Українська церква в роки німецької окупації

Григор Лужницький, доцент Університету Карла Франца  |  Середа, 16 березня 2011, 12:31
Публікуємо продовження повного передруку невеликої частини тексту з рідкісної книги «Українська церква між Сходом і Заходом».
Українська церква в роки німецької окупації

З вибухом другої світової війни та з упадком Польщі частина північних і західних українських земель від 1939 до 1941р. була зайнята большевицькими військами, одначе большевицька влада під час першої окупації, за винятком конфіскації земельного майна Церкви та встановлення величезних податків, не переслідувала спеціально духовенства. Безумовно, що большевики хотіли таким чином з"єднати собі спершу українське населення і радше не настроювати його ворожо до себе. Але згодом усунено з усіх шкіл науку релігії й релігійні образи і хрести. Та цей тиск влади викликав серед населення незвичайно позитивний відгук. Населення своїми добровільними складками сплачувало всі податки наложені на церкви та духовенство, а селянські вози, навантажені харчами, заїжджали щоденно під палату митрополита Кир Андрея чи під монастир  ОО.Василіан у Львові, щоб прогодувати Владику й його львівське духовенство. Церкви були кожного дня переповнені вірними, а з уваги на те, що кожний шостий день був т.зв. вихідним днем (згодом привернено неділю), митрополит Андрей заряджує служити Служби Божі вечором. І пізно вечором приходили до церков дружини совєтських урядовців (навіть високих) з проханням, щоб греко-католицьке духовенство охрестило їх дітей. Коли тут і там заарештовано когось із духовенства, митрополит Андрей зразу ж інтервеніював або в секретаря КП(б)У Хрущова, або звертався просто до Сталіна. І большевики старалися не дразнити «царського в'язня», тим більше, що передбачували, який би був  спротив населення на випадок заподіяння Кир Андреєві якої–небудь кривди.

В червні 1941р. вибухає німецько-большевицька війна й гітлерівські війська окуповують усі землі України.

Три роки німецької займанщини (1941-1944) характеризують два моменти гітлерівської церковної політики на землях України:

вороже відношення до Української Греко - Католицької Церкви;

віднова Української Православної Цекрви, яка б була безпосередньо залежна від німецької влади.

 Щодо ворожого становища до Української Греко-Католицької Церкви , то його спинювали в дечому авторитет і популярність митрополита Андрея. Німецька влада не виступала гостро проти Церкви чи проти українського духовенства, а навіть дозволила на науку релігії в народних, середніх та фахових школах. Дозволено теж на відкриття українських католицьких семінарій, але знаціоналізовану большевиками церковну земельну власність визнано державною німецькою власністю. Та, коли почався масовий вивіз українського населення на роботи в Німеччину та фізичне винищення Жидів, взаємини між німецькою окупаційною владою й Українською Греко-Катотицькою Церквою загострилися.

 

