Геннадій Король: «У нас є корпоративний український дух»

Середа, 22 червня 2022, 13:55
Близнюківський селищний голова - про війну, зрадників і запах перемоги.
Геннадій Король: «У нас є корпоративний український дух»

Він змінив кабінет селищного голови на бліндажі та окопи. Довірив свою 19-тисячну громаду надійній  команді і пішов захищати Україну. Про це не шкодував жодної секунди, тим більше він упевнений, що в українців немає вибору — просто потрібно відстоювати свою державу до перемоги.  

Саме таким є Близнюківський селищний голова (Харківська область) Геннадій Король, який знайшов час на підтримати українців, перебуваючи там, на самому “нулі”. На посаді голови Геннадій Король з 2006 року. До централізації у підпорядкуванні Близнюківської селищної ради було 3 населених пункти, сьогодні — 96, в яких проживає 19 000 українців.

Поговорили з Геннадієм Степановичем є і про те, як на передовій доводиться згадувати всі свої навички управлінця, і про надлюдський азарт, який викликає команда “до бою!” і про сучасну армію. Далі пряма мова Геннадія Короля, бо це той випадок, коли хочеться просто мовчати і слухати.

Про 24 лютого

Жоден член громади не сумнівався, що голова Геннадій Король піде до Збройних сил України. Як в 2014 році добровольцем йшов, так і зараз.

Рішення прийняв 24 лютого, воно не було просто емоційним. Звичайно, зважував усі “за” і “проти”  на професійному та адміністративному рівнях. Я мав бути впевнений, що, коли залишаю громаду, то всі функції та обов'язки будуть виконуватись, послуги будуть надаватись.

Зранку 24 лютого ми організовували з військовим комісаром відправку людей, військовослужбовців. Потім подивився, як працює моя молода команда. Я старший за моїх спеціалістів, вони мені у діти годяться. Ближче до обіду 24-го зрозумів, що нам не вистачає однієї одиниці, яка і буде займатись організацією роботи команди. (Депутати обрали секретаря селищної ради, який виконує обов’язки голови за його відсутності — Ред.). Це Волошенко Сергій Сергійович, який раніше працював у райдержадміністрації. Він включився у роботу, механізм закрутився, порозуміння є, працюють комунальні служби, працюють оборонні засоби.

У нас не було питання з призовом, у Близнюках був забитий військомат. Коли я підійшов туди, один чоловік закричав: “О, і Степанович з нами!” Як я після цих слів міг не піти? Потім ще зателефонували побратими: “Давай, Степаныч, покажем, как нужно”.

Ми не вірили, що повномасштабна війна буде, але до неї готувалися. На засіданні Асоціації міст України думали, що нам треба готувати альтернативні засоби зв'язку, технічні засоби для евакуації. Вже якась методика була напрацьована.

Про віру в українців

Так, літало в повітрі, що ми живемо в загрозі, що рано чи пізно це має статися. Тепер ми розуміємо, що раніше було б рано, а пізніше — вже пізно. Я часто говорю про те, що напевне саме наше покоління може вистояти, справитись із війною і перемогти. Саме ми зможемо винести цей тягар. Це не тільки справа політична, загальнонаціональна, в моєму розумінні, це ще і божа справа.

Я вірив у нас завжди, я бачив ще у 2014-2015 роках чоловіків різних спеціальностей, соціального прошарку. Кожному є місце в армії, це згуртовує, є дуже бережливе ставлення один до одного. Зараз я служу в Збройних силах України, поряд зі мною чоловіки 22-23 років і ті, яким 52-53, такі як я.

І ми всі рівні в баченні. Саме тут можна відчути корпоративний чоловічий дух, ми — військовослужбовці. Це такий здоровий високоякісний азарт по команді “до бою!”, адреналін. Сьогодні ця команда очікувана і бажана. У всіх багато справ. І всі розуміють, що позиційна війна — це не вихід. Інакше це буде завтра і післязавтра, а комусь ще ростити дітей, хтось ще не встиг одружитись, хтось мав купити квартиру, отримати професію, а цього не сталось. І якщо не буде команди “до бою!”, ми ніколи не дійдемо до нормального цивільного життя. І тут уже не пройде просто домовитись: або перемога, або ні.

Я говорю своїм хлопцям, нам потрібна міжнародна допомога зброєю: так менше міст буде зруйновано, менше загине цивільних осіб і військових. Але ви повинні пам'ятати, що нам під силу самим це зробити, але тоді в землю — мільйони. У нас є корпоративний український дух, коли ми потребуємо один одного, навіть тоді, коли сварились і не могли порозумітися. Ми інтуїтивно ділимо біль на всі наші мільйони.

 

Про рідну землю 

Я спілкуюсь з громадою, відслідковую міграційні процеси. Ліпше у нас не стало, бо ворог поряд, а люди все одно повертаються із думкою: “Де б ми не були, тут, ніби, не так все й безпечно, та все ж надійніше, є якийсь дух Божий,  дух предків наших”.

Ми тут звикли, нам тут жити, ми нашу землю будемо тримати разом, і ненавидіти разом. І ненависть будемо перетворювати на свою силу. Маємо бути на цьому адреналіні, ми станемо сильнішими, витривалішими.

