Битва підходів. Чому Саржин Яр популярніший за Сад Шевченка

Експеримент

Успішність та популярність того чи іншого місця вимірюється кількістю відвідувачів та сценаріями дозвілля, які можна там здійснити. Тож, ми вирішили з’ясувати, скільки людей ходить у вихідний день відпочивати у Саржин Яр, а скільки у Сад Шевченко.  Для цього ми просто порахували людей, які прийшли провести час у цих двох місцях в суботу з 17 до 20 години.

Наші активісти рахували людей біля п’яти входів у Саржиному Яру та шести входах у Саду Шевченка. Отримали цікаву математику: за 3 години до Саржиного Яру прийшло 5276 людей, а до Саду Шевченко - 4485. Різниця - 791 відвідувач. Тобто в “парк на районі” прийшло на 20% більше людей  ніж у парк в центрі міста, куди ведуть дві станції метро.

Чому Саржин Яр виявився популярнішим за Сад Шевченка і при цьому дешевший для міського бюджету, ми спитали в засновниці SBM Studio Ольги Клейтман. Саме її фірма займалася реконструкцією Саржиного Яру. 

Альтернатива пафосу

SBM Studio займаються дизайном та архітектурою вже 20 років. До реконструкції Саржиного Яру, компанія мала справу тільки з приватними замовниками. 

Ольга Клейтман фото: Facebook 

“Ми ніколи не робили багаторівневих стель чи якихось божевільних люстр по 40 тисяч євро, тобто ми максимально намагалися виховувати смак наших замовників і росли разом з ними. Ми подорожували з ними, досліджували світ і відчували свою майстерність, – розповідає архітекторка. – На приватних замовленнях дуже велика матеріальна відповідальність. Не можна переробляти по кілька раз. Тому одразу навчилися робити добре і усвідомлено і коли з'явилася затребуваність в якихось нових архітектурних рішеннях для міста, то ми звичайно із задоволенням відгукнулися”.

Ольга Клейтман запропонувала місцевій владі кардинально іншій підхід до реконструкції Саржиного Яру. Замість пафосних парків – зробити “Дачу в місті”, де люди змогли б лежати на газоні, ловити рибу та кататися на велосипеді.

“Ми розуміли, що в нас друге за потужністю в Україні джерело, а воно в холосту працює. Там була маленька канавка, в якій текла маленька вузенька смужка водички і вона витікала в зливову каналізацію. Тобто, прекрасна чиста вода, постійної температури +14 °C зливалася в зливову каналізацію абсолютно не доставляючи ніякого задоволення і насолоди людям”, – каже Ольга Клейтман.

В проектувальників було розуміння, що в Харкові не вистачає водної гладі. Аби потрапити до річки треба кудись їхати і часто навіть сплачувати гроші аби відпочити у красивому місці біля води. Тому в команди Ольги Клейтман виникла ідея: змусити маленький струмочок перетворитися на озеро.

Озера в Саржином Яру. Фото: ХАЦ

“Ми помітили таку приголомшливу властивість Саржиного Яру – там унікальний мікроклімат. Навіть в серпні, коли всюди вже пожухла трава, там вона завжди зелена без всякого поливу. У нас тоді одразу і назва виникла  "Озер чудових небокрай" і ми вирішили зробити це водно-пейзажним парком”, - розповідає архітекторка.

На всі пропозиції спочатку казали ”ні”

Ідеї, які були реалізовані в Саржиному Яру нові для нашого міста. А все нове в міськраді сприймається дуже важко. Але все ж таки ця тенденція потроху починає змінюватися. Про це свідчить те, що більшість пропозицій команди Ольги Клейтман все ж таки прийняли. 

