Національний «параліч»
Тож чи є підстави розглядати візит патріарха як пастирський?
Навряд чи. Він справив враження абсолютно політичного, де церковне було лише антуражем. Чого варте хоча б найменування мільйонів громадян України «розкольниками»? А заклики покаятися й повернутися до «лона» Московського патріархату? Це більше схоже на грубе й демонстративне втручання у внутрішні справи України, загрозу міжконфесійному миру в країні. Християнський дух у таких візитах не відчувається зовсім.
А тут іще Московська патріархія, щоб українці не розслаблялися, пообіцяла, що подібні візити відбуватимуться регулярно.
Політичне зловживання релігією являє серйозну небезпеку для національного суверенітету України, для державної стабільності. А якщо в Москві так уже переживають щодо церковного протистояння в нас, то примирення можна досягти дуже просто — визнати автокефалію українського православ’я.
Якщо ж іти шляхом, запропонованим (чи за своєю лише ініціативою?) одним із представників Одеської єпархії УПЦ МП, — заборонити Київський патріархат, це означає провокувати релігійну війну в Україні.
Зрозуміло, що це надасть колосальної популярності Київському патріархату, оскільки гнана церква завжди користується більшою духовною підтримкою, ніж церква-тріумфаторка. Київський патріархат тоді стане церквою опору, церквою українського патріотизму. Релігією в такому випадку зацікавляться навіть досить байдужі до цього питання люди. Сьогодні українська греко-католицька церква в Галичині поза конкуренцією багато в чому завдяки її забороні за радянських часів. З підпілля вона вийшла в ореолі національної жертовності й героїзму. Така ж заборона УПЦ Київського патріархату може з духовного погляду легітимізувати цю церкву в свідомості, в душах мільйонів українців більше, ніж будь-які державні рішення.
Крім того, шкода, що такий вчений богослов, як Його Святійшество патріарх Кирило не розповів, як сама РПЦ виходила з розколу, в якому перебувала близько 150 років.
У православному світі виникнення нової незалежної держави призводить до виникнення ще однієї автокефальної православної церкви. Перешкоджання її створенню з боку іншої церкви має майже виключно поза церковний — політичний — характер.
Ті, хто перешкоджають автокефалії, як правило, посилаються на «канони», сформовані на основі рішень церковних соборів і на так звані апостольські правила, тобто усні перекази про діяння апостолів. Але в канонах чіткого викладу процедури набуття автокефалії немає. Необхідність таких чітких формулювань (і шкідливість їх відсутності) була визнана учасниками Всеправославної ради церков на острові Родос 1961 року.
Більшість нинішніх православних церков виникли в результаті «схизми», тобто розколу, самовільного виходу зі складу Константинопольського патріархату. Тому суто політичне протистояння автокефалії Української православної церкви, що аргументується посиланнями на «канонічне право», є просто використанням непоінформованості широких мас віруючих у питаннях церковної історії.
РПЦ стала автокефальною абсолютно неканонічно, коли 1448 року собор Московської митрополії сам, без благословення Вселенського патріарха, всупереч канонам обрав собі митрополита. Ним став Іона.
Константинополь засудив цю акцію розколу й не визнав Іону.
Автокефальних церков буде більше, оскільки з’явилася низка нових незалежних держав із переважно православним населенням: Україна, Білорусь, Молдова, Чорногорія, Македонія. І краще вже зараз розглянути питання про зрозумілі й справедливі правила, які вводять ці процеси в рамки церковної законності, ніж сипати прокльони на голови православних братів, створюючи атмосферу ворожості у православному світі.
