Життєвий шлях Семена Підгайного: від історика-марксиста до ідейного борця з радянською владою
Майбутній історик Семен Олександрович Підгайний народився 17 квітня 1907 р. у заможній козацькій родині в станиці Новомінській на Кубані. Батько Семена – Олександр Григорович Підгайний воював в антирадянських військових формуваннях, за що був розстріляний у 1922 р. радянською владою. Разом із батьком Семена Підгайного було розстріляно й старшого брата – Олександра. С.О. Підгайний писав про це в автобіографії 1941 р.: «усі родичі або розстріляні, або зіслані в Сибір чи Карелію»
Семен Підгайний поїхав з Кубані до Києва у 1925 р., де за фіктивними документами незаможного селянина вступає на факультет професійної освіти Київського інституту народної освіти (нині Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка). В інституті Семен стає членом історичного семінару підвищеного типу, а його науковим наставником став професор О.П. Оглоблин, під керівництвом якого молодий історик розробляє тему «Білоруська політика Богдана Хмельницького». Найкраще про студентські роки С. Підгайного писав О. Оглоблин: «передо мною стояв образ молоденького студента, що з далекої Кубані прийшов до своєї вічної столиці, Золотоверхого Києва шукати тут науки й української історичної правди. У цій маленькій, слабенькій на вигляд людині, з гострими, проникливими й розумними очима, бідно, але завжди охайно вдягненій, горів великий вогонь людської і громадської правди, який прагнув знайти собі рідну атмосферу й рідну душу. Він шукав її і в лекціях та семінарах українських професорів, і в студентських наукових гуртках, і в дружньому колі товаришів. А головне – у студіях над історією України, де я вперше пізнав й одразу оцінив цю незвичайну людину. Багато-багато студентів-істориків бачив я на своєму, вже майже п’ятьдесятьлітньому академічному шляху. Були серед них здібні й дуже здібні, талановиті, а навіть блискучі таланти, люди великої ерудиції й великої посвяти. Але таку любов до науки, насамперед до рідної історії, яку я завжди відчував у Семена Підгайного, мені рідко доводилося зустрічати. Він був глибоко й щиро закоханий в історичній науці, у студіях над рідною минувшиною. Тут була його ідея, його віра, його серце й його життя. Для мене було ясно, що в моєму історичному семінарі, де ніколи не бракувало здібних і відданих історії України студентів, з’явилася нова зірка першої величини».
С. Підгайний був одним із найкращих студентів із яскраво вираженою українською позицією, однак ця його особливість була помічена партійними лідерами навчального закладу за кілька місяців до закінчення ним інституту. Керівництво, з'ясувавши його справжнє соціальне походження, звинувативши у націоналістичній агітації, відрахувало Семена з інституту в 1929 р., а в газеті «Пролетарська правда» з’явилася розгромна стаття про студента Підгайного. Проте зусиллями Олександра Оглоблина та інших професорів, 8 липня 1929 р. С. Підгайного було повернено до навчання і йому дозволили закінчити інститут. С. Підгайний про це писав у своїй автобіографії 1941 р. «був виключений зі складу студентів, але дякуючи протекції академіка Багалія, був наркомом Скрипником поновлений в правах».
Виправдовуючись перед владою, С. Підгайний писав у ті роки так: «я завше йшов поруч із кращими товаришами, завше був витриманий і послідовний в своїй ідеології і не робив від правильної лінії збочення […] Я далекий був і є з будь-якою солідаризацією з антирадянською стихією і завжди вів боротьбу з нею, в яких би вона виявах не відбувалась. Я ніколи не відмовлявся від громадської роботи і на ній завжди був. Я був і до вишу, і в виші кращим товаришем у всіх відношеннях і тому тільки вступив до ЛКСМУ. Мені ніхто не може закинути жодного політичного зробленого мною ляпсусу протягом чотирьохрічного перебування в ІНО». Від свого батька С.О. Підгайний тоді вимушено, а може й свідомо, відмовився: «я нічого спільного не маю з політично-ідеологічним світоглядом мого батька, а, навпаки, завше був, хоч скромним дуже, поборником за пролетарську державу і культуру, вважаю, що не буде великої шкоди Радвладі, коли мені буде дозволено закінчити ІНО».