“На всі наші пропозиції в Департаменті комунального господарства відразу говорили “ні”, але потім робили. Навіть ця іржа на поручнях, на естакадах на всьому… Дуже важко нам було довести, що це нормально, що це європейська практика. Що це  дуже органічно виглядає. Всі натуральні матеріали красиво старіють. Ми хотіли показати красу металу, а чому ні? – розповідає Ольга Клейтман. – Тим більше що це дешевше. Ми завжди керувалися тим, щоб не витрачати зайвого. Ми вмовили, наприклад, робити не асфальтовані доріжки в тих частинах, якими ми займалися, а дреновані. Вони і  дешевші і не змінюють мікроклімат. Тобто з таких доріжок не треба прибирати воду, вона природним чином всмоктується в землю”.

Але як тоді заробити, якщо дешевше робити? Тож в Департаменті комунального господарства, який очолює депутат Олексій Богач лофтові крісла, які стоять на цих доріжках купили вдвічі дорожче за ринкову ціну. За інформацією Prozorro, за крісло було сплачено 6650 грн, хоча в інтернеті легко знайти таку саму пропозицію за 3400 грн. Якщо б закупали по ринковій ціні, економія тільки на одній позиції кошториса склала 325 тис. грн.  

Можна було зробити краще

Ольга Клейтман досі жалкує, що не наполягла на повній реконструкції центральної частини парку (там де стоїть ікона). За словами архітекторки в багатьох людей, навіть не дуже релігійних, визиває подив, що люди в трусах облокочуються об ікону, коли купаються в джерелі. 

Купальня біля ікони. Фото: ХАЦ

“Я шкодую, що ми тоді не підняли питання і не сказали: давайте ми все по-новому зробимо. Багато речей ми б переробили. Справа в тому, що ми були постійно прив'язані до тих будов, які там вже були, намагалися їх природно “причесати”,але все одно все не так органічно виглядає як могло би бути”, – резюмує архітекторка.

Ще Ольга Клейтман не задоволена освітленням Саржиного Яру. Каже – концепція мала бути іншою. 

“З освітленням все погано, тому що нас ніхто не слухав. Була концепція така, що джерел світла не повинно бути видно. Адже рівномірне освітлення депресує людей. Все стає пласким, немає цих опуклих тіней. Є більш освітлені місця, є менш і просто ставити кожні 5 метрів по стовпу – це неправильно. А є ж місця де і по 8 стоїть на одному перехресті. Воно там надмірно і абсолютно не продумано”.

А ще це досить коштовна стаття витрат. На освітленні Саржиного Яру, за інформацією Prozorro, профільний Департамент Олексія Богача вирішив не економити і витратив 16 млн грн. 

Спочатку спитати – потім проектувати

Перш ніж приступити до проектування Саржиного Яру, команда Ольги Клейтман спостерігала за людьми, аби зрозуміти, як саме вони користуються парком.

“Ми помітили, що матусі з маленькими дітьми гуляють неподалік від культуристів, які займаються з вагою. Тобто вони один одного надихають.  Бабулечки розташовувалися в центральній частині, бо там тінь і це був як привал по дорозі додому, після того, як вони набрали воду. Це очевидно, що їм потрібно було посидіти, а потім далі піти до себе на Отакара Яроша. Ми бачили, що там на велосипеді взагалі ніде покататися, тобто доріжок багато але вони всі в жахливому стані. На той момент, коли ми за цим всім спостерігали там були абсолютно виділені категорії людей, а зараз ще багато інших відвідувачів з'явилося”, – розповідає архітекторка.  

На думку Ольги Клейтман, дуже важливо питати думку людей, які користуються громадським простором до того, як почнеш його реконструювати. Саме люди підкажуть, як краще зробити, щоб потім це місце користувалося популярністю, бо деякі речі ти можеш просто не зрозуміти та не відчути. 

