«ДепешМод» і хор монгольських міліціонерів «СтепанГалябарда». Жадана нарешті екранізували

« — Скажіть, ви що, справді п'єте горілку і вживаєте легкі наркотики?

— Ну, правда, — кажу невпевнено.

— Серйозно?

— Ну.

— А в мене, — говорить він із сумом, — ніколи разом не виходило. Або водяра, або драп, розумієте?

— Головне звикнути, — кажу.

— Ну, але як ви себе при цьому почуваєте?

— Як почуваємо? — питаю.

— Так — як ви себе почуваєте?

— Знаєте, — кажу, — я себе почуваю, як ріка.

— Як ріка?

— Так, як ріка, що тече проти власної течії.

Після цього ведучий відразу кладе слухавку — мовчки і трагічно».

С. Жадан. Депеш Мод

Мова у короткометражній стрічні йдеться про трьох харківських пацанів 90-х, котрі шукають четвертого друга, щоб сповістити його по самогубство вітчима. Їхні пошуки тимчасово припиняються в одній із квартир, де зустрівши свого знайомого на прізвисько Какао, обкурені пацани на кухні слухають вечірню програму про британський гурт «Депеш Мод». Однак в музичних перебивках в передачі про історію культового британського гурту звучать пісні у виконанні Степана Галябарди.

Режисер-аматор Михайло Лук’яненко, на рахунку якого є два арт-хаусних фільми, достатньо успішно представив свою нову роботу. Шедевром стрічку назвати хоч і не можна, але все ж радісно, що молодим українським кіномитцям вдається приємно вразити глядача. Звісно є певні проблеми: приміром, акторська гра наче б і гарна, але зі сценічною мовою у хлопців трохи професійні «недомовки». Незважаючи на те, що вони навчаються на акторському відділенні Харківського університету мистецтв, їм в  цьому напрямку ще працювати і працювати. Надто ріже вухо російська мелодика української мови в устах акторів.

Усе начебто і правильно, але – не природно. Певна річ ця проблема двояка: по-перше – в російськомовному оточенні важко досконало володіти іншою мовою, по-друге – професії на це байдуже, вона вимагає відточеної майстерності.

Знято стрічку на гарний, але все ж фотоапарат, але від цього картина не втратила своєї самобутності, навпаки режисерові (звісно, зрозуміло, був би бюджет хороший – була і професійна відеокамера) вдалось відтворити атмосферу його сприйняття 90-х. На підтвердження цього, Михайло Лук’яненко в одному з інтерв’ю «Радіо Свободі» підкреслив, що сцени його фільму наповнені саме його життєвим досвідом. І це справді зчитується та відчувається у роботі режисера. Безумовно це величезний плюс, адже відчутний (а не тяжіючий) голос автора – це перший крок до вибудови свого власного режисерського почерку. Вірю, що пану Лук’яненку це вдасться у майбутньому реалізувати на повну.

Також великим досягнення можна вважати те, що Сергія Жадана, в картині годі було «намацати». Враховуючи той факт, що сценарій мало чим відрізняється від тексту власне роману, режисер, навіть і за мотивами Жадана, але все створив свій власний світ. А це дорого вартує! Музичне оформлення підібране зі смаком і відповідає настроєвій хвилі кінострічки.

Прем’єра фільму відбулась у славнозвісному «Боммері» і зібрала достатню кількість глядачів. Декому прийшлось навіть стояти чи сидіти на східцях. Це безперечно – успіх.

Сміх, відкритість та легкість сприйняття – таким видався вечір із «ДепешМод» в компанії  «хору монгольських міліціонерів «СтепанГалябарда» у режисерській концепції Михайла Лук’яненка.

Згадувана на початку, головна тема картини, що звучить як: «ріка, що тече проти власної течії» залишила приємно-легкий та сумний водночас післясмак не тільки фільму, а й самого життя.

Покоління 90-х чи то 2000-х наче і відрізняється між собою, але все ж має спільні риси. Які саме? Тотальна непотрібність всім і самому собі, байдужість та цинізм. Якщо у 90-х це все супроводжувалось  вуличними бійками, безробіттям та оковитою, то у 2000-х ці процеси стали просто на просто більш «окультуреними», а суть залишилась тією ж:

«Після цього ведучий відразу кладе слухавку — мовчки і трагічно».

С.Жадан. Депеш Мод

За течією, проти течії – кожен пливе туди куди йому потрібно. І зрештою, головне – що пливе, адже в кожного свій шлях до самого себе.