Цього ж 1929 р. С. Підгайний з Києва переїхав до тодішньої столиці Радянської України – Харкова, де був взятий науковим співробітником до Музею Слобідської України, що його засновником був видатний учений Микола Федорович Сумцов. Саме від цього музею веде свою історію Харківський історичний музей, який із 2015 р. носить ім’я М.Ф. Сумцова. У 1929 р., замість учениці і послідовниці М. Ф. Сумцова Р. С. Даньківської, директором Музею Слобідської України був призначений молодий історик, товариш С. Підгайного по інституту, і також учень О. Оглоблина – Кіндрат Іванович Кушнірчук. На жаль, 1933 р. Кіндрат Іванович був репресований, після чого відбував покарання на Колимі.
У довіднику «Весь Харків» за 1930 р. зазначалося, що С.О. Підгайний працює у Музеї Слобідської України ім. Г.С. Сковороди керівником екскурсійного відділу та бібліотеки, проживає у приміщенні музею. Варто зауважити, що на ті часи у Харкові не вистачало житла навіть у комунальних помешканнях, тому проживання С. Підгайного у музеї не виглядає дивним, адже такі випадки були тоді непоодинокі. Наприклад, можна згадати, що в 1920-ті рр. Павло Тичина мешкав у редакції газети «Вісті ВУЦВК», де й працював. Крім того, директор Музею Слобідської України К.І. Кушнірчук також жив у приміщенні музею.
У Харкові Семен Підгайний долучився до музейної групи сприяння товариству «Войовничий матеріаліст», де 22 червня 1930 р. виголосив публічну доповідь «З концепцій українського історичного процесу в музейній практиці», яка того ж року була надрукована окремою брошурою. Вона стала помітною працею у вітчизняному музеєзнавстві, однак наразі це видання є малодоступним. Наші пошуки цієї брошури в книгозбірнях Харкова були безрезультатними: ні в Харківській державній науковій бібліотеці ім. В.Г. Короленка, ані в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, ані в бібліотеці і фондах Харківського історичного музею ім. М.Ф. Сумцова цю книжку не було віднайдено. Однак зазначена праця С. Підгайного все-таки збереглася у Львівській національній науковій бібліотеці України ім. Василя Стефаника, що й уможливило її прочитання.
С. Підгайний у брошурі «З концепцій українського історичного процесу в музейній практиці», ставши на позицію войовничого марксиста, докоряє, що в «наших музеях часто-густо співають на всі лади пісеньки реакційного народництва». С. Підгайний аналізує концепції історичного процесу у трьох українських музеях. Першим під гарячу руку войовничого марксиста Семена потрапляє В. Дубровський із його концепцією Національного Музею України. С. Підгайний ледь не звинувачує Дубровського у тім, що музеї під керівництвом останнього розвиваються у «буржуазно-поміщицькому ідеологічному полоні» і його концепції далекі від марксизму. Надалі дісталась критика від історика-марксиста Підгайного Музею українського мистецтва на чолі із професором С. Таранущенком. Слова С. Підгайного звучать як вирок: «А коли Музей українського мистецтва є «живим показником мистецької творчости української нації, починаючи із Х ст.», то це є буржуазна, нічим не прикрита, антимарксівська схема».