“Не турбуйте проектувальників”

Проект реконструкції Саду Шевченка (крім Каскаду) робила фірма “Ароф”. Фотографії реконструкції можна побачити в них на сайті. Ми зв’язалися з цією фірмою та намагалися з’ясувати чим керувалися проектувальники, обираючи для Саду Шевченка такі рішення. Але там спочатку сказали, що перетелефонують, а потім взагалі перестали брати слухавку. На письмовий запит теж не відповіли. Тоді ми вирішили зв’язатися з головним архитектором Харкова Тетяною Поливановою, яка також є проектувальником нового Саду Шевченка. 

Тетяна Олексіївна попросила не турбувати “Ароф”, бо там працюють творчі люди, а ми можемо їх налякати. Вона погодилася відповісти на всі запитання особисто, бо також має стосунок до рішень, які були реалізовані у Саду Шевченко.

“Проектувальники вони ж змінюються. Взагалі час складний, текучка. Бояться сказати щось не так або неправильно. Тому  ви там їх сильно не турбуйте. Проектувальники люди творчі, ранимі, – попросила Тетяна Поливанова. – Я також є проектувальником цього об'єкту і займалася розробкою ідей. Можу відповісти на питання. Запишіться на прийом через секретаря”.

В приймальні Департаменту містобудівництва та архітектури, де Тетяна Поливанова є керівником сказали, що записатися до неї неможливо через карантин. Після цього, слухавку вона перестала брати. Але журналіст ХАЦ готовий зустрітися особисто з Тетяною Олексіївною в будь-який зручний час аби дізнатися, чому в Саду Шевченко були застосовані саме такі архітектурні рішення.   

В обох парках забагато бетону

На думку архітекторки та урбаністки Олександри Нарижної при проектуванні обох парків використовувалися схожі методи. Проектувальники розглядали цей простір як місце для розваг, а парк – це в першу чергу про місце єднання з природою. 

“Оцінити складно. У мене є враження, що в обох парках забагато архітектури. Просто десь трохи більш модна, десь трохи менш модна. Але користуються всі  і всім подобається, – каже Олександра Нарижна. –  Мене тільки найбільше хвилює те, наскільки багато в природних зонах використовується матеріалів і які вони. Ті ж асфальтові доріжки, які не дають дихати в спеку в Саду Шевченка. Але в той же час в Саржиному Яру з бетону зроблена купа декоративних елементів, що теж забруднює планету”.

Олександра Нарижна вважає, що в першу чергу природа, а потім – розваги. Фото: 078.com.ua

На думку урбаністки, в зелених просторах треба якомога менше участі  архітектора, а більше звертати увагу на природу. 

Крім того, вона вважає, що нашому суспільству потрібно зрозуміти, що будь-який публічний простір – це не просто подарунок від міської влади, а те чим ми усі маємо користуватися разом, але без шкоди для довкілля.

“Звісно є існуючі користувачі, у яких є своя історія використання цього місця, є їх запит, але є і професійна складова. Не всі проекти реагують тільки на запит. А потрібно ще враховувати більш глобальне бачення, бо запит може бути на новий тип дозвілля, в той же час архітектор не має права не думати про екологію”, - підкреслює Олександра Нарижна.

Корисно, а не красиво

Голова правління ХАЦ Дмитро Булах, вважає, що в Харкові треба змінювати  підходи влади до реконструкції громадських просторів.

“Нам всім вже треба переходити з площини “як це буде виглядати” в площину “як це буде працювати”. Адже ми бачимо, що “красиво” це величина дуже суб’єктивна. Приклад Саржиного Яру показує, що за менші гроші  ми можемо отримати парк максимально наближений до європейського рівня, а не бетонну пустелю посеред міста за 700 млн грн. Загалом, у нашому місті давно назріла потреба у зміні політики по реалізації великих міських проектів. Не може мегаполіс у 2020-му році застосовувати радянські підходи 80-х років”, – вважає Дмитро Булах.

Проектування публічної інфраструктури міста має стати предметом відкритої дискусії, як професійної, так і суспільної. Місто загалом має обговорювати та розуміти ті проекти, які в ньому робляться зараз та плануються в майбутньому.