляхи до відновлення найважливішого зв’язку між Православними Церквами в Україні та за кордоном – євхаристійної єдности». І, чи не єдиний із церковних діячів України, він відмовився прийняти нагороду від президента Леоніда Кучми, коли ж, після неодноразових відмов у особистій зустрічі, патріярхові було запропоновано провести зустріч з президентом у передвиборчий час, він відповів «Меморандумом», у якому відхилив цю пропозицію й написав: «Вам, як і кожному з українських політиків траплялося говорити про трагічний поділ українського православ’я на три неприязні одна щодо одної частини. Але ще ніколи й ніким не було щиро визнано штучну природу цього поділу й провину держави за міжконфесійний конфлікт. Середньовічне право патронату над Церквою, привласнене колись монархами й магнатами, сьогодні намагається відродити модерна світська держава. Це передусім і спричиняє прикрі деформації в церковному житті». У своєму ж «Заповіті», як відомо, патріярх Димитрій наказував: «В разі мого відходу від керівництва Українською Автокефальною Православною Церквою прошу лишатися на цьому шляху й не проводити жодних соборів самостійно, без участи діаспорної частини нашої Церкви… Єпархії Української Автокефальної Православної Церкви в Україні благословляю визнати над собою юрисдикцію Блаженнішого митрополита УАПЦ в діаспорі та УПЦ в США Костянтина і під канонічним проводом Його Блаженства та під управлінням Патріярхії здійснювати апостольське служіння в дусі заповіту нашого Великого Патріярха Мстислава, який ще 1990 р. проголосив об’єднання владик УАПЦ в Україні та в діаспорі у єдиний Архиєрейський Собор».
Таким чином, у доктринальних документах Української Автокефальної Православної Церкви, як, до речі, і в її статуті з 1997 року, знайшли втілення ідеї інтеґрування в світову православну спільноту в єдності з нашими єпархіями в діяспорі, з цілковитим збереженням ідентичности Київської Церкви, її соборної природи та самостійности в стосунках зі світською владою. Була чітко й однозначно закріплена доктрина активного входження Української Церкви та духовно провадженого нею народу до сучасної євроатлантичної цивілізації, християнські традиції котрої в їхній обрядовій багатоманітности мали б інкультурувати в модерний світ як латинські, так і східні, візантійські Церкви. Адже саме в цьому цивілізаційному просторі здійснювала Київська митрополія свою апостольську місію ще до фатального підпорядкування Москві, гідно репрезентуючи православну ойкумену не лише в Речі Посполитій чи Семигороді, але й у латиномовному світі наукових комунікацій – через Києво-Могилянську колеґію, братські школи, київські лаврські друковані видання. В цьому просторі, поза межами російського впливу, відбувалося відродження українських православних церков у ХХ ст. – на північноамериканському континенті, в міжвоєнній Польщі, на залишених совєтами землях спустошуваної війною України, а по Другій світовій війні – в країнах вільного світу. І, попри складність викликів модерного лібералізму, українські православні церкви в діяспорі здобули протягом минулого сторіччя істотний досвід євангельської проповіді в світі, що почав визначати себе як «постхристиянський».
Але чи могли обидва патріярхи протистояти руйнівній дії на відроджену Церкву сил, що прагнули будь що будь перешкодити її виходові поза синодальну орбіту? Єпископат УАПЦ був сформований із вихованців Московського Патріярхату ще задовго до того, як предстоятель, митрополит Мстислав, прибув в Україну. Причому сформований таким підступним чином, аби мати постійний важіль для шантажування владик і плекання в них сумніву в канонічності власних хіротоній. Крім того, всіляким чином гальмувалося творення церковних структур у Києві й на всій Великій Україні.
Від самого початку відродження УАПЦ в Україні їй нав’язувалася роль ерзацу, замінника Помісної Церкви, інституції, що мала б радше засвідчити неготовність українців до самостійного облаштування свого духовного життя. Російська публіцистика 1920-х років (пригадаймо «Киев-город» Михайла Булгакова) та «контрпропаґандистські» публікації повоєнних часів давали вже готову модель саркастично-зневажливого трактування автокефального руху в Україні та діяспорі. В цій моделі УАПЦ поставала суто політичним проєктом націоналістів, позбавленим як канонічного, так і культурно-історичного ґрунту, репрезентованим трагікомічними постатями неосвічених і безвідповідальних лідерів, безнадійно відірваним від загальноправославної світової спільноти. Такий відразливий образ УАПЦ як глухого кута в релігійному житті України систематично нав’язувався суспільній свідомості. Звичайно ж, паралельно здійснювалися оперативні (розвідувальні, провокаційні та інші подібні) заходи для того, щоб внутрішнє життя УАПЦ відповідало нав’язуваному стереотипові.
