Пункт тимчасової зупинки переселенців у Сватовому (ФОТОРЕПОРТАЖ)
Правда, дехто залишається на тиждень і більше, доки вирішують, що робити зі своїм життям тепер. Вони сподіваються, що скоро бої біля їхніх домівок завершаться і можна буде повертатись усе відбудовувати, заново починати працювати. Є й ті, хто пішов працювати в Сватовому на будівництво, бо ж приїхали зовсім із порожніми руками – без речей, грошей, часто й без документів.
Ніхто не називає себе біженцями, а тільки переселенцями. Кажуть: «ми ж у своїй країні, просто змушені були тимчасово територіально пересунутися, але ж не втікаємо за кордон і повертатись збираємось».
Оскільки табір наметовий, то зрозуміло, що довго в ньому не поживеш, хіба до холодів. Хоча наразі гості пункту зупинки на умови не скаржаться. Мають ліжка у наметах, душ також в окремому наметі, туалет, неподалік від їдальні стоять рядочком умивальники з дзеркалами. Проблем із питною водою теж немає. Хтось, набравши у пляшки, гріє її на сонечку, хтось навпаки ховає у тінь. Одяг і тепліший, і легший можна обрати у ще одному наметі, дітей годують ягодами, печивом та цукерками. В цілому, люди призвичаюються до всього.
Чоловік, який не захотів називатись, розповів, що привіз сім’ю сюди із Луганська, а як тільки їх облаштує, сам піде добровольцем у Нацгвардію або один із батальйонів. «Не можу інакше, ми хочемо додому», – пояснює.
А Володимир приїхав разом із дружиною, її мамою та племінницею. Вдома займались вирощуванням та продажем квітів – теща вирощувала, він продавав. Запитуємо, що збираються робити далі, адже табір тимчасовий: наразі не знає, не хочуть притісняти своєю присутністю родичів, а інакше їхати нікуди, сподівається, що скоро можна буде повернутись до Луганська, проте в крайньому разі таки до родичів, ще б тільки бабцю забрати з-під Луганська – з Красного Яру.
«Дуже страшно, коли стріляють. Ми були з бабусею в Красному Яру, а вона в мене одненька, батьків не маю.Ховалися у підвалі. Вона залишилась, а мене дядько забрав, він ще й мій хресний, – Марина якраз і є племінницею Володимира. Їй 15 років, закінчила 9-й клас і перукарські курси, але планувала вчитись далі у рідному Луганську,аби стати юристом чи економістом (ще не визначилась). – Зараз не часто вдається поговорити з бабцею, там зв’язку ж майже немає. Коли останній раз говорила, то казала, що дуже хотіла білого хліба. Бо у нас запас продуктів був, а от хліб довго ж не зберігається. То от розповідала, що у сусідів половинку виміняла на відро винограду з подвір’я. Ми б її забрали, а вона їхати не хоче».
Таких історій багато. Берті із сином, наприклад, тепер нікуди повертатись, у будинок влучив снаряд, тепер там дірка і знищені повністю речі. Ще одна сім’я залишила бабцю із дідусем: «він у нас майже не ходить та ще й глухий, то навіть забрати його до підвалу під час обстрілів тяжко було – просто не вірив, думав знущаємось з нього».
«Перші ночі, коли приїхали, то діти вскакували з ліжок і втікали з наметів від звуків машин, від звуку, як вода у душ подається, пісяли у ліжка, постійно прокидались. Лякались, що знову обстрілюють. А тепер наче й відходити почали, звикати до мирного життя знов», – завершує свою розповідь Володимир.
Щодня сюди потрапляють нові люди: старі, малі, молоді. Спочатку теж здригаються від кожного звуку, а потім стає легше, звикають, що в небі не гримить і не свистить. Людей багато, а бажання одне – додому і миру.
Андріана Стахів (фото автора)