«ЗАХИСНИКИ ТРУДОВОГО НАРОДУ»
Незважаючи на аномальну спеку, найактивніші політики не припиняють боротьби. Ось і ватажок кримських комуністів Леонід Іванович Грач, зручно влаштувавшись у студійному кріслі державної телерадіокомпанії «Крим» зі звичайною (тобто глибокою) партійною принциповістю розповів глядачам, що союзники КПУ по урядовій коаліції — Партія регіонів — дуже нехороші хлопці, бо вони не соромляться наступати на життєві інтереси трудящих. «Поганим хлопцем», на думку комуніста, є й прем’єр М.Азаров, оскільки «діє під диктовку МВФ». Настільки ж некомпліментарно товариш Грач відізвався про В. Януковича, який, як із болем зазначив партійний начальник, «нічого не зробив для народу». Особливо збентежило вразливого Леоніда Івановича «підвищення цін на газ і пограбування трудового народу». Посварив він і закон про місцеві вибори, бо це «суцільне порушення прав людини», він спричинить безліч грубих фальсифікацій. Останнім часом комуністи виступають проти своїх колег по коаліції з люттю, яку раніше у них викликали лише українські націоналісти. Але ж ніхто їх не примушував «зливатися в екстазі» з «акулами великого капіталу». Злилися абсолютно добровільно. Підозрюю, що на основі спільної неприязні до того комплексу ідей, який називається українством. Що ж сталося? Що за скандал у благородному сімействі?
Усе дуже просто. Наближаються місцеві вибори. А це означає, що комусь доведеться відповідати за зростання тарифів, за загальне подорожчання, за зниження життєвого рівня. Комуністам відповідати не хочеться. Хочеться все звалити на «буржуазних мерзотників» із Партії регіонів, із якими вони разом сформували уряд. Але при цьому й при владі залишатися теж хочеться. Ось чому, перебуваючи у складі коаліції, вони з таким ентузіазмом поливають брудом регіоналів.
Ближче до осені КПУ з її неймовірною політичною гнучкістю все-таки доведеться або вийти з коаліції, або припинити полеміку. А вибори, що наближаються, несуть із собою справжні кошмари для червонопрапорних товаришів, спробуй-но поясни виборцям, чому «полум’яні захисники трудового народу» найбезпосереднішим чином причетні до «антинародного соціально-економічного курсу» М. Азарова.
А тут іще перед очима бентежна доля Соціалістичної партії й особисто товариша О. Мороза, які теж встигли побувати в аналогічній коаліції.
До речі, й сам М. Азаров у телеінтерв’ю вельми показовим чином обмовився. Зокрема, коли йшлося про підвищення цін на газ, прем’єр розповів: під час переговорів В.Путін сказав йому, що, мовляв, українці платять за газ менше, ніж росіяни. Чи не означає це, що саме російський прем’єр дає прямі вказівки прем’єрові України й що саме В.Путін вирішив покласти цей фінансовий тягар на українців, а М. Азаров заходився рішення виконувати?
Було б набагато розумніше звалити все на Міжнародний валютний фонд. Не склалося. Я вже не кажу про те, що середній українець платить за газ, що видобувається в Україні, а не в Росії. І це не повинно хвилювати російського прем’єра.
«УСІХ ПОРВЕМО!»
Уже декілька разів дивився програми телеканалу «Мир» — він працює в Москві, але намагається висвітлювати події на всіх теренах СНД. Під час дискусій у студії присутні здебільшого росіяни, хоча вони охоче беруться за обговорення проблем сусідніх держав.
Останнім «хітом» було обговорення вчинку хлопця з прізвищем Бєлорусов, який покинув насиджене місце в США, щоб віддати данину історичній батьківщині на службі в російській армії. Вчинок дійсно унікальний за нинішнього загального ухиляння російської молоді від цього обов’язку.
У студії один бравий полковник розповідав, що за всіх недоліків російська армія й сьогодні «сильніша за всіх, а якщо щось станеться — «ми всіх порвемо». Цей патріотичний запал змусив пригадати російські газети напередодні війни з Японією на самому початку ХХ століття. Тоді улюбленим заняттям газетярів було публікувати розповіді про те, як російський Ваня-богатир одним ударом своєї великої хутряної шапки приб’є «макаку-японця».