Драматична історія відродження УАПЦ в Україні, починаючи з 1989 року, здатна заплутати й відштовхнути навіть її потенційного симпатика. Реґулярні розколи ставлять Церкву на межу зникнення, відриваючи щоразу сотні парафій. Випадкові постаті втікачів з РПЦ або й з УПЦ-КП несподівано набувають вирішальної ролі в церковному житті. Зрештою, під назвою УАПЦ починають діяти аж кілька незалежних релігійних організацій, кожна з яких здобуває скандальну славу заанґажованістю в різного роду побутові конфлікти, політичні авантюри або й кримінальні справи. Причому в цих клонованих організацій, де число осіб з єпископськими панагіями мало що не перевищує кількість рядових прихильників, дивним чином знаходяться кошти на ведення масштабних інформаційних кампаній проти залишків реальної УАПЦ, на утримання резиденцій, на організацію захоплень Патріярхії та чужих єпархій, на утворення зарубіжних репрезентатив. Утримуючись від протистояння РПЦ, ці «церкви-клони» галасливо протидіють нашій єпархії, УГКЦ й патріярхові Філаретові. І не тільки. Руйнуючи єдність наших церков поза Україною, ці «клони», слідом за УПЦ-КП намагаються перевести окремі громади в свою юрисдикцію. Дуже показово, що з початком жорсткого урядового тиску на УПЦ-КП кілька досить помітних постатей з-поміж її священиків перейшли до одного з таких «клонів». Правда, аби відразу стати єпископами…Ідеологами цих «клонованих церков», авторами їхніх програмових документів стають особи, далекі від української духовної традиції, а часом і відверто належні до Московського Патріярхату.
Щодо самого прийому «клонування» політичних партій, громадських організацій і релігійних об’єднань, то для посткомуністичної України це один із найвипробуваніших методів знешкодження потенційних опонентів. Пригадаймо: ще на початку 1990-х рр. було спрофановано надзвичайно перспективну для України ідею Християнсько-Демократичної партії, організованої в 1988-1989 рр. Петром і Василем Січками. Згодом подібна доля спіткала Народний Рух України, започаткований на мітинґах 1988-1989 рр. у Львові, та сформовану на основі УГС Українську республіканську партію. На виборах, протистоячи Вікторові Ющенкові, реґулярно з’являлася загадкова «ОУН в Україні», аби нагадати, що дружина кандидата – американка. Продуктивність цього методу (хоча й не лише його) засвідчує катастрофічне падіння рейтинґів партій, що позиціонують себе як «національно-демократичні».
Коли ж перенестися в площину церковної політики, то пригадаймо про спроби протиставити УГКЦ в Україні прибулому з Заходу єпископатові, історію протистояння ієрархам о. Василя Ковпака чи одіозної групи «підгорецьких отців». Та що говорити, коли майже водночас із захопленням нашої Патріярхії 4 лютого 2005 р., чотирма днями пізніше здійснюється спроба захоплення канцелярії УГКЦ при соборі Святого Юра досить численною групою греко-католицьких священиків, до речі, також з Тернопілля.
УГКЦ з честю вдалося захиститися від улаштування в ній масових розколів. Певна річ, що цьому сприяла жорстка ієрархічна структура Католицької Церкви, в яку інтеґрувалася УГКЦ. Але все-таки визначальну роль в українських реаліях відіграла провідна місія митрополичої курії та єпископату, сформованого в діяспорі.
