Ігор Загребельний: «Християнин має право і на гостре слово, і на кулак, і на меч, і на автомат Калашнікова...»
Скоро – світле свято Різдва Христового. А це чергова нагода замислитись про роль і значення християнства в національному житті українців. Сьогодні можна почути думки про те, що християнство – це чужа нам релігія, що ми маємо повернутися до власної, національної віри тощо. Яке Ваше ставлення до подібних ідей?
– Очевидно, Ви маєте на увазі суперпатріотичний неоязичницький рух... Що ж, неоязичництво дійсно стало досить помітним явищем в духовному житті України. Після падіння комуністичного режиму на пострадянських теренах, зокрема в Україні, утворився певний ідеологічний чи навіть ідейно-світоглядний вакуум. І цей вакуум почав активно заповнюватись найрізноманітнішими ідеями, в тому числі ідеями так званого «повернення до національної віри». Наскільки послідовними є адепти таких ідей?
В першу чергу, дивує їхня теза про християнство як чужу нам релігію. Добре, нам – українцям – християнство чуже... Тоді кому воно рідне?! Полякам, німцям, французам?.. Всі ці народи, як і ми, прийняли християнство на певному етапі свого становлення. Виходить, для них воно теж чуже. Знову ж таки питання: для кого християнство не є чужим? Для євреїв, які, на думку язичників, накинули нам віру Христову? Так загал єврейства не є християнським. Більше того, чимало юдейських ортодоксів надзвичайно негативно ставиться до християнства. Це перший момент непослідовності сучасних язичників.
Момент другий. Потрібно відроджувати власну національну віру. Яку саме? Святий князь Володимир, прагнучи консолідувати власну імперію, свого часу намагався створити єдиний язичницький культ, провести своєрідну кодифікацію язичницьких вірувань. Однак це йому не вдалось. Єдиного язичницького пантеону не було. Не було єдиного найвищого божества. Хтось більше шанував Перуна, хтось – Сварога, хтось – Світовида, а хтось – Дажбога... Єдиного руського культу не було. Крім того, наше минуле – це поліетнічна мозаїка: трипільська культура, арійські племена Лівобережжя, культура шнурової кераміки, пізніші землеробські племена Лісостепу, скіфи, сармати, греки, фракійці, кельти, германці... Яку саме віру нам відроджувати?..
Тому за вивіскою повернення до власної національної релігії насправді криється спроба створення штучної релігії. Не можна повернутися до того, чого не було.
Ви назвали неозичницький рух «суперпатріотичним». Що Ви хотіли цим сказати?
– Сучасні рунвірісти та інші язичники мотивують власну релігійну позицію виходячи із патріотичних засад. На перший погляд, нічого поганого тут немає. Немає нічого поганого в патріотизмі, нічого поганого в тому, щоб дивитися на світ українськими очима. Однак в усьому має бути певна ієрархія. Нація і Батьківщина – це явища дочасного, земного характеру. Правдива ж релігія має надприродний, неземний характер. Вона дається людині з Неба, її дає сам Творець. А нація і Батьківщина – це лише творіння; не можна творіння ставити понад Творця...
Наша епоха – це епоха тотальної профанації, і неоязичницька релігійність – це профанація самої ідеї релігії.
А як, в такому разі, співвідносяться між собою християнство з одного боку і патріотизм та націоналізм – з іншого? Чи не заперечує універсальний характер християнства ідею націоналізму?
– Християнство – це дійсно понаднаціональна, універсальна релігія. Це означає, що для християнства немає якогось вибраного народу. Християнство несе Благу новину всім народам, усім расам. В такому сенсі для християнства дійсно немає ні юдея, ні грека, ні українця, ні росіянина і т.д. Але це не значить, що християнська релігія заперечує феномен національності. Навпаки! Христос наказав своїм учням іти і навчати всі народи: саме народи, а не якесь позанаціональне, уніфіковане людство. Історія християнства – це, значною мірою, історія християнських націй. Кожен християнський народ впродовж свого історичного розвитку по-своєму укорінював у ґрунт власного національного існування універсальні правди християнської віри. Мовою сучасної теології це називається інкультурація.
