«Червона Фіра» як початок «жаданівської» культури
Цього року літературне угруповання, створене Сергієм Жаданом, Ростиславом Мельником та Ігорем Пилипчуком святкує своє 20-річчя. Основоположники гурту давно виросли зі своєї молодої, п’яної поезії і почали творити більш серйозні речі. Не те щоби вони значно постаріли за цей час, просто навіть ці роки і немалий досвід дорослого життя наклали відбиток на їхню творчість. Усім відомо, хто вони такі зараз, але хто пам’ятає, як у них усе починалося, як починалася історія «Червоної Фіри»?
Як згадував Сергій Жадан в одному зі своїх інтерв’ю, тоді, далекого 1992 року, відчувалася звичайна потреба наявності нормальної поезії. Актуальних і, на думку письменника, адекватних віршів йому бракувало. Тож аби не залишитись у літературному андеграунді, Сергій зі своїми друзями з педагогічного університету починають робити різноманітні вечори і всілякі акції, які потім і закріпились під дахом «Червоної Фіри».
Власне, звідки виникла така назва, Жадан неодноразово розказував. Для фанів музичного гурту «Брати Гадюкіни» це взагалі не було б новиною, адже одна з їхніх пісень саме і стала назвою угруповання, що започаткувало в Харкові своєрідну альтернативну вже існуючій літературну «тусовку».
Увірвались хлопці з «Червоної Фіри» в літературні кола досить стрімко, хоча на перші їхні виступи у «Просвіті» ходило небагато людей, інколи чулись дорікання, а вже визнані поети навідріз не хотіли сприймати тієї естетики, що пропонувало нове покоління.
Незважаючи на таке несприйняття з боку офіційної літератури, саме їм випала нагода у грудні 1993 року відкрити у Харківському Літмузеї виставку, присвячену 100-літтю Миколи Хвильового.
Міф про диван Тичини
Ще у 20-х роках минулого століття у Літмузеї начебто з’явився такий експонат, як «диван Тичини». Якщо вірити легендам, за свого життя сам Павло Тичина сидів на цьому непримітному коричневому диванчику у гостях у Марії Михайлівни, дівчини, в котру був дуже закоханий. Ось так він сидів на ньому по 6-7 годин, просто дивлячись на цю дівчину. І під час підготовки до відкриття експозиції про Хвильового, серед поетів і працюючих у музеї людей виникає такий ніби обов’язковий ритуал посвячення у літературу. Він полягав у тому, що кожен, хто приходив до музею, вважаючи себе письменником, мав посидіти на дивані Тичини. Цей обряд показував, що нова літературна течія неодмінно має бути пов’язана з минулим тих років. Сам Жадан, працюючи в музеї, часто спав на цьому дивані і писав вірші. Зараз експонат прикрашає «жаданячу» кімнату і доволі природно вписується в її атмосферу.
Індустріально-буфонадна стилістика раннього Жадана, яка знайшла своє місце і в «Червоній Фірі», не залишала згодом байдужим нікого. Та надривна драматизація ліричного героя, що нібито опинився безпритульним на зламі епох, на розколі принципів і понять, найбільш точно відтворена Сергієм Жаданом. Це і привертає увагу як київських, так і львівських провідних на той час угруповань митців, які починають навідуватись до «Червоної Фіри» на авангард-фести. Саме у той час започатковуються зв’язки новоствореного культурного середовища Харківщини з вже існуючими аналогічними. Так «Червона Фіра» стає відомою далеко за межами свого міста. Все більше починає з’являтись читачів альтернативної літератури, яка своїм епатажем привертає чимало людей. Критики сходяться на думці, що багато чого для такого справжнього прориву в українській літературі зробило саме угруповання трьох молодиків із Харкова, які заклали своєю творчістю міцну опору для прийдешніх літературних поколінь.
Виставка «Їхала шляхом Червона Фіра» виконана у дусі того часу. Усі старі фотографії, перші публікації про поетів, їхні самвидавні книжечки, деякі особисті речі створюють атмосферу початку 90-х, коли кожен із тих хлопців мав обирати свій подальший орієнтир, шлях, яким він міг би піти і не заблукати серед суворих реалій життя. І, здається, Жадан, Мельник і Пилипчук не помились, що пішли тими дорогами, якими йдуть і досі.
Відверто кажучи, історія «Червоної Фіри» застрягла у часі десь з 1992 по 1997 роки. Після того письменники почали мандрувати у пошуках нових шляхів самовираження, які виходили за межі стін Літмузею, інколи далеко закордон.
Але все одно можна вважати, що роль у формуванні нових поглядів, ідей і міркувань значною мірою була надана Харкові, та й усій тільки-но незалежній Україні, словом і голосом поетів саме цього угруповання. Приємно й те, що через стільки років про нього пам’ятають, і кожен може долучитися до історії становлення «Червоної Фіри», побувавши на цій виставці.
