6 липня у 1904 році народився Степан Ленкавський, провідний діяч ОУН і Голова Проводу ОУН після смерті Степана Бандери
А щодо такого високостильового означення особистості Степана Ленкавського, то воно базується на історичних паралелях поколінь українських політиків і сповідуваної ними політичної етики - покоління Степана Ленкавського та Степана Вандери і покоління сучасних українських політиків.
Степан Ленкавський - творець Декалогу. Він же - ревнивий послідовник тих ідеалістичних принципів, які закладені у Декалозі і на яких формувався світогляд тисяч борців за Українську державу у 40-50 роках. А тому і друзі по Організації, й опоненти з інших українських націоналістичних середовищ величали його шанобливо - Сумління Організації. Чи не найвлучніше жертовний ідеалізм Ленкавського означив доктор Микола Климишин: "Він жив ідеєю, цілковито відданий Організації Українських Націоналістів-революціонерів. Не мав нічого - ні родини, ні рідні, ані хати. Всім для нього була ОУН і він для неї жив. Найкраще його можна охарактеризувати, назвавши монахом ОУН".
Чи варто нагадувати, що сучасна українська політика базується на подвійних, а чи й потрійних стандартах - думати одне, проголошувати інше, а діяти цілком інакше. І бацила цього політичного ошуканства має таке ж масове поширення в сучасного покоління політиків, як масовим був високий ідеалізм покоління Степана Ленкавського. А тому я і дозволяю собі стверджувати про рідкісність такої величини політиків, як Степан Ленкавський. Бо ж бракує самого масштабу української політики, базованої на Ідеї і Принципах.
Степан Ленкавський народився 6 липня 1904 р. в селі Угорники біля Станиславова (теперішнього Івано-Франківська) в династичній родині священика Володимира Ленкавського та Марії (з Антульських). Назвали його в честь діда о. Степана – пароха Жидачева на Львівщині у 1855-1883 рр., якого за принципове відстоювання прав українських селян в судовому порядку виселили з міста та направили на парохію біля Станиславова.
Дитячі та юнацькі роки малого Степана минали також у селах Фитьків на Надвірнянщині та Загвіздя (також біля Станиславова). Навчався у Станиславівській гімназії, пережив біль втрати Західно-Української Держави, що гартувало його характер і рано привело в лави підпільної організації. Вже від п'ятого класу, за свідченням випускника тієї ж гімназії Миколи Климишина, він належав до підпільної Організації Вищих Кляс Українських Гімназій (ОВКУГ), яка мала свої розгалуження також у Львові, Тернополі, Стрию, Самборі, Любачеві.
Степан Ленкавський належав до того покоління галичан, на яких поразка українців у Перших Визвольних Змаганнях не впала камінним тягарем песимізму, а стала каталізатором для напруженого пошуку шляхів виходу з гіркої історичної ситуації. Перманентні дискусії, реферування, вишколи, агітаційні акції, протипольські заходи поступово формували коло однодумців-націоналістів. Це – покоління його побратимів: Богдана Кравціва, Степана Охримовича, Івана Ґабрусевича, Зенона Коссака.
Ленкавський – студент філософського факультету Львівського університету. Належав до проводу Спілки Української Націоналістичної Молоді (СУНМ). У числі чотирьох делегатів з Краю брав участь в установчому Конгресі Українських Націоналістів у Відні, який започаткував Організацію Українських Націоналістів. Отож входив до числа 28 членів-засновників ОУН.
ОУН у Галичині формується на організаційній базі СУНМ. Спочатку у Крайовій Екзекутиві ОУН він був її секретарем, а потім постійно і до самого арешту поляками в 1931 р. займав становище ідеологічного референта. Саме в цей період серед багатьох інших ідеологічних напрацювань Степан Ленкавський творить Декалог українських націоналістів. За глибокий інтелектуалізм та рід студій його шанобливо називали "важким філософом" та "професором". Останнє назвисько так і закріпилося за ним на все життя.
