Соборність: чому вона не відбулась? Екскурс з минулого до сучасності
Пане Олексію, до Дня Соборності я вирішила взяти інтерв’ю саме у Вас, оскільки Ви є фаховим істориком та маєте значний досвід громадсько-політичної роботи. Отже, як мені здається, можете не тільки розповісти про історичний контекст прийняття Акту Злуки (22 січня 1919 року) та його значення, але й дати пояснення, чому населення України досі залишається розколотим за своїми світоглядними та цивілізаційними орієнтирами.
Дякую, Жанно, що вирішили взяти це інтерв’ю і саме під таким фокусом сформулювали його наріжне питання.
Акт Злуки 22 січня 1919 року укладався між урядами УНР та ЗУНР у дуже складний, переломний для нашого народу час. У ході Української революції 1917 - 1921 років, як нам усім добре відомо, уряди УНР та ЗУНР не змогли відстояти державність українського народу від іноземних загарбників. Більше того, навіть, закріплене в Акті Злуки возз’єднання УНР та ЗУНР (хоча воно мало величезне значення, бо символізувало возз’єднання століттями розділених між різними державами частин України) було суто формальною, декларативною акцією. Українські національно-визвольні змагання першої чверті ХХ століття розбилися об споконвічне українське питання влади («де два українця, там три гетьмана»). Крім того, можу певно сказати, що українську революцію 1917 – 1921 років згубила короткозорість, недалекість, брак вольових якостей, та загальна посередність тодішнього українського керівництва. Якщо провідники ЗУНР (передусім Є. Петрушевич) спромоглися домогтися підтримки свого політичного курсу більшою частиною населення маленької та аграрної Західної України, створили достатньо чисельну (як для цієї невеликої території) та боєздатну армію, то керівництво УНР протягом 1917 – 1921 років залишалося політичними аутсайдерами на теренах Великої України, бо не змогло домогтися стабільної підтримки свого курсу більшою частиною населення та не змогло вивести боєздатність армії УНР принаймні до рівня Української Галицької Армії (армії ЗУНР). У цілому хочу сказати, що видатні історик М. Грушевський та письменник В. Винниченко були дуже поганими політиками. Колишній земський діяч С. Петлюра як політик стоїть значно вище від них, але влада дісталася йому надто пізно, і до рівня лідерів Радянської Росії та ІІ Речі Посполитої він усе одно об’єктивно «недотягував»… Провідників УНР, на жаль, навіть близько не можна поставити поряд зі злими геніями українського народу В. Леніним, Л. Троцьким, Ю. Пілсудським чи навіть А. Денікіним.
А що Ви можете сказати про значення Дня Соборності у виборюванні новітньої Незалежності України 1991 року?
22 січня 1991 року між Києвом і Львовом утворився живий ланцюг з патріотично налаштованих громадян Незалежної України. Це також мало величезне символічне значення. Як відомо, на референдумі щодо Незалежності України понад 90 % населення в усіх частинах УРСР висловилися саме за Незалежність (навіть у Криму таких громадян виявилося близько 80 %!). Якщо б такий референдум провели зараз, мені здається, що результати (хоча дуже гірко це визнавати) були б зовсім іншими. Виникає логічне питання, що треба було зробити з таким величезним національним підйомом населення колишньої республіки СРСР, щоб усе це «перегоріло» ?..
Скажіть, будь-ласка, якими на Вашу думку є причини такої зміни світоглядно-ціннісних орієнтирів значної частини населення Незалежної України?
Причин, насправді, багато, але основні з них є наочними. Економічний занепад, різке зниження рівня життя населення, використання на цьому несприятливому соціально-економічному тлі внутрішніми та зовнішніми антиукраїнськими силами (дуже часто із залученням формально «патріотичних» провокаторів) різноманітних розз’єднуючих національно-культурних чинників…
Пане Олексію, не заперечуєте проти «гострого» питання? У національно-патріотичних колах Харківщини Ви маєте сьогодні неоднозначну репутацію. Я протягом кількох останніх років вислухала на Вашу адресу немало негативу… Причому, що цікаво, до літа 2009 року я чула про Вас від тих самих людей виключно позитивні відгуки... Як гадаєте, з чим це пов’язано?..