Наостанок С. Підгайний «полемізує» зі співробітником Музею Слобідської України професором П.Г. Ковалівським, наполягаючи, що погляди Ковалівського антимарксистські, яскраво дрібно-буржуазні, у них відсутній класовий підхід. Загалом С. Підгайний звинуватив П.Г. Ковалівського у «ненауковости і повній та абсолютній методологічній убогості». Після всіх звинувачень на адресу вищезазначених музеїв та їх керівників С. Підгайний формулює войовничий заклик: «Нині завдання істориків-марксистів взяти під обстріл музеї України, допомогти їм правильно представити в музеях історичний процес України. Адже ж не забуваймо, що музеї України одвідують мільйони трудящих, що музеї правильно побудовані стануть одним з найбільших і найкращих пропагандистів марксо-ленінського розуміння історичного процесу України. Треба мобілізувати всі сили, треба загострити увагу на музейній справі. Всю увагу на боротьбу з антимарксівськими течіями на музейному фронті!»
Книга Семена Підгайного «З концепцій українського історичного процесу в музейній практиці» і нині вивчається майбутніми музейними працівниками як приклад марксистського підходу 1930-х рр. до музейної справи. Наприклад, вона включена в програму курсу «Музеологія» для студентів історичного факультету Львівського національного університету ім. І.Я. Франка.
У 1930 р., паралельно із роботою в Музеї Слобідської України, який того року було перейменовано на Всеукраїнський історичний музей, С.О. Підгайний стає викладачем Харківського інституту народної освіти (нині Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна), а також Художнього інституту і вступає на навчання в аспірантуру Інституту історії матеріальної культури. С.О. Підгайний був обраний членом Археографічної комісії Всеукраїнської академії наук з 1930 по 1933 р., а з 1931 по 1933 рр. він працює поза штатом у Комісії із вивчення соціально-економічної історії України 18-19 ст. при Всеукраїнській академії наук.
25-ти річний С.О. Підгайний встигав тоді працювати у багатьох місцях, навчатись в аспірантурі і брати участь у численних наукових проектах, що безперечно свідчить про непересічність його особистості. С. Підгайний на початку 1930-х рр. працював над вивченням таких наукових тем: «Матеріали до історії мануфактури на Україні» та «Матеріали до історії кріпацької мануфактури на Україні. Бахмутський і Торський соляні заводи». Археографічна збірка про Бахмутський, Торський, Співаківський соляні заводи, архів яких знаходився у Харкові, та наукове дослідження про умови праці на Почепівській і Шептаківській парусно-полотняних мануфактурах у пер. пол. 18 ст. були прийняті до друку, але так і не вийшли у світ через арешт автора.
С.О. Підгайний працював у Музеї Слобідської України із 1929 р. до 1933 р., аж поки не був заарештований органами ДПУ. Ймовірно, якби не арешт, він міг би багато зробити для музею і для радянської історичної науки загалом, саме про це влучно й емоційно писав його вчитель Олександр Оглоблин: «Семен Олександрович був істориком з крови й кости, з Божої ласки істориком, і лише жорстока совєтська хуртовина замела для нього всі шляхи-дороги до наукової діяльности».
1 січня 1933 р. у С. Підгайного та його дружини Олександри народився син, якого назвали Олегом. Але не судилося Семену Олександровичу мати сімейного щастя із дружиною та сином – 17 січня 1933 р. С. Підгайний був заарештований радянською владою. Спочатку його було направлено до внутрішньої тюрми ДПУ на вулиці Чернишевській, у камеру №67. Пізніше, будучи на еміграції, С. Підгайний зауважував, що у Харкові слідчі ДПУ його не били і звертались до нього на «Ви». Пізніше у спогадах він згадує, що у харківській тюрмі йому кілька днів не давали спати, бо слідчий вважав, що «Підгайний» – не справжнє прізвище, а псевдонім, тому змушував Семена Олександровича назвати своє «справжнє» прізвище. Через кілька днів виявилось, що це таки реальне родинне прізвище, бо розстріляний батько також був Підгайний, і слідчий визнав: «Батько був бандит, і синок такий же».
