Артем Мошенський: «Було відчуття, ніби можна натиснути кнопку «зберегти», і потім повернутися»

Неділя, 25 вересня 2016, 20:37
Незабаром Україна святкуватиме День захисника вітчизни. «Варта» розпочинає публікацію серії історій про харківських добровольців, людей, що в драматичні дні 2014 року пішли на фронт не з примусу, а з власного переконання. На власний страх і ризик. Саме вони стали основою «Азову», «Східного корпусу» та інших добровольчих підрозділів.
Артем Мошенський: «Було відчуття, ніби можна натиснути кнопку «зберегти», і потім повернутися»

Якщо серед ваших знайомих є такі люди – пишіть нам про них на електронну адресу: realvarta@gmail.com. Перший наш герой – Артем Мошенський. Артема свого часу не пустили до ЗСУ, куди він хотів піти як доброволець. Тому 2014 року він вирішив приєднатися до «Східного корпусу».

Розкажіть, будь ласка, як ви потрапили до «Східного корпусу»?

Я став неофіційно служити в «Східному корпусі» ще в 2014 році. Мене всіма шляхами не пускали до лав Збройних Сил України. Того року я намагався піти добровольцем, але у військкоматі мене «відбракували». Я з великими зусиллями перепройшов комісію і став придатним для служби. В 2015 році, коли ще оформлювався до структури спецпідрозділу МВД «Східний корпус», їздив до зони АТО з «Азовом» та «Східним корпусом». Брав участь у Широкінській операції. Зі мною була група людей, таких самих, як і я, не закріплених за жодними структурами. І якщо б ми отримали поранення чи, не дай бог, загинули, то ніхто про це б не дізнався. Бо, згідно з документами, нас там взагалі не було.

Як проходила ваша неофіційна служба? Який бойовий досвід ви отримали?  

По-перше, це ретельні тренування на базі «Східного корпусу». Я під час військових дій вперше познайомився зі зброєю – це був мій перший досвід. Другий – це коли я поїхав у Маріуполь на посилені тренування. Після цього був наш перший бойовий виїзд. Він подарував мені дуже багато емоцій, і ще сильніше згуртував наш колектив.

Не могли б ви розповісти про це детальніше? Звісно, в межах дозволеного.

Скажу, що ми почували себе як ті мишки. Перші три дні, коли були на передовій, я не зробив жодного пострілу. Адже ми коректували нашу арту. І самі постійно потрапляли під обстріл. Завжди були в укритті. Коли була така можливість, сідали в кут та дрімали. Потім наш командир казав «вперед», і ми пересувались. Втома була дика. Знаєте, було таке відчуття, що якщо щось неприємне трапиться, то ти натиснеш кнопку «зберегти» і повернешся знову на те ж саме місце.

Також запам’ятався момент, коли 15 лютого вступив в силу закон про перемир’я. До цього цілий тиждень було жахливо голосно та важко. Настало 15 лютого, ми дізналися, що декілька бійців «Східного корпусу» залишились в Широкіно. Поїхали, щоб їх забрати. І потрапили під обстріл. Ми буквально зупинилися, щоб сфотографуватися під надписом «Широкіно». Сфотографувалися зі сміхом, що, можливо, не всі на цій фотографії повернуться додому. І через дві хвилини по нам почався обстріл зі стрілецької зброї. Ледь виповзли.

А в яких умовах зараз служать добровольці? Чи всього їм вистачає?

Я не буду кривити душею. Якби не волонтери, то добровольці не отримали б того, що їм потрібно. Насправді, завдяки волонтерам і нашому командиру Олегу Ширяєву, у нас були доволі хороші умови. Що в Широкіно, що в Гранітному, де ми були в 2015 році. Були в амуніції, вдягнуті-взуті. Відчували себе достатньо впевнено. Велике спасибі волонтерам, вони насправді цим живуть. Ставляться до цього, мабуть, більш відповідально, ніж добровольці. Глибокий уклін їм від мене. Але мені їх трохи шкода. Адже те, що вони роблять, повинна робити наша влада.

На вашу думку, яка причина такої байдужості? Чому наші можновладці поводять себе так, буцімто війни немає?

Мабуть, це тому, що для них найголовніше – це фінанси. Мені не хотілося би поливати їх брудом. Але здається, що вони всі зараз позиціонують себе патріотами нашої країни, хоча насправді з радістю були би патріотами іншої. Тобто, наша влада має властивість швидко «перефарбовуватися»... Гинуть кращі люди нації. А вони їх не цінують. Наприклад, коли наш Президент під час своєї передвиборчої кампанії казав, що завершить війну буквально за місяць, а тепер навіть не пам’ятає цих слів. Вони не цінують людей, які пішли добровольцями. І от якраз волонтери, мабуть, одні з небагатьох людей, які цінують добровольців. Солдат, які захищають Батьківщину.   

Які необхідні знання чи життєвий досвід отримали за весь цей час? І як вони вам можуть знадобитися в подальшому житті?

Потрібно більше цінувати життя. Пам’ятаю, коли я вперше приїхав в Маріуполь, ми озброєні йшли по ринку. Нас оточили бабусі. Це важко згадувати. Вони просили не йти. Одна навіть опустилася на коліна і каже що, дай Бог, щоб ми залишились в Україні. І дай бог, щоб ми були живі. Потім я приїхав до Харкова. Долар тоді був за космічною вартістю, десь під сорок гривень. Я тоді багатьом своїм родичам та друзям казав, що нехай долар залишається по сорок, але щоб у Харкові не було війни. І я ціную мир, який тут є.

comments powered by HyperComments