Щоправда, все вийшло не так, як планувалося. І на згадку про японську війну залишився вальс «На сопках Манчжурии» зі знаменитими й повчальними словами:
«Тихо вокруг
Ветер туман унес.
На сопки Манчжурии легла тишина
И русских не слышно слез...»
Ось чим інколи закінчуються звитяжні крики «всіх порвемо». І те — з крихітною Чечнею возилися десять років, і ще не факт, що там усе заспокоїлося. Кампанія в Грузії 2008 року, незважаючи на величезну перевагу, лаврів не принесла. Таких диваків, як пан Бєлорусов, у Росії одиниці. Але особливо дратували ведучих програми питання про те, а чому, власне, простий росіянин має підставляти свою голову під кулі в ім’я захисту олігархів і їхніх капіталів... Ведучі нервували, розгублювалися, фальцетом вигукували щось патріотичне, але, по суті, нічого відповісти не могли.
Російські телеканали продовжують навперебій займатися патріотичним вихованням громадян, але не завжди вдало. Наприклад, «РТР-планета» розповів про історію найвищої держнагороди СРСР — Золотої Зірки Героя Радянського Союзу. При цьому довго захоплювалися небаченою скромністю товариша Сталіна, який до самого кінця ВВВ не мав такої винагороди, будучи лише Героєм соціалістичної праці — Гертрудою, як жартувала із цієї нагороди чудова актриса Фаїна Раневська.
Щоправда, скромник, який жодного дня не прослужив у армії, як належне прийняв звання спочатку маршала, а потім і генералісимуса, а потім під час особистої зустрічі поплескував по плечу полковника Черчілля, до речі справжнього полковника, який реально воював на фронтах Британської імперії з юних років, і казав йому: «До біса політиків! Адже ми з вами військові...» Утім, генералісимуса ублажили, й 1945 р. він отримав звання Героя Радянського Союзу. Автори фільму повідомили про цікавий факт, що змушує пильніше подивитися на так званий сталінський залізний порядок.
Виявляється, 10 травня 1941 р. німецький літак «Юнкерс» спокійно, ніким не помічений, пролетів із заходу на схід до самої Москви й сів на одному з московських аеродромів. Оскаженілий вождь розстріляв усіх причетних до конфузу воєначальників, серед них четверо Героїв Радянського Союзу, найвідомішими серед яких були генерал-полковник (командувач ППО) Григорій Штерн і генерал-лейтенант авіації, двічі Герой, учасник війни в Іспанії Яків Смушкевич. Важко сказати, чи не був випадок із «Юнкерсом» лише приводом...
А як вистрибували зі штанів «сталінські соколи», клянучи Горбачова за «хаос і бардак», коли німецький льотчик-аматор Матіас Руст на легкомоторному літаку «Сесна» приземлився на Красній площі в Москві! Горбачов нікого розстрілювати не став. Усе обійшлося відставкою тодішнього міністра оборони маршала Соколова й іще кількох генералів.
У ПОШУКАХ ОЗНАК КОНСОЛІДАЦІЇ
Не менший, чим питання релігії, камінь спотикання — статус української мови. «5 канал» обговорював, як крок за кроком українська мова втрачає свої державні функції на користь російської. Зокрема, українська вже більше не обов’язкова в судах. Нещодавно скасовано екзамен з української мови при вступі до аспірантури й складанні кандидатського мінімуму. Ведучий Святослав Цеголко нагадав, що ці іспити були запроваджені урядом Тимошенко (ау, «противсіхи»!). Гості, запрошені до студії, філологи-україністи, погорювавши, нічого відрадного або обнадійливого сказати не змогли. З культурно-гуманітарного погляду ситуація стає дедалі загрозливішою. І поки немає жодних ознак консолідації патріотичної частини українського суспільства. Черговий національний «параліч»?