С. Підгайний був етапом відправлений з Харкова до Ростова-на-Дону до місцевого управління ДПУ. В існуючих життєписах С. Підгайного немає інформації про те, яка була причина арешту та в чому його звинувачували? Однак відповідь на це питання можна знайти у книзі «Недостріляні», де сам С. Підгайний пише, як його заарештували за підозрою, що він, начебто, був членом підпільної контрреволюційної організації «Союз Кубані й України», яка шляхом збройного повстання мала на меті ліквідувати радянську владу на території України та Північного Кавказу і відновити буржуазну Українську Народну Республіку.
За спогадами Семена Підгайного, слідчий Ростовського ГПУ «вимагав, стукаючи по столу, щоб я запам’ятав, що на Кубані ніяких українців нема, що Кубань поспіль руська, що там були лише куркулі-саботажники, петлюрівці, бандити і що я один з тих, що туманив порядних людей, і що ця, як він сказав «зараза», йде з Харкова і Києва». Після Ростовського ДПУ С. Підгайного було переведено до спецкорпусу ДПУ в Таганрозі. Саме у таганрозькій тюрмі С. Підгайний побачив людоїдство серед ув’язнених: у сусідній жіночій камері померла одна з ув’язнених, а інші двоє з’їли її груди! Це був 1933 р., коли мільйони людей на Україні та Північному Кавказі вимирали від голоду.
Колегія ГПУ рішенням від 08.08.1933 р. визнала С. Підгайного винним у скоєні злочинів за статтею 58, пункт 2 та 11, і ухвалила призначити покарання у вигляді перебування у виправному-трудовому таборі строком на 8 років. С. Підгайний відбував покарання у Соловецькому таборі особливого призначення до 1941 р., там він зустріне серед ув’язнених свого колишнього ректора Семена Семка, який «Одразу ж сказав, що він, власне, не дивується, чому я на Соловках: бо мені, мовляв, сюди давно слалась дорога, ще за його ректорування, коли мене звільнили з університету».
6 лютого 1941 р. С. Підгайний повернувся із Соловків і оселився в Ізюмі на Харківщині, оскільки в обласному центрі йому було заборонено жити, там він працював бухгалтером в ізюмській артілі «Культпраця». С. Підгайний, як зазначається у книзі «Українська діаспора», був знову заарештований радянською владою із початком німецько-радянської війни, але йому вдалося втекти. Проте у статті Ігоря Шуйського та Ольги Рябченко, написаній за архівними матеріалами, зазначено інше: 1 листопада 1941 р. С. Підгайний був відправлений на риття окопів, звідки втік, а через 3 дні прибув до окупованого Харкова.
Після окупації військами нацистської Німеччини у Харкові був створений орган місцевого самоуправління – Харківська міська управа, що розташувалася у будинку по вулиці Сумській 18/20 (нині там знаходиться Харківський радіотехнічний технікум).
За інформацією, наведеною у книзі О. Оглоблина, С. Підгайний став членом Харківської міської управи та бургомістром одного із районів міста. Але слід зауважити, що у найдокладнішій книзі А.В. Скоробогатова про той період «Харків у часи німецької окупації» жодної згадки про С. Підгайного у Харківській міській управі нема. Однак В. Моргун пише, що С. Підгайний спочатку був керівником персонального відділу управи 18-го району, а пізніше заступником бургомістра 3-го району Харкова. Призначення С. Підгайного до самоуправління окупованого міста не є випадковим, бо відомо, що на роботу до органів самоуправління німецька влада наказувала брати саме репресованих радянською владою осіб.
Семен Підгайний, живучи в окупованому Харкові, 1942 р. друкує у місцевій газеті «Нова Україна» невелику статтю «По той бік Званки (1933–1941 рр.)», де розповідає про кілька епізодів свого табірного життя.
