«Листи в майбутнє»: в харківському Літмузеї молоді поети зачитали власні вірші
«Взагалі-то на цю тему нас наштовхнули власні поетичні передбачення, – розповіла Тетяна Кальченко, – наші вірші чомусь почали справджуватися. Ми подумали та вирішили: чому б нам не влаштувати такий вечір та не подумати про те, що вже збулося? І поговорити про те, що також колись може збутися».
Поетичний вечір пройшов в наступному форматі: Владислав Петренко та Тетяна Кальченко по черзі декламували власні поезії, в перервах між читаннями розповідаючи історію написання того чи іншого вірша. Поетична манера кожного з них відрізнялась одна від одної. Це визнали самі молоді поети. Проте ці відмінності не призвели до жодного дисонансу – поєднання двох поетичних манер звучало доволі органічно та злагоджено.
Владислав Петренко: «Цей вірш про швидкоплинність часу. Він про те, як час прискорюється навколо мене. Коли я в суспільстві чи на вулиці. Коли я в середовищі світу. Саме про це мій вірш».
По віршу по тексту. От і все.
Крізь товщу води,
проривається сонце
до мого тіла.
Пливе над головою лід.
В голові набрякають важкі думки,
вони риби,
вони хочуть свободи,
вони задихаються.
Я задихаюсь
Тетяна Кальченко: Цей вірш про натхнення. Можливо що на перший погляд він не дуже зрозумілий. Але якщо вдуматися… Хоча це все залежить від читача. Для мене натхнення чомусь асоціюється з водою. Можливо тому, що вона так само швидка, нестримана. Вона підхоплює і кудись несе».
Раптове оце відчуття прозорих думок.
Ти далі на ціле життя чи тільки на крок.
Тебе зупиняє одна невколошкана мить,
Й – раптово – твоя давнина у долонях шумить,
і враз – не в долонях – на крилах лелечих віки,
і як зупинити від втечі ці води тонкі?
І всотана пам’ять в яскраве мереживо лиць.
На скошених травах у червні лежиш горілиць
і слухаєш трави, і трави дзвенять доокіл,
і ти зупинити не вправі ці звуки тонкі,
як води, як вірші, як перший людський напівкрок…
Нестримна й беззахисна сила прозорих думок.