Щодо християнства і націоналізму, то варто пам’ятати, що християнство не заперечує націоналізму, а лише уможливлює його як цілком органічну ідеологію. Тільки з християнських позицій націоналізм отримує свою логічну завершеність як теорія і практика любові. Для християнства є зрозумілим, що нація є Божим творінням, данністю, з котрою потрібно рахуватися. Християнська етика є надійним підґрунтям для націоналістичної етики. Християнин має любити власний народ, бути йому вірним і в разі потреби жертовно йому служити.
Чому ж так багато українських патріотів сьогодні досить скептично ставиться до християнства?
– Я вже говорив, що живемо ми в часи профанації, тож і патріотизм сьогодні теж нерідко спрофанований... Я думаю, що серед сучасних суперпатріотів-неоязичників чимало профанаторів патріотизму. Це, словами Василя Іванишина, жерці імпрези, імпрезіоністи... Люди, котрі вдають із себе патріотів... Хоч, можливо, серед неоязичників є люди із щирими патріотичними прагненнями. На жаль, ці люди не розуміють сутності христистиянства, тому й хватаються за такі «креативні» ідеї як рунвірізм.
Неоязичники часто говорять, що християнство – це релігія рабів, релігія слабкості. Що їм можна відповісти?
– Існує таке поняття як «раб Божий». Воно має декілька значень. В першу чергу воно означає цілковите підпорядкування Божій волі, визнання Божого примату загалом. Однак у певному контексті поняття «раб Божий» – це формула справжньої свободи. Раб Божий – це свобода від гріха. Також це свобода від дочасних благ, коли не дочасні блага володіють людиною, а людина розпоряджається цими благами. А ще... раб Божий – це свобода від влади сильних світу цього... Це свобода жити відповідно до Божого задуму, недивлячись на різні історичні обставини. Це не тільки свобода від чогось, але й свобода для чогось – для зміни буття відповідно до Божого плану, для ширення любові. В такому сенсі бути рабом Божим означає не лише бути вільним, але й героїчно нести свій хрест, а для цього потрібно бути дуже сильним. Слабкій людині дуже важко стати рабом Божим...
Коли невоцерковлені люди говорять про християнство як про релігію смирення, слабкості, покори, то вони не розуміють справжньої суті цієї релігії. Історія християнства написана кров’ю мучеників за віру: від самих початків християнства аж по нинішній день, коли християни продовжують гинути від рук ісламських чи, приміром, індуїстських радикалів. Скажіть мені, віддати життя за віру, але не зрадити, не зректись – це вияв сили чи слабкості? А чи готові сучасні язичники, котрі критикують християнство як релігію рабів, віддати життя за власні релігійні переконання?..
Окреме питання, яке заслуговує уваги в контексті порушеної Вами проблеми, – це міф про християнський пацифізм. Це надзвичайно шкідливий для християнства міф, і він багатьох відштовхує. Насправді, для християнства не є характерним пацифізм у сачасному його значенні. Справа в тому, що християнство – це релігія любові, чинної, дієвої любові. А любов не означає якогось мазохізму-пацифізму. Дієва любов інколи потребує використання сили. Сам Христос використовував силу, коли виганяв міняйлів із храму. Немає нічого поганого в тому, коли людина використовує силу в цілях любові до Бога та ближнього.
Християнин має право і на гостре слово, і на кулак, і на меч, і на автомат Калашнікова... Однак за умови, коли для цього є об’єктивна причина. Йдеться, приміром, про захист власної честі та гідності, про захист ближнього, про відстоювання інтересів віри та Церкви, про інтереси спільноти, до котрої належить християнин. Християнський шлях – це не тільки шлях мучеників Колізею. Це також шлях воїнів-хрестоносців, це шлях повстанців Вандеї, це шлях франкістів, котрі рятували Іспанію від червоної чуми, це шлях революціонерів, котрі воюють за свободу власної Вітчизни.
Звісно, в християнстві немає якоїсь рецепції ненависті чи кровожерливості. Повторюю: християнство – це релігія любові, але любові жертовної і дієвої.
Я декілька разів чула, як язичники говорять, що не можна носити хрестик, мовляв у ньому перетинаються лінії, а це несе негативну енергетику.