Дуже гарне уточнююче питання. Дійсно, ні для кого не секрет, що протягом 2007 – середини 2009 року я був одним з провідних речників національно-патріотичних сил Харківщини. Можете вважати це проявом нарцисизму (сміється – Ж. Т.), але ніхто краще за мене у цьому середовищі (і це визнавали усі ті діячі, які зараз поливають мене брудом), не міг відстояти національно-патріотичну позицію у публічній дискусії з різноманітними проросійськими діячами з Партії регіонів, КПУ, ПСПУ тощо. У своїх публічних виступах я завжди намагався робити акцент на об’єднуючих чинниках. На прикладі свого будинку я бачив, як змінювалося ставлення моїх сусідів до того, що я кажу (з початково суто негативного до нейтрально-негативного, потім до нейтрального, до нейтрально-позитивного на літо і до позитивного на осінь 2009 року).
Усі ті маячні закиди на мою адресу, які Вам доводилося чути, є наслідком того, що на початку 2009 року я дещо змінив вектор у своїх публічних виступах. На той час мені стало зрозуміло, що основна загроза збереженню та примноженню досягнутих успіхів з формування позитивного іміджу національно-патріотичних сил на Харківщині виходить вже не від «анкетних» проросійських українофобів, а від упроваджених до нашого середовища провокаторів. Початково мова йшла лише про «соціал-націоналістичні» (неонацистські) утворення – ВО «Свобода» та ВГО «Патріот України». Ці об’єднання свідомо формували і формують у широких колах російськомовного населення відразу до всього українського, оскільки відверто пропагують расизм і ксенофобію (нерідко у поєднанні з терором проти так званих «кольорових») та не менш відверто мавпують найхарактерніші риси гітлерівського режиму (смолоскипні ходи, неоязичництво, символіка – так звана «Ідея Нації», «вождизм» - «фюреризм» та повне зомбування свого рядового членства), а також дискредитують нашу країну на міжнародній арені...
Як відомо, влітку 2009 року «холодна війна» між очолюваною мною ХОМГО «Надією Нації» та неонацистами дійшла до відкритого силового конфлікту, зупинятися на подробицях якого немає сенсу (вони загальновідомі). Коли сталися ті події, з’явився унікальний шанс для «здорового» (як мені тоді здавалося) національно-патріотичного середовища вирвати в «анкетних» борців з фашизмом із лав Партії регіонів, КПУ, ПСПУ їхню основну «піар-карту». Адже «анкетні» борці з фашизмом на той час «боролися» переважно з кількома пенсіонерами з портретом Шухевича під каменем УПА у Молодіжному парку, зриваючи на цьому величезні «піар-дивіденди» на всіх виборах після 2004 року… Відразу хочу зауважити, що я не вважаю «фашистами» прихильників ОУН-УПА. Більше того, я позитивно оцінюю відданість українській християнській традиції та класичному (справжньому) українському націоналізму ВО «Тризуб» ім. С. Бандери та Братства вояків ОУН – УПА, які послідовно засуджують «соціал-націоналізм» та виплекане ним неоязичництво. Натомість реальна боротьба проти реального неонацизму (який ґрунтується на ідеях Гітлера та Геббельса, а не Бандери і Шухевича) у поєднанні з широкою роз’яснювальною роботою серед населення могла докорінно змінити владно-політичну карту Харківщини. Але реакція на такий вектор моєї діяльності тієї частини національно-патріотичного середовища, яку я вважав «здоровою», була протилежною: вони підтримали неонацистів, законсервували те «гетто», у якому всі роки Незалежності перебувала на Харківщині національно-патріотична громада, та запрограмували поразку на наступних виборах до місцевих рад та на виборах за посаду Харківського міського голови тих сил, які називають себе «національно-демократичними» , хоча в дійсності (як виявилося) такими не є. Причому цей протиприродній союз «націонал-демократів» з «соціал-націоналістичними» неонацистами відбувся по всій Україні...
Дуже цікава, хоча й неоднозначна інформація. Але це питання впритул підводить до висновків. Як Ви вважаєте, чому після 2004 року новий сплеск національно-патріотичної свідомості населення знову (укотре!) «перегорів»?..
Причини «перегорання» цього сплеску є багато в чому подібними до тих, які були у 1917 – 1921 роках та після 1991 року...