УАПЦ в Україні опинилася в цілком іншій ситуації. Наша Церква в діяспорі переживала на час її повернення на рідні землі непрості часи. Вона сама гостро потребувала допомоги з материкового масиву українського православ’я і, крім самого Патріярха Мстислава, не змогла зміцнити відроджену Церкву клиром, сформованим поза совєтською зоною впливу. Декларація Патріярха Мстислава про об’єднання єпископату УАПЦ в Україні та в діяспорі в один Архиєрейський Собор залишилася декларацією. Порізнені єпархії УАПЦ в Західній Європі, Південній Америці й Австралії та братні УПЦ в США й УПЦ в Канаді трималися щодо відродженої УАПЦ в Україні насторожено й на квапилися налагоджувати з нею канонічно визначені стосунки. Нещирість і праґматизм сформованого протягом 1990-1992 рр. єпископату, марнування пожертв, зібраних православною діяспорою на потреби УАПЦ, не стимулювали взаємного розуміння. Масова втеча єпископів до новоствореної УПЦ-КП та УПЦ-МП в 1992 р. не могла не посилити сумнівів у перспективі УАПЦ в Україні. Після ж входження наших Церков у США й діяспорі під омофор Вселенського Патріярха 1995 р. канонічні стосунки між материком і діяспорою остаточно ускладнилися. Це стимулювало ізоляцію УАПЦ в Україні, унеможливлення її участи в консолідації православної спільноти довкола Константинопольського престолу як діяльного складника християнської місії в ґлобалізованому світі, в його євроатлантичній цивілізаційній площині. Вільно чи невільно УАПЦ долучалася до протистояння інтеґративним процесам і зміцненню «євразійського» вектора розвитку Української Держави.
Чи можна щось змінити сьогодні, коли в Україні стрімко відбувається винищення будь-яких чинників національного самоусвідомлення й за Московським Патріярхатом фактично закріплено статус єдиної державної церкви?
Зважуся припустити, що саме переживане нині Україною драматичне протистояння постколоніяльної влади та традиційних національних цінностей обумовлює особливу потребу в пастирській місії Церкви, вільної від політичної кон’юнктури, міцно зіпертої на київську духовну традицію й інтеґрованої в світову християнську спільноту. Цю місію нині гідно виконує УГКЦ, верховний архиєпископ якої є фактично єдиним духовним лідером в Україні, що зберіг беззаперечний пастирський авторитет протягом минулих років. Але її успішне апостольське служіння не може зняти потреби в духовному очолюванні мільйонів українців, котрі ідентифікують себе як православні, але не хочуть ставати знаряддям у небезпечній політичній грі в «російський світ».
Відважний архипастирський візит до Києва Вселенського Патріярха Варфоломея 25-27 липня 2008 р. розпочав новий етап збирання поділених частинок історичної Київської митрополії під духовною опікою Церкви-Матері. Його випереджали перемовини посла УНР у Туреччині Олександра Лотоцького протягом 1919-1920 рр. зі Вселенською Патріярхією, «Патріярший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патріярхії про визнання Православної церкви в Польщі Автокефальною» з 13 листопада 1924 р., утворення української православної єпархії Вселенського Патріярхату в США (1929-1932 рр.), доповнення свячень митрополита Іоана Теодоровича 27 серпня 1949 р., перемовини митрополита, а згодом – патріярха Мстислава з патріярхами Афінагором і Димитрієм, нарешті, входження УПЦ в Канаді (1990) та УПЦ в США й УАПЦ в діяспорі (1995) під юрисдикцію Константинополя.
Кожна з цих подій поодинці може викликати дискусії та критику. Відомо, як неоднозначно було сприйнято в країнах поселення перехід тамтешніх єпархій до Константинопольського Патріярхату. Однак і з перспективи розвитку вселенського православ’я, і з перспективи цивілізаційного вибору України цей крок рік-річно набуває важливішого значення. Адже йдеться не тільки про формальну юрисдикційну незалежність або залежність «від греків», як трактують цю канонічну ситуацію недоброзичливці. Мова йде про позиціонування української православної спільноти на рідних землях і в країнах поселення – чи стане вона, за образним висловом Івана Франка, тяглом у бистроїзних поїздах підступних сусідів, що везтимуть нас у нескінченний Сибір «російського світу», чи ж виросте в потужний складник Вселенської Церкви, а після отримання канонічного томосу про автокефалію – її найсильнішого партнера в здійсненні православної місії в ґлобалізованому західному світі, в євроатлантичній цивілізації, яка так легковажно марнує нині свою християнську спадщину? Сьогодні ми ще можемо зробити цей вибір самі. Можливо, завтра вже буде запізно…