– Тим, хто вірить у негативну енергетику, дійсно не можна носити хрестик. Якщо хтось вірить у аргументи язичників, значить, він не є твердим у своїй вірі практикуючим християнином – максимум, християнином номінальним. Зараз таких багато... Якщо неозичники дійсно когось переконують не носити хрестиків, то цим лише роблять послугу християнству, позаяк хрестик на шиї номінального християнина – це, певною мірою, святотатство, це профанація... Коли християнин носить хрестик, це значить, що він знайшов у собі мужність іти дорогою свого Вчителя, що він насмілився мужньо нести свій життєвий хрест... Звісно, такий християнин покладається на Бога, котрий став чоловіком і зволив дати себе розіп’ясти заради спасіння усього людства, покладається на Його милосердну підтримку і любов. Однак все одно: носіння хрестика, в ідеалі, означає величезну відповідальність і мужність. А носити хрестик просто як прикрасу чи, тим більше, як амулет, оберіг – значить, зневажати символ нашого спасіння.
Що ж до аргументації неоязичників, то це звичайний ідіотизм в стилі «фен-шуй». До чого тут лінії, котрі перетинаються? До того ж, таким чином неоязичники демонструють свою інтелектуальну обмеженість, брак елементарних знань. Хрест – це символ не лише християнський, але й дохристиянський. Особливим чином він був поширений у давніх індо-арійських народів. Можливо, це було особливе Боже провидіння: праобраз майбутньої християнської Європи... Для інтелектуально не обмежених язичників я дав би пораду прочитати «Символіку хреста» Рене Ґенона. В цій роботі, не заперечуючи історичне значення хреста як знаряддя відкуплення людства, Ґенон говорить про метафізичну глибину цього символу. Звісно, Ґенона можна критикувати – приміром, як католика, котрий перейшов у іслам, або ж за його часом надмірний езотеризм. Проте у його творах досить багато конструктивних ідей, зокрема заслуговує уваги і його праця «Символіка хреста».
Загалом, Ваше питання змусило мене пригадати фрагмент однієї із пізніх праць Дмитра Донцова. В тому фрагменті Донцов говорить про те, що деструктивні, руйнівні сили хочуть знищити у свідомості західних людей мобілізуючий знак хреста... Тому ті речі, про які Ви згадували, можна розглядати в ширшому контексті – в контексті дехристиянізації Європи. Фактично, це знищення справжньої, християнської Європи, і українські неоязичники, хоч і володіють досить скромними можливостями, знаходяться по одну сторону фронту із ворогами європейської Європи і європейської України. Вони знаходяться по одну сторону фронту із тими ліберально-масонськими силами, котрі воюють проти хрестів у європейських школах чи інших державних установах. По одну сторону фронту із тими, хто легалізує гомосексуальні шлюби і утверджує у Європі справжню гомодиктатуру та гетерофобію. По одну сторону фронту із тими, хто веде Захід манівцями лібералізму до прірви духовного виродження. Єдиний порятунок від цього виродження – це християнство.
Якими Ви бачите перспективи християнської України? І чи може ця християнська Україна стати порятунком Європи?
– Раніше, напевно, я був більшим оптимістом... Давався взнаки юнацький максималізм, тож і на питання християнського відродження нашої країни я дивився з дещо наївним оптимізмом. Це була якась механічна схема, простесенький алгорифм: національна революція, прихід до влади християн-націоналістів, християнське відродження «зверху». Звісно, зараз я розумію, що все набагато складніше. Так, хотілось би бачити Україну християнською державою. Як мінімум – щоб держава хоч якось гальмувала процеси нищення моралі. Приміром, державна влада повинна категорично заборонити таке ганебне явище як аборти, ввести за цей злочин кримінальну відповідальність. Також повинна існувати кримінальна відповідальність за пропаганду содомії та інших статевих збочень. Повинні бути забороненими різні тоталітарні секти. Боротися за це християни повинні вже сьогодні, і не лише молитвами, але й активною соціальною дією. Однак це лише поборювання елементарного морального зла. А для справжнього християнського відродження потрібна нова євангелізація.
Безперечно, хочеться вірити у нове Середньовіччя, у те, що на місці сучасного хаосу утвердиться християнський порядок. У механічне воскресіння Середніх віків я не вірю. В тому числі я не вірю у якусь суперхристиянську державу, котра вогнем і мечем християнізує власне населення. Витоки середньовічної Європи – не в прийнятті християнства імператором Костянтином, а в перших віках християнства. Над Європою не височіли б величні романські та готичні собори, якби свого часу у глибині катакомб не відправлялися підпільні християнські Агапе. Можливо, шлях до нового Середньовіччя лежить саме через нові катакомби...
