Ост – не Зюйд. Про соціально-політичні розбіжності Східної та Південної України
Ґештальтпсихологів критикують за те, що вони нехтують аналізом як операцією розчленування цілого. От і мені, як мешканцю Донбасу, хочеться критикувати тих, хто безапеляційно намагається поєднувати український Схід і Південь у щось ментально і політично єдине, закриваючи очі на існування явних культурних відмінностей. Нехай цих відмінностей менше, ніж спільних рис, але вдавати, що між Східною і Південною Україною відсутні соціально-політичні розбіжності, – те саме, що не помічати різниці між європейською і азіатською частинами Росії.
Кримський історик і політолог Андрій Мальгін у книзі «Україна: соборність і регіоналізм» пише, що політичний портрет країни визначається поєднанням трьох складників: історичного, мовного та електорального. Далі автор об'єднує південні і східні області в «Новоросію» і підкреслює, що, на відміну від Заходу і Центру, де є свої «локальні столиці» (Львів і Київ відповідно), «Південно-Східну» Україну роздирають кілька «мегаполісів», кожен з яких хоче бути центром і змагається за це право з іншими. Такої логіки дотримуються багато «експертів», але вади в ній очевидні.
По-перше, найпростіше скинути все до однієї купи, назвати її якоюсь «Новоросією» і полегшити собі науково-практичні завдання. По-друге, кримський політолог у своїх висновках досить суперечливий: якщо в «Південно-Східній» частині країни немає інтегруючих «локальних столиць», а є регіони-центри, які гризуться між собою за вплив, тож про яку фактичну єдність може йти мова? Як мінімум, у цьому сенсі центральні та західні області країни більш монолітні, ніж «Південь-Схід». По-третє, Мальгін, кажучи про складові політичного портрета України, легковажно звужує соціально-психологічний чинник до електорального.
Дві невеликі, але різниці
Питання російської ідентичності важливіше мешканцям Півдня, ніж населенню східних областей. У Донецьку спокійніше ставляться до життя «без Росії», ніж у Криму. Крім того, південні громадяни досить ревно ставляться до того, щоб їхня російська ідентичність виражалася в конкретних політичних і громадянських правах. На Східній Україні такої істерії все ж таки менше. У Південній Україні «совкова» ментальність виражена яскравіше, аніж у східних областях. Наприклад, в Одесі «червоні» ідеали Ілліча часто беруть гору над «синьо-білими» гаслами Януковича і його братії.
У якомусь сенсі Схід ставиться до Півдня як старший брат до молодшого. Відносини цих частин країни у чомусь нагадають взаємини між Донеччиною та Луганщиною. Наприклад, луганські регіонали часто компенсують політико-економічну неповноцінність у межах Донбасу ідеологічним радикалізмом і гучними заявами з приводу глобальних питань. Це дозволяє їм час від часу бути центром уваги всієї Україні і виділятися на тлі донецьких: мовляв, «вони там через свою консервативну сухість інколи бояться сказати зайве, а нам боятися нічого – говоримо все, що думаємо». У багатьох випадках виходить так, що луганські регіонали озвучують те, що у донецьких на умі. Або те, що донецькі сказати не можуть через свою стриманість, але не проти того, щоб це сказали відчайдушні луганські.
Вказана логіка практично повністю притаманна відносинам між Східною і Південною Україною. Південний темперамент відрізняється від східного. У Криму набагато швидше вирішують ставати до лав опозиції, виявляти бунтарські емоції, демонструвати радикальність і різкість поглядів. На Сході ж переважає інший тип соціально-політичного темпераменту: менше холеризму, більше флегматизму. Мешканці Півдня більш довірливі і схильні до політичної сліпоти, ніж східні громадяни. З одного боку, це говорить про інфантильну політкультуру Півдня. Але водночас Схід на цьому тлі хвалити не можна, оскільки сьогодні рівень підтримки Партії регіонів і там, і там практично однаковий.
