Всесвіт… на яєчній шкаралупі
Харківським майстрам писанкарства неабияк пощастило — в столиці Слобожанщини ще від 1993 року діє клуб, який об’єднав місцевих шанувальників цього чи не найдавнішого з відомих різновидів декоративно-вжиткового мистецтва. Про особливості українського писанкарства та, звісно, про роботу самого клубу охоче розповіли згуртовані ним писанкарі-аматори.
Виявляється, орнаменти писанок, що відомі від часів язичництва, мали колись певне символічне значення: кожна писанка була своєрідним втіленням яскравих міфологічних образів та самобутніх художніх мотивів. Традиції розписування, котрі віками зберігалися в тому чи іншому краї, й дотепер позначені неповторними особливостями. На Наддніпрянщині переважає рослинний орнамент (дубовий чи горіховий лист, рожі, гвоздики на чорному, темно-вишневому або зеленому тлі); на Поділлі — рослинний, рідше геометричний орнамент на чорному, фіолетовому, брунатному тлі; на Поліссі — геометричний білий, іноді з додаванням червоного, жовтого, зеленого кольорів; у Східних Карпатах — геометричні поліхромні орнаменти, намальовані тоненькими жовтими та білими контурами.
Микола Пимоненко. «Великодня утреня», 1904 рік
Вчені звернули увагу на те, що орнаменти на писанках повторюють малюнки на кераміці трипільської доби. Нагадаємо, що свого розквіту Трипільська культура досягла понад п’ять тисяч років тому! Доведено також, що писанкарство здавна було притаманним саме тим слов’янським етнічним групам, які згодом стали основою власне українського етносу. У дохристиянські часи писанка виконувала роль оберегу, а потім старі символи дістали нової інтерпретації, наповнилися християнським змістом. Впадає в око дивна спорідненість прадавнього мистецтва з новою вірою, що прийшла понад тисячу років тому й на нашу землю, — вірою в єдиного всемогутнього Бога. Тому християнська церква в багатьох випадках не лише не відкидала усталених форм народної творчости, а навіть сприяла їхньому збереженню й подальшому розвиткові.
Сучасні слобожанські майстри не просто продовжують місцеву традицію писанкарства. Вони спромоглися відчути й відтворити особливості робіт своїх творчих побратимів з інших етнокультурних областей — від Волині до Причорномор’я й від Полтавщини до Буковини. Попри щойно згадувані відмінності, писанки з різних куточків країни мають чимало спільного. Майже всюди зустрічаються зображення стилізованого дерева — уособлення життя. Тут символіка малюнка на яєчній шкаралупі співпадає з давньою символікою самого яйця, як джерела життя на Землі. Разом з умовними зображеннями Сонця («солярними» знаками), все це дивовижно співзвучно самій сутности найбільшого християнського свята, Світлого Воскресіння Христова, що дістало в народі чудову назву — Великдень. При цьому яйце із зображеним на ньому «деревом життя» стає ніби мініатюрною моделлю Всесвіту. Виходить, що призначення такого, здавалося б, простого малюночка на яєчній шкаралупі — не лише милувати око, а й зберігати в закодованій формі космогонічні уявлення наших далеких предків.
Процес виготовлення писанки доволі складний. Раніше це робили у чітко визначений час, з певними замовляннями, чарівні знаки малювали наперед визначеними кольорами. Зараз збереглася лише символіка знаку й кольору. За технікою виготовлення колись існувало щонайменше дванадцять різновидів, тепер широко побутують лише п’ять. Глибоко шанобливе ставлення до усталених традицій писанкарства не заважає сучасним майстрам шукати й знаходити принципово нові можливості для подальшого розвитку свого улюбленого мистецтва. Крім орнаментальних розписів, з’являються сюжетні малюнки, впроваджуються оригінальні прийоми оздоблення цих неповторних мініатюр на яєчній шкаралупі. Звичайною вже річчю стала творча співпраця писанкарів з митцями-флористами. Створеним у такій співдружності композиціям притаманний витончений смак, а іноді й глибокий філософський підтекст.
Поштовхом для народження в Харкові писанкарского клубу стала щаслива знахідка. У фондах місцевого історичного музею було виявлено зібрання українських писанок XIX століття знаного історика й етнографа професора Миколи Сумцова. Далі ж склалося так, що практично всі, хто був причетний до відновлення цієї справді безцінної колекції, й самі щиро захопилися мистецтвом писанкарства, більше того — зуміли передати своє захоплення дітям, друзям, знайомим. Зараз Харківський міський клуб писанкарства, що носить ім’я своєї засновниці Алли Овчаренко, котра очолювала клуб протягом двох десятиліть, є одним з найвідоміших серед подібних мистецьких об’єднань не лише в Україні, а й в цілому світі.
Зі щирою теплотою та вдячністю за велику безкорисливу працю розповідають у клубі писанкарства про Наталю Кравченко, яка власне й дала друге життя колекції професора Сумцова, про надзвичайно обдаровану писанкарку Ларису Волкову — співробітницю музично-театральної бібліотеки імені Костянтина Станіславського, згадують про Петра Черемського (на превеликий жаль, вже понад десять років його немає з нами) — вченого-фізика, другим (а може, першим?) покликанням якого було служіння українській культурі, про Віктора Єліна — викладача художнього училища, котрий зумів запалити в серцях і душах своїх вихованців живу любов до писанкарского мистецтва…
Людину, котра займається писанкарством, легко впізнати: її серце назавжди закрите для будь-яких проявів зла чи роздратування, а її обличчя прекрасне якоюсь внутрішньою красою. І цьому є пояснення — для неї стали близькими та зрозумілими прадавні заповіти, згідно з якими майстер або майстриня, налаштовуючись на працю, відкидають думки про земне та дріб’язкове й звертаються до Господа, а ще задовго до того уникають найменшої сварки. І намагаються прожити таким чином увесь свій вік.
Знайомство з мистцями-писанкарями розкриває перед нами деякі «секрети» їхнього мистецтва. Та якими б вони не були, ті таємниці, незаперечним залишається єдине — аби створювати такі неймовірні речі, потрібен особливий стан душі. Й досягти його допомагає щира молитва. Проказують її під час роботи над писанкою багато разів, бо (дивна річ!) для фіксації кожного наступного шару фарби потрібно рівно стільки часу, скільки триває читання молитви «Отче наш»…
Щороку тисячі людей відкривають для себе дивовижний світ українського писанкарства. Відбувається це завдяки численним виставкам, які влаштовують останнім часом не лише харківські мистці-аматори, а й десятки художніх, історичних, краєзнавчих музеїв та мистецьких галерей по всій Україні. Нерідко відвідувачі таких виставок збираються «забігти на хвилинку», а потім годинами не можуть відірватися від маленьких шедеврів, що так вразили їхню уяву. Мине час, і цілком можливо, що хтось із них теж навчиться перетворювати звичайну яєчну шкаралупу на довершені витвори мистецтва.