Якщо Л. Кравчук і Л. Кучма, попри економічний занепад та низький рівень життя населення, принаймні були спроможні підтримувати суспільний лад і порядок, не дозволяли таких брудних і масштабних спекуляцій на національно-культурній окремішності, то при дуже посередньому політику В. Ющенку (політичний нащадок М. Грушевського та В. Винниченка) різноманітні маргінальні течії, метою яких є розколювання та підсумковий розпад України, ввійшли у повну силу. Як вже було сказано на початку нашої розмови, за цими течіями стоять потужні внутрішні та зовнішні антиукраїнські сили. Теперішній президент В. Янукович та його команда, хоча і прийшли до влади багато в чому під проросійськими гаслами, від того часу багато в чому змінили свій політичний курс. Сьогодні в Україні соціально-економічна ситуація залишається так само складною, що сприяє громадським протестам, а штучно вирощені під час президентства В. Ющенка маргінальні течії продовжують свою розкольницьку, антидержавницьку діяльність. Але водночас деякі з них (ВГО «Патріот України» та створювана на його базі екстремістська партія «Соціал-Національна Асамблея») почали нарешті отримувати на державному рівні адекватну відсіч. Так само «газове питання» суттєво зменшило проросійський курс правлячої Партії регіонів і, значною мірою, підсилило у її лавах по всій вертикалі державницький вектор. У цій країні такі зміни, напевне, вже нікого не повинні дивувати. Я далеко не фанат Партії регіонів, але маю сказати, що заміна її на ВО «Батьківщина» та її сателітів призведе тільки до погіршення ситуації у країні. Смішно й боляче спостерігати маячне шоу під Качанівською колонією, де вустами проплачених люмпенів періодично лунають гасла: «Слава Україні!», «Героям Слава!», «Юля – Україна!» і т д. По-перше, ця «анкетна» «патріотка» допомогла поведеними на відновленні СРСР В. Путіну і Д. Медведєву максимально затягнути на «шиї» України «газовий зашморг», отже, Юлія Володимирівна сидить, як не крути, заслужено... По-друге, згуртована довкола цього ув’язненого «ідола» фальшива «опозиція» діє за принципом «чим гірше (для України) тим краще (для БЮТу)». Звідси і подальша підтримка народними депутатами від БЮТ і НУНС «бідних скривджених дітей» зі скінівського «Патріоту України». Тому заміна «недемократичного» Януковича на «демократичну» Тимошенко – це падіння України до ще глибшої прірви, і невідомо, чи Україна в цьому випадку взагалі існуватиме як єдина держава. Більше того, дуже схоже на те, Україна стане колонією Росії, і нею буде керувати на пряму палкий шанувальник і захисник Юлії Володимирівни В. Путін...
Так який же вихід з цієї безвихідної ситуації?
Вихід, звичайно, є. По-перше, потрібна повна санація (оздоровлення) національно-патріотичного середовища, ізоляція та відфільтровування з нього всіх провокативних елементів (передусім неонацистів -антидержавників). По-друге, орієнтація національно-патріотичної громади на такий «прапор» такої «опозиції» (яка ще гірше від влади), є завідомо програшною комбінацією. Адже існує певний сегмент опозиційних сил, які могли б сформувати ядро більш чистої, конкурентоспроможної, справжньої опозиції... Я маю на увазі передусім ті політичні сили, які гуртуються довкола В. Кличка, А. Гриценка та А. Яценюка. Щоправда, укладання «Фронтом Змін» А. Яценюка угоди про спільне висунення кандидатів на наступних виборах до Верховної Ради з ВО «Батьківщина» та ВО «Свобода» було величезною помилкою. Максимальну користь від такої угоди отримає хто завгодно, тільки не «Фронт Змін» (найбільшою мірою виграє від цього ВО «Свобода»). Існує також значний сегмент громадських національно-патріотичних організацій, які не скомпрометували себе зв’язками з дискредитованою «основною опозицією» (БЮТ-НУНС), а також вороже ставляться до «соціал-націоналістичних» неонацистів. Якщо усі перелічені здорові сили зможуть об’єднатися і дистанціюватися від названих мною «засланих казачків», зможуть створити та будуть здатні реалізувати ефективну соціально-економічну програму, то Україна має шанс… Ідеологічною основою для цього сегменту національно-патріотичних сил має стати, на мою думку, модернізована здорова національно-державницька концепція класика українського націоналізму і консерватизму В’ячеслава Липинського, яка може бути позитивно сприйнята в усіх частинах України. До речі, саме над створенням такої ідеологічної бази для здорових національно-патріотичних сил і працює сьогодні ХОМГО «Надія Нації».
Дякую Вам за таку змістовну розмову.
