Перше кохання і його продовження
Того дня я не пішла до школи. Вдягнувши найкращий одяг, забігла на базар за гостинчиком і одразу попрямувала на вокзал. Чекати довелося не довго. Вже за годину переді мною були охайні сільські дворики.
Юра писав, що живе неподалік кладовища. «Село велике, - думалось мені, - так люди можуть і не знати де живе саме мій хлопець.» Виходячи з таких міркувань, я вирішила запитувати в усіх як пройти до цвинтаря. Люди одразу почали уточнювати до якого саме, бо їх у тому селі виявилося аж п’ять.
-Що ж робити? – увірвалось між думок і я вирішила скласти конкретний план пошуків. Запитувати у людей адресу свого хлопця за прізвищем є найгіршим варіантом. Адже потім усе село буде про це балакати, та все допитуватись у батьків, що там і до чого. Пошук усіх 5 кладовищ займе багато часу. Треба знайти школу, доки там хтось є і запитати в учителів. Школа маленька, там знатимуть, де він мешкає. Але цей варіант теж не є найкращим. А як не скажуть, або потім балакатимуть багато зайвого...
-Треба знайти листоношу, - подумала я і ця ідея сподобалась найбільше. Адже назв вулиць у селі немає і нумерації будинків теж. А вона ж то мої листи туди по кілька разів на тиждень носила. Вона точно скаже.
Вулички були безлюдними. У кожному дворику було по кілька собак. Турбувати їх не хотілось, а то знайдуть щілину в паркані, повилазять, та й буде тоді. Тому вирішила йти вуличками і запитувати в усіх, хто кудись ітиме чи стоятиме, де можна знайти пошту або листоношу.
І сталося диво. Побачивши жінку з великою сумкою газет я з радістю кинулась їй на зустріч. Вона все пояснила і трішки показала дорогу. Правда втрапила до сусідської старенької бабусі, яка почала все розпитувати, та все ж таки показала двір Юрка.
Вдома на той час не було нікого. У дворі стояла невеличка лава, на якій я гарненько вмостилася і намагалася скласти красиве освідчення в коханні.
Через кілька хвилин із-за хати вийшов здивований моєю присутністю собака. На щастя, не чіпав. Далі ми чекали вдвох. Рябко пильно слідкував за кожним моїм рухом, але не гавкав.
Нарешті я побачила Юру. Він повертався зі школи. Разом із собакою ми побігли йому назустріч. Але він чомусь ішов повільно, нікуди не поспішаючи. Це ніяк не збігалось із тим, що я очікувала. Та й виявився він зовсім іншим, не таким як я його уявляла. Хороша людина, добрий, чесний, але не той. Не той, кому я писала і про кого мріяла. Виявилось так, що брак інформації про його життя компенсовувала уява. Потім цей вигаданий образ не співпав з реальним. І винен у тому не він. Винна я, бо покинула його обійми, забравши перед цим час і спокій.