На окрему увагу заслуговує питання участі С. Підгайного у знищенні єврейського населення в окупованому Харкові. Ця сторінка життєпису С. Підгайного в українській історичній науці оминається і замовчується, натомість російські та єврейські історики про це пишуть. Зокрема, у російському варіанті електронної енциклопедії «Вікіпедія» зазначається, що С. Підгайний брав участь у знищенні єврейського населення Харкова, з посиланням на дослідження Юрія Ляховицького. Однак уважне вивчення робіт Ю. Ляховицького показує, що звинувачення С. Підгайного в знищенні єврейського населення Харкова побудовані на підставі недоведених епізодів зі статті В.П. Моргуна. Отже, варто проаналізувати статтю В.П. Моргуна, яка була написана й опублікована в 1992 р., щойно після розпаду Радянського Союзу.
Перше, що кидається у вічі, – це вочевидь радянська риторика у тій статті із негативно забарвленими мовними конструкціями, що їх використовує автор, і повна відсутність наукової термінології, що оперує об’єктивними беземоційними категоріями. Самого Семена Олександровича В. Моргун називає «катом із катів», звинувачуючи, що той брав участь у допитах, катуваннях, керував облавами, відправляв молодь до Німеччини, знищував єврейське населення Харкова, розстрілював євреїв у Дробицькому Яру. На підтвердження тих звинувачень В. Моргун наводить цитату свідка розстрілу євреїв у Дробицькому Яру Анастасії Осьмачко (місцева жителька с. Рогань), що бачила біля яру кількох осіб у цивільному одязі з автоматами.
В. Моргун вважає, ніби один із цивільних був саме С. Підгайний, хоча у свідченнях Осьмачко прізвище Підгайного не згадується. В. Моргун також звинувачує С. Підгайного у тому, що він привласнював цінності розстріляних євреїв, збагачуючись таким чином. До того ж, В. Моргун звинувачує і сина С. Підгайного Олега, вважаючи, що він був вихований у поганій родині, через що виріс негідною людиною, а положення у суспільстві отримав завдяки своїй націоналістичній позиції й золоту, яке відібрав його батько у євреїв Харкова. Наведімо типово ненаукову риторичну цитату про Олега і Семена Підгайних зі статі Моргуна: «Чему же
может научить этот выродок отца-палача? Только ненависти к людям, методам грабежа, убийств и пыток, которые, кроме награбленного добра, передал сыну в наследство изувер из националистического лагеря с характером патологического садиста убийцы и разумом дикого зверя». Олег Підгайний у 1991–1992 рр. надав гуманітарну допомогу мешканцям Києва, Львова і Харкова, однак В. Моргун, побачивши у цьому злий умисел, наполягає, що лицемірний сталінський стереотип про те, що діти за батьків не відповідають, не може легалізувати прагнення О. Підгайного допомогти землякам. Хоча, як це нині добре відомо, сталінський принцип був зовсім протилежним – діти відповідали за батьків, і після засудження батьків, дітей відправляли у спеціальні інтернати для дітей ворогів народу.
Твердження В. Моргуна щодо участі С. Підгайного у злочинах проти людства – серйозне звинувачення на адресу останнього, саме тому ця інформація потребує детального, об’єктивного, різнобічного вивчення задля остаточної справедливої оцінки фактів і домислів. Це безумовно необхідно зробити, враховуючи фактографічні помилки та помітну українську антипатію у статті В. Моргуна про Семена Підгайного. Слід зазначити, що у доступних для опрацювання матеріалах судового процесу над співробітниками бургомістрату 9-го району Харкова, що були відповідальні за єврейське гетто, прізвище С. Підгайного ніде не згадується.
