Люди з інвалідністю продовжують бути «невидимими» на вулицях

«Якщо подивитися на ситуацію в будь-якій західній країні чи навіть таких сусідів, як Литва та Угорщина, то там люди з інвалідністю є видимими на вулицях, – розповіла вона, – відповідно, є певний досвід спілкування з ними в суспільстві. Тобто, людина на візку не сприймається як якийсь динозавр, що вийшов на вулицю. А є повсякденною нормою. І ніхто на таку людину там не показує пальцем, не зупиняє, не розглядає її. Це звичайні люди, які займаються своїми справами. І те, що в неї є певні особливості, здебільшою, нікого не хвилює. У всіх є якісь свої особливості».

Марія Ясеновська зазначила, що в цьому плані в Україні ситуація зовсім інша. Вона пригадала, як ще при Совєтському Союзі, після війни, людей з інвалідністю просто прибирали геть з-перед очей, щоб не «псували» імідж держави. У подальші роки подібна практика продовжувала існувати. Наприклад, людей інвалідністю відправляли до інтернатів, які знаходяться далеко від міст і до яких не так просто добратися.

«І, відповідно, у суспільства немає як такого досвіду роботи з людьми з інвалідністю, – розповіла вона, – все рівно, людина на візку, людина з тростиною – вона є «диковинкою» на наших вулицях. І поки про жодний етикет спілкування з людьми з інвалідністю говорити не можна. Бо люди просто не знають. Навіть якщо вони мають якісь добрі наміри, то не знають, як їх проявити. Щоб не нашкодити тій людині. Є дуже багато анекдотичних випадків, коли незрячу людину починають дуже активно переводити через вулицю, хоча їй потрібно зовсім в іншу сторону. Або хватають людину на візку за ручки і починають її кудись везти. Людина просто впадає в ступор і може через це випасти з візка».

Докладніше в інтерв’ю "Інклюзивність та дотримання всіх прав людей з інвалідністю – до цього ми ще не скоро прийдемо"