Пізніше СУНМ стає організаційною базою для ОУН-бандерівської, а Степан Ленкавський – єдиний із засновників ОУН, хто після її розколу підтримав Революційний Провід і Степана Бандеру та вагою свого авторитету сприяв розвитку революційного течії українського націоналізму
Життєвий шлях Степана Ленкавського позначений польською чотирирічною тюрмою у львівських Бригідках, в Дрогобицькій в’язниці "На Гірці", у Ломжі під Варшавою та німецьким ув’язненням з 1941 по 1944 рр., яке відбував у знаній львівській тюрмі на вул. Лонцького, краківській "Монтелюпіх" та в страхітливому концтаборі смерті Авшвіц (Освєнцім).
Тільки неперевершений оптимізм, яким його охарактеризовували друзі під час обох ув’язнень, допоміг йому вижити. "Професор, хоч потовчений, не нарікав і не жалівся. Турбувався тільки іншими друзями... Його спокійні і розумні розважування діяли на мене успокоююче і я побачив, що навіть в найгіршій ситуації він ніколи не втрачав рівновагу і людську гідність. Професор був живим прикладом такої постави. При цьому не можна було запримітити зайвого оптимізму, а радше розважання Професора йшли по думці, що "може бути ще гірше". Це означало, що треба йти на видержку", – згадує співкацетник Омелян Коваль.
А ще в таких концтабір них умовах, та й в умовах повсякденно-плинного життя, Степана Ленкавського знали як неперевершеного жартівника, гумориста, поціновувача красного письменства, прекрасного редактора і стиліста.
I в довоєнний період, і в період перебування на еміграції Степан Ленкавський тісно співпрацював зі Степаном Бандерою. На II (Краківському) Великому Зборі ОУН він обраний ідеологічним референтом Проводу ОУН(р) і стає третім заступником Бандери (поряд зі Стецьком і Лебедем). У Проводі Закордонних Частин ОУН Ленкавський був заступником Бандери, займався питаннями безпеки Організації, контролював зв’язок з Краєм (референтура К-З), налагоджував роботу Референтури підсовєтських справ (РПС). За свідченнями сучасників, Степан Ленкавський ніколи не прагнув влади і навіть відмовлявся від провідних становищ в ОУН. Однак належав до Президії ("Трійки" – Бандера, Ленкавський, Стецько), яку обирала Конференція ЗЧ ОУН і яка формувала склад Проводу. На короткий час в 1951 р., коли в дискусіях з опозицією Степан Бандера уступав зі становища голови Проводу з наміром підпільно перебратися в Україну, Степан Ленкавський очолював Провід. Вчергове опинившись на вістрі внутрішньоорганізаційного конфлікту, Степан Ленкавський силою свого авторитету вирішально впливав на збереження організаційного ядра та ідеологічної спадкоємності революційного крила ОУН.
Після вбивства Степана Бандери у 1959 р. він одноголосно обраний Провідником ЗЧ ОУН, у цьому статусі підтверджений VI Конференцією у 1963 р. і перебував на такому становищі до 1968 р. Час його провідництва – це час виваженої і глибокоінтелектуальної політики ОУН. Неперевершена заслуга Степана Ленкавського полягає у тому, що після смерті Степана Бандери він зумів подолати в Організації стан шокованості та розгубленості, віднайшов у собі сили і розум, аби вивести її з потрясіння і повернути віру у незнищенність.
Степан Ленкавський у вимірі повсякденного життя і неприлизаного образу був співчутливим, толерантним, уважним, винятково скромним і невибагливим – за влучним висловом сеньйора ОУН Івана Равлюка: "Мов той дід-пасічник, що доглядає і кормить бджілок, хоч вони його й кусають". А кусали… І таки боляче!
В організаційній роботі, політиці й ідеології Степан Ленкавський відзначався винятковою безкомпромісністю і принциповістю позицій. У повсякденній праці – глибокодумністю, надзвичайними аналітичними здібностями, вродженим філософським складом мислення – "мозковий трест Організації в одній особі", як характеризував його магістр Володимир Леник.
