Сповідь одного з членів «санітарного загону», що діяв на Харківщині в роки Голодомору

Вижили лише найстарші і найсильніші. Григорію на той час було 14 років. Замість звичайних польових робіт у 1933 році він їздив по сусідніх селах і збирав трупи. В один «санітарний загін» входило 10 – 12 підлітків. Вони ділилися на дві групи: одні копали в лісі глибоку яму, інші – брали коня, запрягали віз і їхали на пошуки померлих.

Семенівка, Гарбузівка і Писарівка мали велику протяжність, тому за один день об’їхати і обдивитися всі двори хлопці не встигали. Обдивлялися частинами. Через те, що вони не встигали, трупи починали розкладатися. У багатьох дворах смерділо чимось неприємно-солодким. Спочатку підходити до таких місць було страшно і моторошно. Але за невиконання цих робіт адміністрація колонії одразу позбавляла підлітків додаткових харчів (300 гр. хліба і 50 гр. масла). Відмовившись від такої роботи це означало одне – померти з голоду.

Довелося звикати. Брали старі рядна. Гумових рукавичок у той час ніхто не видавав. Трупний сік часто попадав на оголені руки. Було страшно.

У деяких оселях, ті, хто залишилися живими показували де лежить труп і прохали забрати. Але були й такі, що намагалися поховати померлих самотужки і не хотіли віддавати тіла своїх родичів на віз «санітарного загону».

Щодня хлопці знаходили щонайменше 5 трупів. Відвозили їх до лісу. Перевертали віз і все те висипалося в яму. Імена і прізвища померлих залишалися невідомими. Ніякої реєстрації, хрестів, могил, написів… Не було нічого.

Працювати доводилось з ранку до пізньої ночі. Нарешті покинуті хати були очищені від трупів. Хлопці придивлялися в яких дворах є дуже слабкі і через кілька днів уже знали куди і по кого треба їхати. Стало трохи легше. Трупи були свіжішими і менш смердючими.

Але адміністрація колонії додала нову роботу. «Санітарні загони» паралельно з основною роботою повинні були розбирати покинуті хати і перевозити їх до трудової колонії. Дошки та інші дерев’яні частини доставлялись у кочегарку на опалення. Цегла йшла на будівництво сараїв для скотини та інші потреби.

Одного дня шестеро хлопців забігли до невеличкої хати. Усі вони полізли на горище і почали розпилювати балки, на яких тримався дах. З кімнати вибігла жінка і почала благати не нищити її помешкання. На руках у неї плакала дворічна дитина. Хлопці були дещо здивовані, оскільки до цього випадку вони розбирали лише покинуті хати. Але їм сказали, що це будинок «ворогів народу». Жінку ніхто не послухав і за 4 години замість хати було пусте місце.Таку роботу хлопці любили.

Але через кілька днів вони знову поверталися до попередніх обов’язків. Кількість трупів збільшувалась. Аби не повертатися у віддалені місця ще раз, члени «санітарного загону» інколи брали на воза і тих, хто ще дихав. «А все одно не виживе,  все одно по нього доведеться їхати, тільки вже через 5-6 днів ця людина буде не приємною на запах і дотик», - думали хлопці і мали бажання зібрати всіх лежачих і відвезти до великої ями. Але всіх брати боялися. Щось невідоме у більшості випадків стримувало такі дії.

Така робота тривала 120 днів. За підрахунками Григорія, їхній «санітарний загін» за цей час зібрав близько тисячі померлих.

Григорій все життя вважав себе співучасником цього великого злочину. Але на схилі літ написав про все, що довелося пережити в той час. Писати про це було важко. Але Григорій зумів. Живих свідків того страшного Голодомору залишилось одиниці, і ще менше тих, хто згоджується розповісти про своє життя журналістам.