Інклюзивна освіта на Харківщині: батьки та педагоги не завжди розуміють її принципи
В Україні вже не один рік намагаються втілити систему інклюзивної освіти. Її основна ідея полягає в тому, щоб діти з інвалідністю та особливими освітніми потребами могли навчатися в звичайних загальноосвітніх школах. По ідеї, це має не тільки дати можливість отримувати ті ж самі знання, що і їх однолітки, а й краще соціалізуватися.
В одному з таких закладів отримує освіту 12-річний Андрій, чиї батьки обрали для нього загальноосвітню школу № 165. Йому свого часу діагностували високофункціональний аутизм. За словами Віталії Тарасенко, матері хлопця, це означає, що він може адаптуватися в соціумі. Колись в спеціалізованій школі їй розповіли, що там Андрію не місце в він цілком здатен навчатися у звичайній загальноосвітній.
«Ці діти зашились за бортом, — розповіла харків’янка, — дуже довго про них просто не знали. Я мама двох дітей, старший син навчається в цій же школі. Я розумію, що це чудово, коли в класі є дитина, якій потрібна додаткова допомога. Це стимулює інших бути більш соціально активними, вчитися піклуватися, допомагати, думати не тільки про себе. Ці діти можуть навчатися. Діти такого плану, як мій молодший син, Андрій, можуть увійти в соціум на рівних умовах».
Віталія розповіла, що в початкових класах її сину дуже пощастило з класною керівницею. Вона постаралася створити для Андрія комфортне середовище, де діти живуть одною родиною. Він також може отримати допомогу там, де виникають труднощі. Наприклад, однокласники хлопця допомагають у навчанні та радіють його успіхам. В цьому плані, за словами Віталії, школа дала багато. Андрій ходить туди з інтересом. Єдине, що втомлюється від домашніх завдань, адже в нього багато додаткових занять.
Проте впровадження системи інклюзивної освіти проходить не так просто, як хотілося б. Адже нерідко бувають моменти коли люди – як педагоги, так і батьки учнів – проваляють до неї недовіру та нерозуміння.
«Є нерозуміння з боку всіх ланок і воно досить велике, – Оксана Трушик, експертка з питань інклюзії, президент правління ГО «Аутизм.Альтернатива» (Харків), – з боку батьків дітей з нормотиповим розвитком воно проявляється в нерозумінні організації інклюзії. Є дуже багато страхів, міфів, стереотипів. Батьки вважають, що дитина з особливими освітніми потребами буде відволікати інших учнів в класі, що вона не впорається з навантаженням і вчитель буде більш приділяти увагу саме їй, і менше – всім іншим. Батьки не розуміють, що таке особливі освітні потреби, що таке інвалідність, як організовується інклюзивна форма навчання.
За словами Оксани Трушик, з боку педагогів та освітян також є багато страхів. Бо їх ніхто не готував, ніхто не розповідав, що це за діти, як вони себе можуть проявляти в класі, які є методи та способи, щоб навчати увесь клас. Незалежно від того, який рівень у дитини, яка туди приходить. Експертка зазначила, що вчителі бояться ситуації, коли в класі буде навчатися недіагнозтована дитина. І коли з нею щось трапиться, вони не розумітимуть, що потрібно буде робити. Ще один страх, але вже для адміністрації шкіл – це рейтинги успішності. Бо зараз не зрозуміло, як оцінювати дитину. І якщо вона не буде добре опановувати матеріал, то матиме погані відмітки. І це відіб’ється на рейтингу закладу.
«Ще є така перепона, що у нас вчителі не навчені працювати в команді, – зазначила експертка, – бо інклюзивна форма навчання передбачає, що вчителю в класі допомагає асистент. Він може допомагати вести урок чи опанувати дитині новий матеріал, бути з дитиною, яка не витримує весь урок, може також допомагати усім дітям в класі. Але що це за комунікація, що це за педагог? На всі ці питання зараз немає відповіді. І навчання комунікації для наших освітян не існує. Тобто, ми в освіті дуже добре розуміємо, що таке вертикальна комунікація, що таке субординація, але що таке горизонтальні комунікації – ми не знаємо та не вміємо їх будували».
В свою чергу Віталія Тарасенко розповіла, що інклюзивний клас повинен організовуватися при певних умовах. Зокрема, там має бути асистент для учня з особливими освітніми потребами, який би супроводжував її в навчальному процесі. Але у випадку з її Андрієм цього не було зроблено. Харків’янка пригадала, що сину довелося зіштовхнутися булінгом. Тому вона за родинні кошти була змушена найняти асистента учня, бо в школі немає такої посади.
«В школах нема ні дефектологів, ні логопедів, ні психологів з досвідом чи певними званнями, щоб працювати з такими дітьми, — зазначила вона, — фактично, у нас інклюзивної освіти нема. Вона тільки на папері. На місцях не створені умови, з вчителями не проводиться робота. Коли ми перевели Андрія в 5 клас, ми домовилися про семінар для наших вчителів. Щоб дати інформацію про те, як зрозуміти Андрія, де його можна вписати в загальні рамки, а де навпаки. Ми зрозуміли, що вчителям це цікаво. Але якихось знань зовні — їх просто немає”.
За словами Оксани Трушик, на сьогоднішній день необхідно розуміти, що інклюзія – це не просто знаходження дитини десь в середовищі однолітків. Це спеціальним чином організований процес навчання. Якщо не підготовлене середовище, не підготовлені матеріли для задоволення особливих потреб дитини, якщо немає підвищення кваліфікації чи навчання вчителя, якщо він не має помічника чи дитина не має супроводжуючого – це не є інклюзивною освітою. Експертка підкреслила, що інклюзивна освіта передбачає застосування таких педагогічних підходів, які дозволяють включити дітей з особливими освітніми потребами за їх здібностями, талантами, бажаннями та прагненнями.