Також важливим є питання, як у південних і східних областях розуміють, що таке Україна? На Півдні українська ідея переважно сприймається або як «нео-УРСР», або як щось західноукраїнське. На Сході ці моделі теж домінують, але тут більше представлена парадигма України як… України. А тепер детальніше пояснимо всі ці поняття.
Україна як Західна Україна– це коли Україна асоціюється зі західноукраїнськими символами культури, формою західноукраїнського патріотизму, історією та традиціями Правобережної України. Тут, безсумнівно, ключову роль відіграє мова: Україна – це там, де говорять українською. Багато з тих, хто дотримується цієї позиції на Сході чи Півдні, часом не в силі подумки прив'язати себе і свій регіон до України, оскільки їм здається, що ідея соборної України – це все-таки ідея Західної України, культура якої для них чужа. Але саме у таких обставинах деякі українські патріоти зі Сходу і Півдня знаходять позитив. Сприйняття культури України як культури Західної України надихає їх до поширення відповідних цінностей у себе в регіоні. Тут працює формула «добре там, де нас немає», але в межах однієї країни.
Україна як нео-УРСР– це коли Україну бачать як індустріально-господарську державу, де цінність західних областей країни зводиться лише до «моральної підтримки» південно-східних регіонів на шляху до економічного процвітання нації. Така Україна зобов'язана постійно бути в активній дружбі з усіма республіками СНД, тим самим символічно продовжуючи справу СРСР. Сюди можна віднести приватні думки жителів східних і південних областей про те, що «вони годують Західну Україна», але разом з усвідомленням того, що Україна – це незалежна і самодостатня держава.
Україна як Україна– це коли громадяни хочуть і здатні укласти у своїй голові все різноманіття своєї Батьківщини в єдину картину і вважати цю картиною вірною. Є люди і на Донбасі, і в Криму, які готові визнати всі сторінки історії української державності, навіть ті сторінки, які йдуть всупереч власним ціннісним поглядам на минуле своєї країни. Але таких людей на Сході все ж таки більше, ніж на Півдні. Це не докір на адресу південних жителів – просто так склалося історично і соціально-психологічно.
tsn.ua
Конфлікт регіональних інтересів
Пересічний східний житель готовий любити Україну, біля керма якої будуть «свої». Рядовий південний громадянин не готовий любити Україну, поки вона не буде в союзі з Росією.Ці дві психології виникають з двох регіонально-політичних комплексів.На Сході: подобається «годувати» країну та масово постачати чиновників в центральні органи влади (обумовлює українську державну самосвідомість). На Півдні: не подобається постійно програвати Сходу у впливі на Лівобережну Україну.
Про те, як на автономному півострові «донецькі» в останні роки пожирають «кримських», говорити не доводиться. Голова Ради міністрів АРК – «донецький» Анатолій Могильов. Перший заступник – «донецький» Павло Бурлаков. Є ще один заступник – «макіївський» Георгій Псарьов. Міністр аграрної політики і продовольства – «донецький» Валерій Кравець. Міністр соціальної політики – «донецька» Олена Семичастна. Тобто майже всі стратегічні пости в структурі кримської влади займають «донецькі».
Підбиваючи підсумки, зауважу, що чинна українська влада та її діалектична опозиція в контексті свого ставлення до східних і південних областей країни продовжують жити в 2004-2006 роках. Час змінився, шановні політики. Сьогоднішній Схід і Південь – уже не ті, що були вчора. І між ними з кожним днем виникає все більше розбіжностей. Намагатися ж заробляти електоральні очки в цих регіонах, нацьковуючи щось російське на щось українське, вже безперспективно. Але регіонали, які страждають кризою жанру, все одно продовжуватимуть це робити. Коли відсутні здорові політичні таланти, для владолюбців нічого не залишається, крім того, як маніпулювати масовою свідомістю. Опозиціонери, у свою чергу, як і раніше, перебувають в позиції «невтручання» в Південну і Східну Україну, вважаючи, судячи з усього, що тут все схоплено, і лізти сюди безглуздо. Нічого тут вже не схоплено. Просто «языком молоть – не мешки ворочать».
