Мешкаючи в Донецьку, можна (треба!) навчитися

Ідучи вулицею, слухати музику в одному навушнику, а іншим вухом вертіти на кшталт радара, що визначити звідки бабахає.

Вивчити провулки, завулки та тупики у всіх районах міста про всяк випадок, якщо доведеться десь швидко втікати та ховатися.

Сидіти в транспорті не біля вікна.

Плануючи поїздку, яка у мирні часи тривала дві години, додавати до неї ще шість  годин стояння на блокпостах та завантажити у торбу запасів їжі на тиждень, щоб потім годувати інших пасажирів, які менш передбачливі.

Відрізняти танк від БТР, щоб потім зневажливо хмикать, читаючи новини в інтернеті.

Запам’ятовувати, в яких аптеках ще залишилися потрібні ліки, а де дешевші.

Обирати взуття, щоб не тільки швидко можна було бігти, а гарненько ще (а раніше було навпаки).

Тримати в голові контакти кількох волонтерських груп, куди можна віддати непотрібні, але ще добрі та якісні речі та взуття.

Завжди носити в гаманці гроші для бабусь.

Мати заповітний номер телефона, де можна отримати готівку з карти всього за 5%.

Доглядати за квітами в трьох квартирах та тваринами в двох, де господарі поїхали, але дуже-дуже просили.

Не втручатися у вуличні розмови, хоча іноді аж трусить.

Легко переносити на довгі відстані пакети вагою 13-14 кілограмів.

Без зайвих визначень розуміти, про які пакети йде мова.

Стоячи в черзі, прочитувати книжку та вивчати японську мову та ази диференційних рівнянь.

Ніжно полюбити світлофори, що працюють на дорогах.

Піднести працівників-комунальників до рангу небожителів.

Побачити, наскільки симпатичні водії трамваїв і тролейбусів, і звідки в ТТУ стільки цікавих та молодих людей.

Ну і взагалі навчитися жити якось по-іншому.