Трибун та трибунал. До дня народження чудовиська
«Батьком українізації» Миколу Скрипника охрестили ще за життя. Заслуги наркома освіти у ствердженні національної самосвідомості відомі та беззаперечні. Одначе мало хто знає, що працьовитий Микола Олексійович залишив на Слобожанщині ще одне «дитятко». Таке жваве, що згадувати його проти ночі насмілиться не кожен. Хіба що календар змусить: 12 січня 1917 року (25-го – за новим стилем) Харківський «Савєт Дєпутатов» затвердив положення про революційний трибунал…
Майбутній українізатор мав до цієї події «пряме та безпосереднє» відношення. Хоча визнавати його рідним, а чи тільки хрещеним таточком «ревтрибу» – питання спірне. Як, до речі, і будь-яка справа про встановлення батьківства. Незважаючи на те, що в нашому випадку свідків «зачаття» можна було рахувати десятками.
«Положення» розробляла ціла юридична секція «Совдєпу» з Іваном Мєжлауком на чолі. За активної участі петроградських «юристів» у матроських бушлатах, надісланих до Харкова турботливим дідусем Леніним. Та хто зна, чи й «братішки» допомогли б втілити «Положення» у життя, якби не «своєрідна» логіка та шалена енергія Миколи Олексійовича. Саме він рішуче став на захист «драконівського» документу, коли той було піддано нищівній критиці з боку меншовиків.
….Дискусій між опонентами такого калібру харківська міська влада не бачила більше ніколи! Хитромудрий масон проти «залізного наркома»: Яків Рубінштейн схрестив мечі з Миколою Скрипником. І, як здавалося багатьом, розніс «Положення» вщент – докупи не збереш.
З точки зору фахового правника, яким і був Яків Львович, «архіважливий» документ не витримував жодної критики. І ще менше відповідав він гаслам свободи та рівності, намальованим на прапорах тодішніх соціалістичних партій. Процедура формування колегії з дванадцяти судій демократичною лише здавалася. Майже всі організації, котрі, згідно «Положення», мали делегувати туди своїх представників, перебували під більшовицьким впливом. Рубінштейн розумів, до чого воно хилиться: «Ключі від тюрем потраплять у руки однієї політичної сили. Це буде не суд, а партійна катівня!»
Та найбільша небезпека крилася у списку злочинів, котрі мали підлягати суду «ревтрибу». Кваліфікація їх була настільки розмитою, що зловживання судовою владою ставали неминучими. «Положення» давало підстави за наявності великого бажання оголосити «контрою» практично кожного. «Ми створюємо суд, позбавлений будь-якої системи правових норм!» – доводив «Совдєпу» збентежений меншовик.
Виклик на дискусію Микола Скрипник прийняв охоче. Немов передчував, що бути йому колись і наркомом юстиції, і прокурором республіки. А тому взяв і задекларував коротенько основні засади радянського правосуддя. Щоб навіть далекі нащадки ілюзіями не тішилися.
«Так, дійсно, ми створюємо не суд, а орган розправи, бо саме його потребує революція», – прорік Микола Олексійович ошелешеним опонентам. Після чого хвацько аргументував кричущу необхідність трибуналу… географічним становищем Харкова. Мовляв, затисли кляті вороги слобожанську столицю: з одного боку – Калєдін, з іншого – Петлюра. То чи варто в такий важкий час апелювати до юридичного досвіду людства? Тим більше, людства буржуазного? «Революція створила нову, революційну правосвідомість, – впевнено оголосив Скрипник. – Їй не потрібні товсті збірки законів». А от набір скальпелів аж ніяк не завадив би...
Чому саме скальпелів? Тому що наостанок Микола Олексійович поіменував трибунал «хірургічною організацією», котра має нещадно видалити «гангрену контрреволюції». І переконав, врешті-решт, членів Харківського «Совдєпу»: «медичне» формулювання перемогло більшістю голосів.
…Свіжоспечені «хірурги», натхненні «революційною правосвідомістю», добряче далися взнаки харків’янам.
Щодо автора
Харківський історик Микита Іванович Лис народився 19… А кого, власне, цікавить, коли він народився? Живий, то й добре. Така біографія, здається, чи не в кожного другого його однолітка. Працював, служив, учився, потім знову працював. Токарем, охоронцем, спекулянтом, мандрівним фотографом, експедитором (слово – цензурне!), вантажником. Останнім – найдовше. Допоки навзамін здоров’ю не почав приходити розум. Отут і знадобилася синенька книжечка, схована до далекої шухляди ще за часів «Саюза Нєрушимава». «Еге, та я ж дипломований фахівець!» – ляснув Микита Іванович себе по лисині. І як заглибився у нетрі харківської історії…
Власне, він і дотепер там сидить. Вже шостий рік поспіль Повертається у сучасність лише раз на тиждень. Не лише за гонораром, а ще й заради вас, шановні читачі. Щоб щедро поділитися знайденим. Одне його турбує: у хащах славного минулого запашні квіточки зустрічаються дуже рідко. І чого воно так, га?
