Харків: back to the basics

Четвер, 26 грудня 2013, 14:00
Ви ніколи не задумувались, чому Харків нині вважається провінцією? Ніби наявна велика кількість освітніх і наукових центрів, є мистецькі осередки, але в переважній більшості для українців (принаймні, до Майданових подій) Харків стійко асоціювався з Барабашово, сисятими студентками і гей-парадом «побєди». Чому так сталося, що Харків втратив свої інтелектуальні позиції? Та і чи були вони взагалі?
Харків: back to the basics

Хто хоч почасти обізнаний з історією Харкова (достатньо шкільних знань), той може сказати, що наше місто — це не Мекка в’єтнамських торгашів чи осередок заводно-фабричної діяльності, адже навіть цілковитий двієчник так, краєм вуха, з задньої парти щось чув про Леся Курбаса, Павла  Тичину, «Вечірній Харків», а хорошисти та тому побідні гіки піонерською скоромовкою відтарабанять про важливе значення для світової спільноти Юрія Шевельова, який,  між іншим, в Америці працював. Та навіть той, хто по-чорному філонив школу, надаючи переваги перегляду телевізора чи сидінню в Інеті, навіть той назве харківських ТНМК, Сергія Бабкіна, які нині успішно підкорюють передові чарти українських музичних каналів.

Як ми бачимо, купецька складова міста ніяк не робить погоди. Звичайно, той Харків, який ми знаємо, сформувався після індустріалізації, але паростки науки, мистецтва і культури завжди пробивались крізь товщу холодних стін Держпрому, проростали, не зважаючи на шум кількатонних машин заводу імені Малишева і милозвучні крики в’єтнамців з того ж Барабашово…Чому про ці паростки так раптово забули?

//upload.wikimedia.org

Місто почало скочуватися в провінціалізм після розпаду СРСР, коли на перший план вийшли гроші, якісь суто практичні якості, і в тих практичних і непростих часах було не до культури та інтелігентності, адже треба було просто виживати.  Тоді і відбувся злам, і надалі Харків міцно закріпився як у свідомості самих харківців, так і решти українців, як гарне місце, де можна придбати куртку або капці, можливо за однією ціною (китайська якість, що ж ви хотіли). Культура існувала, але її просто було не видно за курганами дешевого одягу, і лише поодинокі особи (Сергій Жадан, приміром) змогли так-сяк вибратись на вершину одного з таких курганів, щоб побачити покинуті музеї, бібліотеки і рівні шеренги вчителів, які, викидаючи свої дипломи, з опущеними головами йдуть працювати в кіоски чи на базари торгувати тріскою.

Нині Харків трошки ожив, передусім завдяки утискам інтелігенції, яка виявилась непотрібною місту або навіть ворожою, і, відчуваючи небезпеку для свого існування, вийшла на протести. Простий же народ, який досі живе в полоні барабашовських мрій про «першу столицю», мовчить і мітинги не відвідує, жодного разу не організувавши місту хоча б стотисячне зібрання. Чому це так? Мабуть, їм це не потрібно, бо вони не знають, який Харків є насправді.

Тому місту слід відповісти на хрестоматійне питання: «Харків, Харків, де твоє обличчя?». Яке воно це обличчя? Відповідь очевидна — це не провінційне місто. Так, індустріальне, так, наукове, але не «базарне» і «пролетарське». Україномовне чи «ісконно рускоє»? Мабуть, ні те, ні інше, адже російська мова була більшою мірою насаджена за часів СРСР, коли існували спеціальні люди «в штатском», що виловлювали «україноязичних», проте українська мова продовжувала існувати, утворивши ту саму славнозвісну харківську говірку з її «тюканням» та «шоканням». Знайшовши своє істинне обличчя, Харків позбавиться провінційності і посяде своє гідне місце і в культурі, і в науці сучасної України.

comments powered by HyperComments