Про перемогу

Був проїздом у громаді (в Близнюках — Ред.) на День вишиванки. Всі у вишиванках, красиві. Зачепило, як вони мене зустріли, обіймали, аж жмуток до горла підступив. Я їм кажу: “Ніколи не розумів, як відчуватиму перемогу. А коли побачив вас, то зрозумів — перемога виглядає ось так. Вона, як і ви, в вишиванках, в таких поглядах, в сльозах. Я зрозумів, який смак і запах має перемога”.

Про армію

Ми такі різні і такі потрібні. У нас є балакуни і  мовчазні, повільніші і ті, які будуть вночі працювати. Нашим командирам по 23 роки. Як вони всі у зброї розбираються! Я дивлюся на прийняті рішення, як вони турбуються про нас, солдат, міняють позиції, тактики, — вони такі молоді!

Я вірив в Україну завжди. Я вірив, що ми класні, але не думав, що можемо бути ще і ось такими. Так, вони (про командирів — Ред.) можуть робити помилки життєві, та вони такі мудрі в бою, професійні не на свій вік. Я відчуваю себе за ними, як за кам'яною стіною.

Армія тепер є (порівняння ЗСУ зразка 2014 року і сьогодні — Ред.). Тоді це було більше волонтерський рух, наприклад, я все самостійно собі купив. Зараз все є.

А головне — вмотивованість. У 2014 році було багато дискусій. Побратими говорили: “Степаныч, что ты хочешь, если нас собрали, а мы до этого были на антимайдане в Киеве. Это теперь мы начинаем понемногу понимать”.

Зараз абсолютно нове покоління, у якого немає сумнівів.Ти можеш бути чимось незадоволений, фукати на генералів чи керівництво країни, але основна ідея у всіх одна! Це точно!

Навіть фізично, межі нашої немає, коли ми вмотивовані. Здається можу пройти тільки 100 метрів або кілометр, впаду, помру і мені буде все рівно. Але проходиш кілометр і не розумієш, звідки береться та сила: ноги йдуть, легені дихають, руки тримають зброю. Це якесь чудо.

Чим краще ми зробимо справу на кожному нашому квадратному метрі, тим більше ворог буде  деморалізований. І це дуже важливо, з таких, ніби-то дрібниць, і складається пазл, який і буде називатись “перемога”.

Про не військові справи на фронті

ЗСУ — це не тільки бої, а ще й побут, пересування, спілкування з громадами. Тут і мій досвід потрібен. В одному із сіл ми встигли провести збори громадян і налагодити там водопостачання через генератор. Виявляється, це можливо, навіть якщо лінії електропередач перебиті. Вода буде! Нам вдалося це зробити, я від цього кайфую.

До активних дій мене спонукають мої ліньки, бо хочу жити максимально комфортно, там де я перебуваю. Якщо немає прямого вирішення питань, можна це зробити опосередковано.

У 2014-2015 роках я керував громадою, коли був на фронті. Кожного дня мусив виходити на зв'язок, я просив командирів, щоб дали мені фланг чи точку, де кращий зв'язок. Вони розуміли, бо я мав зробити дзвінок на бюджетну комісію, в комунальні служби.

Зараз рідко буваю на зв'язку, та інколи телефонують з питаннями соціальних виплат, проконсультуватись, чи пожалітись на когось, мої бабульки, фангрупа. Тоді телефоную заступникам, щоб звернули увагу.

Були питання у громаді і з транспортним забезпеченням. Тому підказав заступникам шляхи вирішення. Дивлюсь, а у групі старости вже  є графік маршруту.  Думаю, що і без мене справились би, але так скоріше, і їм зручніше, і мені так спокійніше.

Про зрадників 

Я не очікував за Мацегору (мер тимчасово окупованого Куп’янська, Харківськ обл. - Ред.), за Столбового (мер тимчасово окупованої Балаклії, Харківська обл. - Ред.). Я думав, що Мацегора — кремінь. Які були обставини зради, навіть не хочу думати і говорити.

Це ж не на один день. І це ж не оцінка, яку потім можна виправити. Покаятися? Перед Богом, то так. А перед народом? Ні. Це ж пляма на всі покоління, тут хіба що міняти прізвище онукам. Але гени ти не зміниш.

Поради українцям

У 2022 році у нас стало більше українського гонору. Він легко покритий українським пафосом, як шлейфом дорого одеколону. Так йде оформлення своєї гідності.

Нам потрібно ще більше терпіння. Не просто терпіння в не комфортних умовах, а терпіння у просторі, часі, бо це може бути довго. Ми маємо цей біль з'їсти своїми стражданнями. Не даремно кажуть, що через те місце, де болить, входить Божа благодать, а на війні болить душа.

І чим більше ми того болю з’їмо, тим більше благодаті ми передамо нашим дітям, внукам. Щоб вони вже не думали про війну, а думали про будівництво, про розвиток, про кохання. Ну а коли ми переможемо, нам потрібно бути ще більшими українцями!

Благодійний фонд “Даруй Добро” буде і далі вас знайомити із нашими героями. А про них ми можемо розказати дуже багато, адже БФ допомагає захисникам Харківщини з перших днів війни. 

Звісно, інколи нам буває важко, але без підтримки українців в тилу та в інших країнах ми б не справились з такими задачами, як придбання авто, спорядження та “пташок” для фронту. Долучайтеся до нас, адже ціль у нас одна - перемога України.

Благодійний внесок в фонд “Даруй Добро” можна зробити тут. Опція «Пожертвувати».

Або за реквізитами Благодійного фонду «Даруй Добро».

comments powered by HyperComments