Німецька влада домагалася від митрополита Андрея, щоб він своїми посланнями заохочував місцеве населення до виїзду на роботу в Німеччину. Одначе митрополит з місця відмовився і, коли прийшла вістка, що німці змушують допоміжну українську поліцію брати участь у ловлі людей на роботи, як теж і при екзекуціях над Жидами, Кир Андрей пише листа-послання з протестом до Гімлера, шефа Гестапо, а також в окремому посланню забороняє виконувати екзекуції над Жидами, хоч би під фізичним примусом, а хто б цьому не повинувався, відмовляє йому церковно-релігійних послуг. Цей протест викликав у всевладного тоді Гімлера й його оточення величезне враження і Гімлер наказав був навіть ув'язнити митрополита, але з уваги на фізичну неміч митрополита (параліч обох ніг) львівське гестапо відповіло, що наказу арештування зреалізувати не можна. Мужність митрополита Андрея була прикладом для українського католицького духовенства, яке теж стало опором проти наказів німецької окупаційної влади. В наслідок того наложило головами чимало українських католицьких священиків. (В ілюстрованому жидівському місячнику "Іберганг", який виходив у Мюнхені, Німеччина, в першому числі (за червень 1947, ст..18) находимо статтю Ізраеля Гутвірта п.з. «Врятовані жидівські діти по монастирях» (Гератевете їдіше кін дер ін. ді клойстерс) :"Хоч тисячі й сотні жидівських дітей – пише автор – гинуло із рук гестапо, сотні з них врятувались по монастирях завдяки священикам…У Львові, наприклад, старий, відомий Митрополит Шептицький, заховавши в пивницях монастиря 15 дітей і мале число старих мужчин, врятував їх від смерті. Між тими врятованими Митрополитом Шептицьким дітьми було двоє дітей трагічно замордованого львівського рабіна д-ра Ехескієля Лєвіна, діти д-ра Хамайдеса з Катовиць, діти військового надрабіна Польщі д-ра Кагане разом із батьками, дитина відомого експерта з Кракова мгр-а Штерна й інші жидівські діти. Сам Митрополит Шептицький їх скривав, а інші українські священики так само. Другий український священик о.Шевчук вирятував 12 жидівських дівчаток, між ними дитину відомого львівського лікаря д-ра Мерера й інж.Вагнера. Всі ці діти після звільнення передано жидівському комітетові у Львові". Про за мордування німцями о.Омеляна Ковча помістив довшу згадку А.Курдилик в "Новому Шляху" від 7 серпня 1948р. ч.61, Манітоба, Канада. У львівських Архиепархіяльних Відомостях (ч. 1-3, 1944р.) в хроніці (ст.27-28) в рубриці "пропали без вісті" є два прізвища: о. Мартин Балюта, парох Ясенова, дек. брідський, 7. 01.1944р. (був катехитом в школі, де директором був мій дідусь Іван Ваврів, який трагічно загинув з ним в тім часі в селі від рук польсько-большевицької банди із села Гута Пеняцька, де Ющенко вибачався перед поляками невідомо за що, тіло священика, його фірмана і дівчини-покоївки, що їхала на Різдво в сусіднє село, віднайшли в криниці в лісі в 1993р. і перепоховали) о.Теодор Левицький, парох Тростянця, дек.Долинський. У рубриці "померли": о. Іван Любович, парох Урлова, дек.зборівський, замордований 29.04.1943, о.Ярослав Васильків, парох Чернихова, дек.тернопільський, замордований 8.11.1943, о.Іван Тимчук, парох Туря, дек.олеський, замордований 5.03.1944, о. Григор Тиктор, парох Глібович Свірських, дек. перемишлянський, замордований 5.03.1944)

Щоб зміцнити духовно українське духовенство, митрополит Андрей з 1940 року починає відбувати архиепархіальні собори. Дня 11 листопада 1943р. закінчився четвертий собор. У своїй кінцевій промові Кир Андрей зазначив, що "в цих соборах ми старалися в дусі християнського покаяння пізнати і по змозі поправити всі промахи християнського життя вірних і душпастирської праці священиків та в декретах і правилах ми з безоглядною майже щирістю признавалися до того, що уважали за прогріх і щиро змагали до удосконалення нашої душпастирської праці". Митрополит Андрей передбачував переслідування, що його зазнає від большевицької влади Українська Греко – Католицька Церква, бо в цій же промові він згадує "що маємо багато причин побоюватися такої катастрофи, якої український нарід ніколи ще не переживав, а навіть в найлютіших часах татарських наїздів, ані в часах руїни, ані в тих часах, що наступили після полтавського погрому. Виглядає, що великими кроками зближаємося до такої катастрофи".

З хвилиною організації української військової формації, т.зв."Дивізія Галичина" в 1943р., заходом і стараннями митрополита Андрея, німецька влада дозволила на військових капеланів при дивізії. Це була велика уступка з боку гітлерівської влади, бо нацизм не тільки виключав релігію із життя людини, але спеціально був ворожо наставлений до Вселенської Католицької Церкви. В листопаді 1943р. Епископат Української Греко-Католицької Церкви проголосив послання до духовенства і вірних у справі релігійно-морального оздоровлення української молоді, що було викликане братовбивчою боротьбою на землях Галичини.

comments powered by HyperComments