«Листи в майбутнє»: в харківському Літмузеї молоді поети зачитали власні вірші

«Взагалі-то на цю тему нас наштовхнули власні поетичні передбачення, – розповіла Тетяна Кальченко, – наші вірші чомусь почали справджуватися. Ми подумали та вирішили: чому б нам не влаштувати такий вечір та не подумати про те, що вже збулося? І поговорити про те, що також колись може збутися».

Поетичний вечір пройшов в наступному форматі: Владислав Петренко та Тетяна Кальченко по черзі декламували власні поезії, в перервах між читаннями розповідаючи історію написання того чи іншого вірша. Поетична манера кожного з них відрізнялась одна від одної. Це визнали самі молоді поети. Проте ці відмінності не призвели до жодного дисонансу – поєднання двох поетичних манер звучало доволі органічно та злагоджено.

Владислав Петренко: «Цей вірш про швидкоплинність часу. Він про те, як час прискорюється навколо мене. Коли я в суспільстві чи на вулиці. Коли я в середовищі світу. Саме про це мій вірш».

По віршу по тексту. От і все.

Крізь товщу води,

проривається сонце

до мого тіла.

Пливе над головою лід.

В голові набрякають важкі думки,

вони риби,

вони хочуть свободи,

вони задихаються.

Я задихаюсь

Тетяна Кальченко: Цей вірш про натхнення. Можливо що на перший погляд він не дуже зрозумілий. Але якщо вдуматися… Хоча це все залежить від читача. Для мене натхнення чомусь асоціюється з водою. Можливо тому, що вона так само швидка, нестримана. Вона підхоплює і кудись несе».

Раптове оце відчуття прозорих думок.

Ти далі на ціле життя чи тільки на крок.

Тебе зупиняє одна невколошкана мить,

Й – раптово – твоя давнина у долонях шумить,

і враз – не в долонях – на крилах лелечих віки,

і як зупинити від втечі ці води тонкі?

І всотана пам’ять в яскраве мереживо лиць.

На скошених травах у червні лежиш горілиць

і слухаєш трави, і трави дзвенять доокіл,

і ти зупинити не вправі ці звуки тонкі,

як води, як вірші, як перший людський напівкрок…

Нестримна й беззахисна сила прозорих думок.