Брати Капранови в Харкові: треш, угар і реп під бандуру

Понеділок, 23 грудня 2013, 16:33
Грудень 2013-го для Харкова виявився надзвичайно багатим на культурні події. Харківці ще не встигли оговтатися (в позитивному значенні цього слова) від інтимних відвертостей О. Забужко, як в неділю до міста завітали Бівіс і Батхед української культури, видавці, поети, виконавці пісень — Віталій і Дмитро Капранови.
Брати Капранови в Харкові: треш, угар і реп під бандуру

Перша зустріч із братами була запланована на харківському Майдані, де я особисто вперше побачив цих, як модно зараз говорити, «живих класиків»: приземкуваті, міцної, але не спортивної статури. Спокійні погляди сканували людей на Майдані, які повідкривали роти, щоб відгукнутись на звичне «Слава Україні».

Проте Капранови не збирались вдаватись до політичних закликів, обмежившись згадками, мовляв, «цей час є надзвичайно важливий для нас», сказали про своїх дітей, які стояли на Майдані, але жодних, «ганьба» і «банду геть». Їхні музичні інструменти, які вони тримали в руках, свідчили, що вони прийшли сюди для того, щоб виконувати свою місію — дарувати людям свою творчість, яка є інколи сильнішою, ніж будь-яке соціальне гасло.
Виконавши кілька пісень, брати зникли за пам’ятником Шевченка, оскільки інструменти швидко розладнувалися та і пальці на морозі плутали акорди. Я запідозрив найгірше: невже це все? Зустріч, на яку так чекали, закінчилась, навіть як слід не розпочавшись. 

Проте організатори зустрічі приготували приємний сюрприз, запланувавши ще одну зустріч із Капрановими, тепер уже у відносно теплому приміщенні Незалежного культурного центру «Indie». Прийшовши за тридцять хвилин до початку зустрічі, я помітив, що майже всі стільці зайняті, на сцені відбувається фінальний саунд-чек, а брати Капранови спокійно розносять бамбукові стільці, що лише додало теплоти не дуже опалюваному приміщенню. 

Доки прибували люди з Майдану, зустріч розпочалася. Брати, вже без верхнього одягу, в прикольних синіх вишиванках з інструментами в руках (у Віталія була чудернацька гітара, в Дмитра — не менш чудернацьке клавішне диво, в яке треба дути під час гри) оголосили, що зустріч називається «Дзен.ua», а автором більшості пісень є Сергій Татчин. «Питайте нас, бо ми можемо весь вечір співати, — жартома (а може й ні) пригрозив котрийсь із братів».

Власне, переповідати весь хід зустрічі доволі безглуздо, бо брати реалізували свою «погрозу» і протягом всього творчого вечора виконували свої пісні, в паузах вставляючи репліки то про саму пісню, то про сучасні майданеві події, загалом намагалися урізноманітнювати зустріч. Більшість пісень, говорячи сухо і науково, витримані в медитативно-ліричному контексті (що відповідає темі зустрічі), інакше кажучи, простіше, був повний розслабон і откидняк, люди приємно куняли у своїх бамбукових кріслах, посопували на східцях, похитувались у поетичному трансі біля дверей, а дехто намагався зайнятись медитацією прямо в залі. Самі брати Капранови не мали чіткого визначення стилю своїх пісень, адже всі були різні: босанова, реггі… Стосовно останнього стилю та і репу загалом, хтось із братів зазначив, що реп — виконували ще стародавні українці, коли співали речитативом під бандуру. 

Були й веселі, в дечому сатиричні та соромітні композиції (брати все ж є письменниками, що творять в епоху існування так званого «сучукрліт»), я навіть назву запам’ятав — «Перше Число» (мотив якої, як говорять самі брати, взяли собі якісь маловідомі виконавці з Італії, назвавши її «Фелічіта»), де розповідається про нелегку постноворічну долю сучасних українців…
Особисто я незчувся, як все закінчилось. На фоні гострих і нервових подій, де ця гострота і нервовість перекидалася і на культурні заходи, перетворюючи їх в черговий мітинг (згадати хоча б зустріч із Оксаною Забужко, де люди мало не побились через невідповідність революційних поглядів), вечір з братами Капрановими став гарним релаксом, можливо одним із небагатьох дійсно творчих заходів. Чекаємо на наступні зустрічі!

 

comments powered by HyperComments