Фальшиві поклони «світовим стандартам»
21 лютого – всесвітній день Рідної мови
Українським вищим чиновникам часто доводиться відповідати на періодичні звинувачення України в утисках російськомовних, нетолерантності, гомофобії чи, не дай Боже, в антисемітизмі. Проте замість нормального доведення безглуздості багатьох звинувачень, вони звично і запопадливо виправдовуються. Роблять це якось принизливо і бездарно, гордо вибовкуючи факти, якими хвалитися не варто. Мовляв, у нас все вище світових стандартів. Ніхто не задумується над тим, що саме оте «вище світових стандартів», і є дуже погано, бо часто суперечить українським законам і нормам Української Конституції.
Найперше це стосується мови. Мова є основою самобутності, і вона потрібна передовсім носіям цієї самобутності, тому не може нав’язуватись решті громадян, врівень з мовою держави, яка є мовою публічного спілкування і суспільної діяльності громадян. Не можна простакувато радіти із більш ніж нормального задоволення мовних потреб національних меншин, якщо самим меншинам цього об’єктивно не потрібно. Надмірности – завжди від диявола і провокують порушення нормальних міжнаціональних стосунків громадян. Відома заява президента Кравчука про те, що меншинам буде краще почуватися в Україні, ніж на історичній батьківщині, з самого початку поставила з ніг на голову всю національну і мовну політику держави, вже принесла гіркі плоди.
Не може національна меншина почуватися краще, ніж на історичній батьківщині, адже тільки на Батьківщині є неповторне рідне середовище, яке ніде в світі відтворити не можливо. Максимум, що може діаспора – це зберігати власну самобутність з допомогою сімейної традиції, громадських товариств і культурного життя громади. Йдеться про задоволення реальних потреб самобутності, що гарантує Конституція, а не про політичні вимоги другої чи третьої державної мови, егоїстичне бажання чути рідну мову скрізь, не рахуючись із нормами Конституції і правами решти громадян. Гіркий досвід минулих років незалежності свідчить про те , що нами здебільшого правлять ті, які цих простих речей не розуміють чи не хочуть знати.
У державних структурах, особливо в уряді, повинні працювати не політики чи клерки, а нормальні чиновники-державники. Сучасна влада, нажаль, є дуже заполітизована. Найбільше шкодить політизація гуманітарної сфери, яка призводить до порушення гармонії життя суспільства. Від цього всі негаразди в економіці, в системі влади, в на нашому з вами добробуті і якості життя. Під якістю життя розуміємо не хліб єдиний, а весь комплекс задоволення, чи незадоволення життям в Україні. Чи, може, ми вже втратили неповторне чуття наших предків – задоволення від життя на батьківщині? Наші предки завжди мали таку приємність при набагато скромніших достатках, набагато тяжчих трудах і навіть у години власного життя за Україну. Наші брати-українці з діаспори, які зберегли це щемне відчуття «життя на батьківщині», ніяк не можуть сприйняти реалій сучасної України, зокрема немислимого для вільної держави зменшення застосування державної мови, тотального зросійщення міст і навіть сіл.
Якось голова світового згромадження українців пан Аскольд Лозинських відвідав і був настільки боляче вражений збільшенням російськомовности, що негайно опублікував статтю-докір. Згодом вийшла у світ його стаття «Міжнародні демократичні норми мовного питання», де він потрудився докладно пояснити нинішнім владоможцям і тутешнім українцям, як повинно бути в царині мови. Цікаве дослідження, але чи будуть дослухатися до цього наші владоможці? Якби ж то українські мовні проблеми були від незнання? Найвищою майстерністю багатьох українських політиків є таке: уважно прочитати міжнародні угоди і створити законопроект, який би все поставив з ніг на голову з єдиною метою «захистити» мовні права російськомовних краще, ніж в Росії і вище міжнародного стандарту.
«Немає у рекомендаціях вимоги фінансування державою освітніх інституцій національних меншин. Який є стан сьогодні в Україні з російськомовними освітніми інституціями, а в Російській Федерації з україномовними освітніми інституціями? Україна йде далеко поза рекомендації ОБСЄ. В Україні понад дві тисячі навчальних закладів з російською мовою навчання, які фінансуються з державного бюджету України. Додатково є майже дві тисячі загальноосвітніх навчальних закладів з українською та російською мовами навчання. Це теж фінансується з державного бюджету.
Натомість у Російській Федерації навчальних закладів з українською мовою навчання чи з російською і українською мовою навчання немає зовсім», - пояснює Аскольд Лозинський. І далі: «Натомість Україна далеко перейшла рамки рекомендацій ОБСЄ, бо не тільки дозволяє приватні російськомовні освітні заклади, не ставить їм перепон, але фактично фінансує приблизно 4000 російськомовних шкіл з державного бюджету. Деякі можуть вважати таке відношення України до російської мови похвальним, одначе інші держави схарактеризували б таке відношення абсурдним та економічно самогубним. Конференція ОБСЄ в Осло подала рекомендації щодо мови національних меншин і в інших секторах, крім освіти. Сектори включали: назви, релігія, громадська діяльність у неурядових організаціях, засоби масової інформації, економіку, адміністративні інституції та публічні послуги, незалежні крайові інституції, виступи перед юридичними властями та захист при позбавленні волі.
У кожному випадку конференція окреслила право представника національної меншини користуватися власною мовою. Рівно ж у кожному випадку право користування власною мовою було співучасне з користуванням державною мовою в адміністративних питаннях. Щодо засобів масової інформації, то основна теза-рекомендація це – що «на крайових, регіональних та місцевих рівнях кількість і якість часу, призначеного для ефіру у мові національної меншини, повинні бути співмірними за численністю та концентрацією національної меншини».
Втомившись від цитування правильних міжнародних документів, пан Лозинський спересердя зауважує: «Якийсь мудрець може заважати, що Україна настільки демократична, що вона пішла далеко за рамки рекомендацій міжнародних інституцій щодо мовних питань національних меншин. Таке твердження – демагогія. На жаль, реальність інакша і доволі гірка – Україна не є демократичною державою, бо н е захищає інтересів більшости «демосу»» (народу), який є за етнічністю український. Щоправда, ця більшість роками пригноблена до межі хворобливості і тому інколи їй «всьо равно». Вона настільки побита, що не вимагає своїх прав у власній державі. Тому цей хворобливий стан треба лікувати».
Нажаль, ця задавнена хвороба лікуванню не піддається – спрацьовує ефект гуманітарної переорієнтації українського суспільства на російський лад домінуючою зросійщеною впливовою верхівкою. Пан Аскольд правий і точний у власному висновкові: «Коли хтось з вищої влади починає власним прикладом агітувати за другу державну мову чи хвалитись про поширення мов меншин вище потреб цих меншин і світових норм, чи про двістівідсоткову толерантність українців – складається враження, ніби ми живемо в державі популістів і політиків, які не думають про наслідки власних дій в реальному житті громадян, лиш про все більшу і більшу владу над нами».
Просвітництвом тут точно не допоможеш – лише всенародним «виносом» цих політичних партій з парламенту, після чого жоден політик-державник не повинен подавати їм руки. Не може тривати вічно пропаганда «другої державної» багатьма нардепами всупереч Конституції, яка прямо їй наказує бути взірцем пошанування мови держави. Такого немає в жодній країні світу. Українці не бачать, і їхнє терпіння не «вище світових стандартів». А може й справді ми так унікально, вище світових стандартів, притерпілися після століть «дружби народів» на правах меншого?