С. Підгайний покидає Харків у 1943 р., незадовго до звільнення міста від німецьких окупантів, і вирушає до Києва, розуміючи, що за роботу в місцевому самоуправлінні під час окупації він буде знову засуджений. У Києві С. Підгайний зустрічається зі своїм учителем О. Оглоблиним, що пізніше, після смерті учня, описав цю зустріч так: «по довгій і важкій розлуці, побачив [C. Підгайного] знову — постарілого й змученого фізично, але бадьорого духом — у Києві, в 1943 році, [він] був захоплений іншими справами й плянами діяльности для боротьби за ту саму українську правду, якої він шукав ціле своє життя». «Постарілому і змученому» Семену Підгайному тоді було лише 36 років, але 8 років ув’язнення певно відобразилися на його зовнішньому вигляді.
Семен Підгайний в еміграції спочатку жив у Німеччині, потому у Канаді. Саме у Німеччині в 1947 р. виходить друком його книга «Українська інтелігенція на Соловках», в якій С. Підгайний пише про визначних представників української інтелігенції, що йому довелося зустріти на Соловках.
Назвімо прізвища кількох з них — це історики та музейні співробітники: Роман Заклинський (директор Київського історичного музею), Матвій Яворський (історик, академік, якого С. Підгайний трохи знав у Харкові), Михайло Слабченко (історик, академік), Йосип Гермайзе (історик, близький сподвижник академіка Михайла Грушевського), Василь Левицький (науковий співробітник Інституту історії української культури у Харкові), Микола Нарушевич (завідувач відділу музею у Вінниці, С. Підгайний познайомився з ним 1930 р. у Харкові на семінарі для наукових працівників музеїв). 1949 р. у Канаді вийдуть друком спогади С.О. Підгайного «Недостріляні», де він докладно розповідає про свої поневіряння в тюрмах і таборах.
Ця книга Семена Олександровича пізніше була перекладена англійською мовою під назвою «Islands of death» («Острів смерті»). Того ж 1953 р. С. Підгайний видасть англійською мовою за власною редакцією «Білу книгу про чорні діла Сталіна».
С. Підгайний був членом і активним діячем Української радикально-демократичної партії із 1945 р. і до самої смерті, на еміграції він також став засновником Спілки українських жертв російського терору та головою Федерації об’єднань колишніх політичних в’язнів і репресованих радянським режимом. С. Підгайний, живучи у Канаді, пише багато статей для різноманітних періодичних видань, серед них: «Наш вік», «Прометей», «Українські вісті», «Нові дні», «Вільне слово», «Гомін України». Крім того, Семен Олександрович був редактором історичного журналу, який видавався англійською мовою «The New Review: A Journal of East-European History».
Помер С. Підгайний 14 листопада 1965 р. у лікарні святого Йосипа у м. Торонто в Канаді, а 16 листопада його поховали на цвинтарі «Проспект» у Торонто.
Син Семена Підгайного – Олег, став істориком, професором і нині живе у Канаді, що стала новою домівкою для багатьох українців, яких обставини примусили покинути Батьківщину. Олег Підгайний опублікував цінну працю «The Formation of the Ukrainian Republic» про становлення нової Української Держави в 1917 р. Крім того, Олег Підгайний є автором цілої низки історичних праць. Дочка Олега Підгайного – Роксолана, нині відома художниця.
Наостанок слід зазначити, що Семен Олександрович Підгайний – людина непростої долі. Народившись у козацькій родині на Кубані, будучи підлітком, він втратив батька і брата, що були розстріляні радянською владою. Надалі, приховуючи відомості про свою репресовану родину, блискуче навчався та закінчив Київський інститут народної освіти, з якого ледь не був відрахований, коли була виявлена правда про його родину «ворогів радянської влади». Яскравою сторінкою біографії С. Підгайного стало життя у Харкові та робота у Музеї Слобідської України, але всі плани на майбутнє перекреслив його арешт органами ДПУ. Молодість Семена Олександровича було спаплюжено 8-ми річним покаранням на Соловках, а лихоліття війни змусили його емігрувати на чужину, де він і помер, не дочекавшись незалежності України, про яку мріяв усе життя.