Щодо України та Європи, то, на мою думку, Україна має більше шансів для християнського відродження, ніж Західна Європа. Йдеться навіть не про Україну, але й про всю Центрально-Східну Європу. Хоч, звісно, я не заперечую можливість якоїсь особливої української місії. Дійсно, на духовному житті Європи позначилось би здобуття української національної держави, у якій відбувся б певний політичний ренесанс християнства. Варто пам’ятати, що в Європі існують певні християнські бастіони, насамперед Хорватія та Ірландія. Також християнський консерватизм є досить відчутним у країнах Центральної та Східної Європи. Вихід на міжнародну арену національної, християнської України як потужного геополітичного гравця міг би посилити християнські позиції в Європі, якось призупинити вакханалію ліберального виродження. Це була б спроба християнсько-традиціоналістичної реконкісти...
Та все ж, на мою думку, якщо християнське відродження Заходу дійсно відбудеться, то шляхом якихось глибших, не політично-механічних трансформацій. Як саме – покаже час. Загалом, це досить складне питання і на нього важко знайти однозначну відповідь.
Закінчуючи інтерв’ю, знову задам запитання щодо українських неоязичників. Чи шкодять вони, по-перше, християнському відродженню нашої країни, по-друге, українським патріотичним силам?
– Почну з другого питання. Українським патріотичним силам неоязичництво дійсно шкодить. Взагалі, існує версія, що виникнення рунвірізму інспіроване радянськими спецслужбами для розколу українського еміграційного середовища. Справа в тому, що спецслужби могли шантажувати Лева Силенка долею його родичів, котрі залишися в Союзі в той час, коли Силенко емігрував на Захід. Так це чи ні, сьогодні достовірно сказати не можна, позаяк відсутня надійна джерельна база. Однак і без того стає зрозуміло, що неоязичництво вносить ще більший розкол у патріотичний табір, породжує абсолютно не потрібне сектанство. Крім того, язичництво переорієнтовує людей, котрі могли б бути задіяними до конструктивної патріотичної дії, на штучні проблеми. Це така собі квінтесенція імперзіонізму. Стандартний, звичний імпрезіонізм – це коли відбуваються патетично-патріотичні збори, на яких лунають банальні ура-патріотичні промови. Зараз же можна спостерігати, як замість таких банальних зборищ відбуваються більш оригінальні, але водночас ще більш позбавлені сенсу збори рунвірістів, рідновірів чи ще когось. Який в тому сенс? Релігійного сенсу – жодного, бо, як я уже говорив, неоязичництво – це не повернення до старої віри, а спроба створення штучної релігії. Політичного сенсу, якоїсь практичної політичної користі також немає.
Тепер про шкоду для християнського відродження. Звісно, певну шкоду для християнства неоязичництво несе. Часто неоязичницькою екзотикою захоплюються інтелігенти, нерідко також молодь, студентство... Все це – значний потенціал, який для Церкви залишається втраченим. До того ж, шкода, що повіривши у неоязичницькі міфи, інтелігенти, розумні люди не розвиваються, а стають на шлях примітиву. Чого лише вартий Ваш приклад із хрестиками... Однак не можна перебільшувати загрозу неоязичництва. На мою думку, цей релігійний напрямок якщо й має якісь перспективи, то лише на марґінесі. Значного поширення він не здобуде.
Справді серйозним ворогом християнства є інший тип язичництва. Це такий тип язичництва, коли поклоняються не Перуну, не Дажбогу, а долару, шлунку, сексу, техніці. Вороже до християнства язичництво коріниться в самій сутності споживацького суспільства і технократичної цивілізації.
Як відомо, характерною рисою язичництва є поклоніння ідолам. Зараз таких ідолів стає все більше. Я волів би називати ці ідоли сучасним філософським терміном «симулякр». Симулякр – це щось штучне, оманливе, це певний ерзац, замінник, позначник без внутрішнього змісту. Сьогоднішнє людство все більше служить таким хибним ідолам-божкам і все далі віддаляється від Живого Істинного Бога. І це для Церкви набагато більша проблема, ніж незначна кількість марґіналів...
Дякую Вам за цікаву розмову.
