Перемога, але не визволення!

Яке ж це могло бути "визволення" України совєтами в 1944 році, коли вона залишилася колонією жорстокої комуністичної імперії до 1991 року?

Загляньмо в багатотомний "Словник української мови", виданий 1971 р. у Києві. В ньому (т. 1, стор. 397) термін "визволяти" пояснюється так: "1) звільняти кого-небудь з неволі; 2) робити вільним". З цього виходить, що ключове поняття в іменнику "визволення", в дієслові "визволяти" є не що інше, як "воля".

Чи принесла волю Европі Друга світова війна? Принесла — але не всій!

Пригадаймо, чим була та війна і чим вона закінчилася. В Західній Европі відбулася боротьба між демократією та тоталітаризмом і аліянти, вигнавши німецьких окупантів, справді принесли західним країнам свободу. На сході Европи ситуація склалася по-іншому. Тут мало місце зіткнення двох тоталітарних імперій, які спочатку поділили між собою Східну Европу, а опісля прийшли до неминучого конфлікту. Чи жорстока війна між цими імперіями та перемога однієї з тоталітарних систем над другою могли принести кому-небудь визволення? Очевидно, що ні, бо нацизм та комунізм боролися між собою не задля того, щоб принести волю відвойованим територіям, а щоб, у свою чергу, їх поневолити.

Як Гітлер і Сталін розуміли "визволення" України, українці побачили ще з самого початку війни. В 1939 р. Західну Україну вперше "визволив" Совєтський Союз, який до того часу уже мав досвід у "волелюбному" пануванні над українським народом у східній Україні. Згадаймо, хоча б, “визволення" від харчів мільйонів українського населення голодоморами двадцятих і тридцятих років, "визволення" українських мас від її інтелігенції поголовним знищенням цієї ж інтелігенції, "визволення" української нації від її рідної мови й культури русифікаторською політикою тридцятих років тощо. Цю форму "визволення" Совєтський Союз приніс у Західну Україну в 1939 і здійснював її до 1941 р., коли на сталінську імперію напала гітлерівська імперія. Своє "визволення" Гітлер робив за допомогою спалювання сіл, масових розстрілів і вивезення сотень тисяч української молоді на роботи до Німеччини. Завдяки обидвом "визволителям" уже з початку війни з невинного українського населення виросли гори трупів.
1944 року совєтські війська відвоювали Україну від німців. Почалося нове, довголітнє "визволення". Про те, як це відбувалося в Західній Україні, розказав у квітневому числі "Ук-раїнсько-Канадського Вісника" Голова Секретаріяту Товариства "Україна" Станіслав Лазебник. Ось його слова: "... на початку квітня 1944 року почалося масове виселення людей із Західньої України. Всього в повоєнні роки лише з семи західних областей було депортовано в східні райони СССР понад 1 млн.100 тисяч чоловік — кожен 7 - 10 житель. Протягом усього совєтського періоду українці становили відносну, а в періоди колективізації і післявоєнний час, абсолютну більшість в'язнів ҐУЛАҐу та засланців".

До зізнань Лазебника треба ще додати примусову репатріяцію української молоді, вивезеної під час війни на роботи в Німеччину, голод 1946-1947 рр., нищення Української католицької церкви, політичні репресії проти української інтелігенції, — і тоді будемо мати точніше уявлення про "визволення", яке в 1944 році приніс комуністичний режим Україні. І таке визволення святкує Україна щороку на офіційному рівні.

Чи ж провідники сьогоднішньої України не розуміють, що "визволення" — це не заміна однієї неволі другою, а звільнення від будь-якої неволі? Яку ж волю здобула Україна 1944 р.? Жодної! Україна лише замінила нацистську неволю комуністичною: з колонії гітлерівської Німеччини Україна перетворилася на колонію сталінської Росії. Знищення Третього райху і тріюмф Совєтської імперії відбувалися одночасно і нерозривно, і тому не можна сьогодні відзначати першу подію, забуваючи про другу.
 

На цей рік припадають 65-ті роковини різних битв та кінцевої перемоги аліянтських (союзних) військ над військами країн Осі та Японії. Нації, які боролися проти німецько-фашистських окупантів, відзначатимуть ці події та святкуватимуть остаточну перемогу над гітлерівською Німеччиною. А які відзначення і святкування вже заплановані в Україні? Адже вкрай важливо, щоб вони відображали історичну правду і стали корисними для виховання молодих поколінь.

А історична правда не завжди приємна. Вона охоплює і сумні, і трагічні моменти. Трагічним, але незаперечним фактом є те, що під час Другої світової війни Україна не мала своєї незалежної держави, і її сини мусили воювати по різних фронтах, часто одні проти інших. Українські воїни несли військову службу чесно й хоробро в рядах Червоної Армії, української дивізії "Галичина", в загонах УПА та інших повстанських загонах. Але жодна з цих збройних сил України не визволили, навіть якщо їхні воїни свято вірили, що борються за свій нарід і в цій боротьбі віддають за нього своє життя. Уся воєнна та післявоєнна історія українського народу переплетена золотими нитками героїзму і трагедії, і цих фактів ми не сміємо забувати сьогодні.

Щоб чесно відзначити ці події, ми повинні: 1) належно вшанувати пам'ять невинних жертв з-поміж цивільного населення, в першу чергу, дітей та жінок; 2) віддати честь українським воякам, які по різних фронтах виконували свій військовий обов 'язок: тим, що полягли в боях, і тим, що залишилися ветеранами війни: 3) відзначити перемогу над гітлерівською Німеччиною, святкувати знищення однієї з тоталітарних імперій та тішитися визволенням західної частини Европи від тоталітарного режиму.
Але не можемо, не сміємо святкувати фальшиво формульованого і пропагандивно наголошеного "визволення" України, бо такого визволення не було.

Є негідним і недопустимим спотворювати історичну правду й далі калічити колективну пам'ять українського народу, говорячи про визволення України в 1944 р. Того року Україна не була визволена, а лише наново поневолена жорстоким тоталітарним режимом сталінського покрою, який далі фізично винищував український нарід та денаціоналізував його мову й культуру. Від демократичного уряду незалежної держави мусимо домагатися правди; і ця правда мусить бути зображена під час офіційних святкувань і на пропам'ятних відзнаках.

На неправді не можна виховувати молодь — не принесе вона слави й старшим поколінням. Щоб жертви ще майже шестидесятип’ятирічної післявоєнної неволі, кості яких розкидані по цілому просторі колишньої совєтської імперії, не судили нас за знущання з їхньої пам'яті!