Любов Бугар: «Гроші всі не заробиш. Вишиваю для виставок, для того, щоб люди побачили»

Розкажіть, будь-ласка, трішки про себе.

– Почала вишивати випадково. Якби мені хтось сказав, що я буду вишивати і це в мене займе половину життя, я б ніколи не повірила.

Колись давно, ще в студентські роки, я потрапила на виставку (на Пушкінську, 62, це Будинок Народної Творчості). Була виставка Ірини Павлівни Вишневської. Побачила ту красу, яку вона робила. Мені Ірина Павлівна дала пару візерунків. Це було давно-давно. Це був 1989-й рік. З того часу з голкою не розлучаюся. Голка і рушник зі мною постійно. Я вишиваю всюди, де є час. Майже половина моїх робіт вишиті в електричці. На роботу добираюсь довгенько. Це для мене нічого не означає, бо я постійно занята. Все одно скільки їхати, аби був час для вишивки.

Робіт в мене дуже багато. Їх більше тисячі. Вишиваю все. Майстер рушника. Це правда. Це не моя думка. Я вмію це робити. Узори не копіюю, вишиваю сама. Хоча деякі елементи беру з інших робіт, але в мене нема двох однакових робіт.

Беру участь в усіх виставках, яких тільки можна: починаючи з районних, обласних, всеукраїнських, міжнародних. Було шість персональних виставок. На наступний рік теж планується персональна виставка. Роботи треба подавати нові.

Маю сім’ю, чоловіка, двох дітей.

Мабуть, найбільше часу Ви присвячуєте саме рушникам?

– Ні, це не так. Вишиваю все. В мене є багато серветок, картин, ікон. Вишиваю одяг. Чоловік ходе у вишиваній сорочці. Я теж ходжу. І вся електричка на мене дивиться.

Рушник, мабуть, забирає багато часу?

– Так, але зараз, мабуть, не буду вишивати ніякі картинки. Реалізувати себе можна тільки в рушниках. І мені шкода часу й очей, щоб вишивати якусь картинку. В мене і так стіни обвішані чим тільки можна.

Чим для Вас є рушник? Сорочку можна продати, картинку теж.

– Я не продаю речі. Гроші всі не заробиш. Вишиваю для виставок, для того, щоб люди побачили.  А так: продав і нема, гроші витратив. І що з цього?

Тобто вишивка для Вас є виключно творчим процесом?

– В мене всі роботи – це музейні зразки. Я не вишиваю жодні інші, тому що мені шкода очей, шкода часу, шкода всього, щоб вишивати «аби було». «Аби було» - це вже пройдений етап. Я вже Вам сказала, що я не така юна, щоб вишивати такі роботи, які не мають ніякого художнього значення.

Можливо, на якісь роботи Ви витратили найбільше часу, найбільше їх запам’ятали? Що це за роботи?

– Я всі роботи люблю, всі пам’ятаю. В мене нема однакових робіт. Ясна річ, починала зі стандартних. Ви ж бачили, рушники в мене довгі, великі. Вишила собі весільний рушник. З чоловіком живу, миримось, б’ємось, любимось вже четвертий десяток.

То весільний рушник має бути в кожній сім’ї?

– Рушник повинен бути в кожній сім’ї. Для мене весільний рушник є оберегом. Я вишила рушник своїй старшій дочці і меншій на весілля вишиваю. Хоча вона й сама вміє вишивати, але каже, що це рано, до того не дійшла. Вона вишиває картинки, ікони.

Якого рівня майстриня може вишивати рушник?

– Як якого? Повинна душа лежати до цього. Вона повинна це любити. Це для мене як наркотик.

Найбільша складність вишивання рушника полягає у тому, що його довго вишивати? 

– Молоді вишивати точно не будуть, тому що це довга пісня. Це три місяці, як мінімум. Молоді хочуть ляп-ляп – і є. У вишивці так не буває.

То Ви відроджуєте традиції українського рушника?

– У мене є досить таки велика колекція робіт з різних регіонів. Збираю рушники, серветки, сорочки. Займаюся колекціонуванням. Сподіваюся, що колись буде виставка. В мене вже достатньо таких робіт. Особливо багато робіт з Полтавщини.

Коли Ви вишивали ікони, Ви брали якісь візерунки, чи все самі малювали, комбінували?

– Ікони почала вишивати пізно. Всі майстри вже вишивали, а я – ні. Через те, що я не хотіла їх вишивати, аж доки не побувала  в Рокитному (Красноградського району), а там храм. Я пішла туди, на Службі постояла, потім пішла до священика, він мені дав благословення. І я сіла вишивати ікони.

Ви вишиваєте гладдю, хрестиком, чи різними стилями?

– В українській техніці вишивання близько 200 швів. Деякі дослідники називають до 300, але я вмію десь 60. І вишиваю. Зараз намагаюся хрестом не вишивати. Хрест – це вже пройдений етап. В мене вже 30 років стажу і мені не дуже пасує вишивати такою примітивною технікою. Хрест – це просте, хрестом всі вишивають, навіть, школярки. Нанизування, лиштва, виколювання – всі ці давні техніки я вмію.

Ви навчалися в якоїсь майстрині, чи по книжках?

– Ні в кого не навчалася. Вишивала по книжках. Літератури в мене багато. Зараз у мене є така спеціальна кімната: там мішки, мішки, мішки, з нитками, з тканинами.

Як Ви ставитесь до дешевої машинної вишивки?

– Це, однозначно, позитив. Люди купують речі за доступними цінами і носять їх.  То вже добре.

Тобто машинна вишивка не становить конкуренції ручним роботам?

– Якщо б вишивальниці продавали роботи, то ясна річ, це була б конкуренція. Бо все таки не кожен розуміє, в чому зміст ручної роботи. Ручна робота – це ж і енергетика, і багато чого іншого. Але такі роботи рідко хто продає.

Чим для Вас є український націоналізм?

– Для мене – це земля. Я могла 100 разів звідси виїхати. У мене вся друга половина по маминій лінії живуть у Зеленій Гурі, Жарах – це за 30 км від Німеччини. Запрошували не одноразово. Ми приїдемо, подивимось. Я кажу, що тут мій батько, моя мама, я теж буду похована в цій землі, а не там. Хоча я вільно спілкуюся польською мовою, тому що вдома в сім’ї було і так, але моя земля тут.

Дякую Вам за щиру розмову.