У Горлівці мешканці п'ять років не отримують воду. Їм пропонують переїхати до бараків

За словами заступника Гольмівського селищного голови Дмитра Костановича, два рази на тиждень питну воду сюди підвозить пожежна частина. «Питання щодо забезпечення водою стоїть в плані грошового фінансування, але це проблематично внаслідок того, що найближча точка водопроводу розташована в 3 км. Також мешканці двох будинків по вул. Велика Гольма стоять у черзі на квартиру. Один - 5 років, другий - один рік. На 1 грудня минулого року всього по селищу стояло на обліку 112 осіб. Ми надаємо житлову площу в міру звільнення, у порядку черги і з урахуванням вимог законодавства. Деякі жителі селища Гольмівське очікують житла з 1989 року. Також жителям Великої Гольми неодноразово пропонувалося переїхати в будинку барачного типу. Це - тимчасове поліпшення житлових умов, вони залишаються на квартирному обліку, але вода вже там є. Але люди від цієї пропозиції відмовилися».

Проте мешканці тієї самої злощасної вулиці вважають дані слова лукавством. «Воду сюди ніхто не підведе, на вулиці залишилося всього лише п'ять будинків, - каже місцевий мешканець Віра Калмикова. - Зараз воду привозять пожежною машиною. Вода технічна, іноді такої якості, що навіть підлоги не можна мити. За питною водою доводиться ходити за кілька кілометрів від селища. Зверталися неодноразово до селищної ради. Дмитро Юрійович сказав, що гуртожиток дати не може, кімнат немає. Тому нам запропонували виїхати в бараки, в яких немає ні скла у вікнах, ні грубки, ні каналізації, ні води. У мене троє маленьких дітей. Тут хоч тепло, а там що? Хотіла написати міській владі, але заступник селищного голови дав зрозуміти, що толку від цього не буде».

Мешканка будинку навпроти, мати Віри, Валентина Калмикова: «У мене двоє лежачих батьків і я є опікуном двох розумово відсталих дітей. Батьків оформити інвалідами не маю коштів, кожна поїздка до лікарні обходиться від 150 грн. Він інсулінозалежний, а таким квартиру повинні давати позачергово. Я не прошу багато чого. Просто мені потрібно місце, де зможу забезпечити гідний догляд батькам, і де зможуть потім жити онуки. Селищний голова Олена Ходусова сказала: «Поживіть, потерпіть, щось дамо». З тих пір п'ять років пройшло вже. Мені 60 років. Підопічні мої не в змозі заробити собі на квартиру. Коли мене не стане - нікому буде стежити. Отримає України ще двох бомжів».