А ще – Степан Ленкавський був затятим футбольним уболівальником і ще затятішим курцем. У концтаборі, повертаючись із лазні, на тріскучому морозі, перескакуючи з ноги на ногу в чому мама родила, докурював фортунно віднайдений недопалок цигарки, бо до барака з ним було зась. Обсмалені до чорного пальці Ленкавського (та ще його затяті дискусії із Іваном Багряним у часі їх спільного просування на Захід після виходу із концтабору) згадує у своїх спогадах Омелян Антонович.
Степан Ленкавський полюбляв баварське пиво ("Ну, як ти цього року октоберфествував, друже", – натрапляємо у листуванні Ленкавського і майора Микулина). Любив товариство, а в товаристві молоде французьке червоне вино. Вже таки на смертному ложі і геть знесилений ще посмакував ковтком такого дарунка від професора Омеляна Кушпети.
Степан Ленкавський любив життя у всіх його виявах. Тільки от воно не надто обдарувало його своєю ласкою.
Лишень у сімдесятих, вже наприкінці життя, опанований недугою, Степан Ленкавський віддається філософським зацікавленням, до яких прагнув все життя, але яким не міг віддатися з уваги на обставини підпільно-революційної боротьби. До кола його інтересів входили Шредер, Ніцше, Кант, Шпенґлер, Шопенгавер, Сковорода, індійська філософія, філософські рефлексії в підсовєтській Україні. Однак найцікавішим його філософським проектом є спроба у співавторстві з відомим українським філософом Олександром Кульчицьким укласти "Словник термінів філософічних дисциплін". Цей факт є зовсім невідомою і нерозкритою сторінкою в історії української філософії. Філософський склад мислення Ленкавського позначився на багатьох офіційних ідеологічних документах ОУН.
Степан Ленкавський є визнаним ідеологом ОУН. Він багато писав, менше публікувався, ще менше підписував свої писання, часто – різними псевдами та криптонімами. Вони розпорошені в численних виданнях: довоєнних – "Вістник", "Розбудова Нації", "Сурма", "Український голос", "Юнак", "Юнацтво", "Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН" та післявоєнних еміграційних – "Українська Трибуна", "Український Самостійник", "Сурма", "Визвольна Політика", "Шлях Перемоги", "Визвольний Шлях", "Вісник ООЧСУ" тощо.
"Якщо б зібрати статті Ленкавського в підпільній літературі, як також в "Українській Трибуні", "Українському Самостійнику" і "Шляху Перемоги", то була б багатотомова книга творчости людини дуже скромної, але дуже великого й багатого талану", – писав Микола Климишин. Наразі за скромної участі автора світ побачили два томи його творів і до видання вже готовий третій.
Геній та організаційний хист Ленкавського позначився й на редагуванні ряду фундаментальних книг загальнонаціонального значення: збірників – "Євген Коновалець і його доба", "Московські вбивці Бандери перед судом", "Російський колоніалізм в Україні", збірника творів Степана Бандери "Перспективи української революції", історичних праць – Петра Мірчука "Нарис історії ОУН. Т. І" та Наталії Полонської-Василенко "Історія України" в 2 томах.
30 жовтня 1977 року Степан Ленкавський після тяжкої недуги відійшов у кращі світи. Ще в 1944 р. в далекому від Мюнхена селі Загвіздя помер його тато – отець Володимир Ленкавський, а невдовзі – й мама Марія. Втративши від горя здоровий глузд, вона наостанку життя блукала синовими стежками і все причитувала: "Стефку! Де ти, мій Стефку?..".
Вони так ніколи і не зустрілися після того вересневого вечора 1939 р., коли син перед загрозою більшовицького арешту вирушив до Кракова. Лише в далекому 1999-му їх знову поєднала символічна грудка землі, привезена з мюнхенського кладовища Вальдфрідгоф.
