Спогади про сиротинець
Познайомились, підвечеряли картоплею з огірками. Запаси передані з дому майже скінчилися. У їдальні була перлова каша й узвар з горілої сушки. Хотілося пити. Ну зараз попробую яка тут вода з міського водогону. Ні, краще виплюнути назад. А пити ж хочеться…
– Пробуй-пробуй!!! Звикнеш.
– Ні, не можу.
– Ха-ха-ха!!! Слабо?
– Слабо? А я зараз у поварихи питної води попрошу. Що не дасть?
Тиша.
– І що?
– Немає. Але тут неподалік мешкають люди. Невже ні в кого немає питної води. Чого-чого, а води моя мати дала б хоч 20 відер.
Тиша.
– А де тут можна набрати питної води і в що? Дайте якесь відро.
– Так он раковина в коридорі стоїть – іди та й пий.
– Не можу, вона гидка.
– А мені що робить?!!
– Нічого. До побачення.
Сумно.
– Обламалася? Ти куди?!!
Мовчання.
– Доброго вечора! Відчиніть, будь-ласка.
– Не маю права. Вже сьома вечора. Куди це ти зібралася?
– Так на дворі ж іще видно. Погуляти хочу.
– То можна лише вдень і лише з письмового дозволу старшого вожатого. Покажеш – випущу.
– А де вожатий?
– Уже пішов додому. Буде завтра он в тій кімнаті.
Ага, ось тут як. Якби знала що не буде чим запити ту перлову кашу, то не їла б.
***
Ранок. Прокидайтеся!!! Чого так рано?.. Заняття аж о 8.30. Що можна робити дві з половиною години??? Ну коли хтось так довго збирається, то хай устає. А я далі спатиму… На зарядку!!! Угу, так і побігла…
– Вставай!!! На зарядку!!! А тоді в їдальню. Проспиш – снідання не буде! Бігом уставай!!!
– А запити знову не буде чим? Не хочу я ні зарядки, ні снідання.
– Тоді підлогу в їдальні митимеш. У нас треба робити те, що скажуть, і коли скажуть, а не тоді, коли ти хочеш і що ти хочеш.
Встаю. Знову хочеться пити. Зарядка, прибирання в кімнаті, стояння в черзі до їдальні, сухі макарони з якоюсь підливою і чай. Стоп. Ось тут уже треба думати. Скільки можна з’їсти цих макаронів щоб цього чаю вистачило їх запити?.. Чай солодкий. Не так чутно з якої гидотної води він зварений. Питиму і ще попрошу.
– Більше нема. Ось можеш подивиться. Пусто.
Швендяння по коридору, по сходах, виховна лінійка, шість уроків, черга, обід. Ще пів години витримати і попрошусь на вулицю. А тоді піду шукати де можна набрати питної води. Тільки в що?.. Нічого, знайду. У мене все вийде.
– Дозвольте вийти на вулицю.
– Чого?
– (Подумки: Відчуваю, що доведеться брехати.)Мені словник з англійської купити треба.
– Візьми цей папірець і покажеш на виході. Тільки не довго.
– Дякую. Як тільки знайду – одразу назад.
О, нарешті. В голову вдарило свіже повітря. Як тут добре думалося з радістю, а ноги віднесли від того бетонного паркану десь кілометрів за три. Люди порадили набирати воду в монастирі.
– Я з інтернату. Дайте питної води.
– Це ще попрошайка, – мовив хтось озлоблено за спиною, – оце наплодять таких, а тоді бігають. Та непогано їх зараз там вдягають. Я такого в свої роки ще й не бачила.
На обличчя хлинули сльози. О, Боже, за що вони мені заздрять? За що? Та ж вода так тече, її багато… Гаразд, я куплю собі води і більш ніколи сюди не приходитиму. Ніколи.
– Щось ти довго? Чого така сумна?
– Не купила словник, дорого коштує.
– Та то дрібниці. Я знайду тобі словник. А зараз іди в клас на самопідготовку.
Математика, література, конспектування параграфу з історії і контурна карта. У класі довелося сидіти аж до 10-тої вечора.
Наступного дня все те ж саме. Після обіду попросилася на пошту надіслати листа друзям і показала списаний аркуш з малюнком. Красивий парк, сонце. О, а тут дзюдо займаються. Можна позаглядати всередину через скляні двері. Нічого собі. Тут Сашко?!! Він же зі мною в школу ходив. Ось я його тут і почекаю.
– Привіт!
– Привіт. А ти що тут робиш?
– Дивлюся як ти підтягуєшся. Ха-ха.
– Ти мене шукала по всіх спортивних клубах? Нічого собі… Пішли погуляємо. Покажу місто.
***
– Де ти була? Ми вже міліцію викликали!
– І де ж вони?
– Ти ще й смієшся. Завтра коридор мити будеш.
Краще мити коридор ніж сидіти цілий день у цьому інтернаті. Я б іще на таке погодилася, тільки вже не відпустять…
Минуло півтора місяці.
– Ти додому їдеш?
– Так.
– А назад коли?
– У неділю після обіду буду тут.
– Назбираєш мені каштанів і таких великих жовтих листочків.
– Назбираю-назбираю. Ще й маленьку гілочку сосни виламаю.
– Так до Нового року ще далеко.
– Нічого. Сосна так пахне. Я таких коротеньких гілочок напатраю. І буде так свіжо. До зустрічі.
