Апологетам канонічності: дещо про «канонічних» і «самосвятів» (ч. 1)

Дехто схиблений на цьому пункті навіть пише «Канонічна» з великої літери, говорячи насправді про УПЦ МП.

Нині усі балачки про можливе об’єднання православних в Україні закінчуються нічим. То може варто зазирнути глибше, щоб зрозуміти причини цього явища?

Канонічна правда

Міф про так звану «канонічність» Московського патріярхату в цілому і зокрема на українській землі є одним із найбільш потворних породжень імперської пропаганди новітньої доби, потужною інформаційною технологією, яка спрацювала на масовому рівні. І все тому, що за великим рахунком цей міф так і не розвінчаний і по сьогодні. Звісно, віряни цієї церковної структури повністю покладаються у цій справі на слова своїх духовних “провідників”, які, на жаль, відверто ведуть їх на манівці. Але варто лише відкрити одне з останніх видань православних канонів, опубліковане самою Московською патріярхією, щоб переконатися, що ситуація є зовсім не такою, якою її подають московські «пастирі» в Україні. З іншого боку, чи є в Україні справді канонічна православна церква, утворення та існування якої дійсно відповідало б канонам православ’я?

Спочатку коротко окреслимо, що ж таке церковні канони. Канони – це правила життя Церкви у світі, свого роду її внутрішня Конституція. Вони безпосередньо не регулюють питань віровчення (для цього існують догмати), але покликані регулювати церковну політику всередині й назовні. Хоча залежно від того, якою є церковна політика кожної нині існуючої церкви, можна робити певні висновки щодо вірності її провідників і самому християнському віровченню.

Отже, відкриваємо видання «Каноны или книги правил святых Апостолов, святых Соборов, вселенских и поместных, и святых Отцов (на русском языке)» (СПб., 2000), для прикладу, на сторінці 17, де надибуємо на одне із засадничих церковних правил, встановлених ще Собором святих Апостолів у 51 р. від Р.Х. Головував на цьому соборі апостол Петро, а були присутні усі на той час ще живі перші учні Христа, апостол «язиків» Павло та пізніші апостоли з числа 70. Аби ніхто не сумнівався щодо правильності перекладу, цитуємо мовою видання правило 30-е Собору святих Апостолів: «Если какой-нибудь епископ, мирских начальников употребив, чрез них получит епископскую в Церкви власть, да будет извержен и отлучен, как и все, сообщающиеся с ним». Пізніше це правило було додатково підтверджене і розширене правилом 3-м VII Вселенського собору (сторінка 104 цитованого видання). З цього правила однозначно випливає, що навіть жоден священик, а тим більше єпископ не може зайняти церковну посаду із залученням до цього світської влади. Справді, і за Євангелієм Богу – Богове, а кесарю – кесареве.

Правда історична або хто ж розкольник?
Але з Московською церквою справа стоїть куди гірше, ніж могли передбачити святі Апостоли чи пізніші Отці Церкви, оскільки сама ця церковна юрисдикція і вперше була створена, і пізніше була відновлювана не просто за участі, а самою світською владою. Якщо читач думає, що йдеться про «володимирове хрещення» кінця Х ст., то це не відповідає дійсності. За Володимира відбулася лише рішуча візантинізація набагато давнішого, хоч і мало нам відомого, давньоруського християнства, і воно лише дуже опосередковано стосується церкви власне московської. Безпосередньо ж московська церква відділилася від київської тільки у 1448 р., причому зроблено це було цілком неканонічно – без благословення вселенського патріярха і київського митрополита.

Протягом перших семи століть свого існування від часів Володимира Хрестителя найбільша у світі Київська митрополія входила до складу Константинопольського патріярхату, з ХІV ст. фактично користуючись незалежністю в управлінні. У 1448 р. московська частина Київської митрополії без жодного на те благословіння вийшла з підпорядкування Києву і 141 рік поспіль лишалася невизнаною тогочасною православною спільнотою, накопичивши за цей час низку ніким у православному світі не підтриманих богослужбових нововведень і при цьому зарозуміло вважаючи себе єдино істинною, як це має місце й нині. Характерно, що вже найперший митрополит із титулом «Московський» Іона переступив київську традицію, заборонивши себе називати по-християнськи братом навіть архієпископам, вимагаючи йменувати себе тільки «господином». Що ж тоді казати про ставлення його та його наступників до простих віруючих – «холопів»? Хіба дивно при цьому, що вірування простого народу Московії виявилися настільки далекими від євангельських істин?

Цей гріх усецерковної гордині московському урядові вдалося вкорінити і легітимізувати у 1589 р., коли прибулого з візитом вселенського патріярха Ієремію московські урядовці шляхом ув'язнення і грубим шантажем (погрожували втопити в ополонці зимової Москви-ріки, отруїти, замінити двійником) змусили не лише підписати акт про визнання доти невизнаної церкви як митрополії, а у статусі окремого православного патріярхату. Бідному патріярху Ієремії за рік московського арешту і підписаний папір із закликом до інших православних патріярхів зробити те саме було щедро «відшкодовано»…

Стосовно періоду в 141 рік невизнання, то за логікою нинішніх речників Московського патріярхату, невизнання дорівнює неканонічності, а остання – безблагодатності. Тобто усі вчинені в цей період таїнства від хрещення до хіротонії (рукопокладання) були недійсними? Чи не так?

Тільки безпосередньо після Переяславської ради 1654 р. московська ієрархія в особі патріярха Никона фактично визнала свою богослужбову обрядову неправоту (почалася так звана никонівська реформа). Однак почали її у Москві тільки для того, щоб завдяки реформуванню поглинути більш канонічно правну Київську митрополію, тобто свою Церкву-матір. Українська духовна еліта і частина гетьманів протягом трьох десятиліть чинили спротив постійному тиску Москви. Зрештою питання було вирішене уже звичним для Московії шляхом відвертого підкупу новообраного київського митрополита Гедеона, його родича гетьмана І. Самойловича і, головне, константинопольського патріярха Діонісія IV.

З канонічної точки зору відбувся акт симонії, за який через два роки патріярх Діонісій скандально був позбавлений своєї кафедри. Сам нискладений патріярх у грамоті 1688 р. визнав, що його позбавлено патріяршого звання передусім через справу Київської митрополії. Неканонічність цієї «передачі» остаточно була підтверджена томосом Вселенського патріярха Григорія VII від 13 листопада 1924 р. про надання автокефалії Польській православній церкві як безпосередній спадкоємиці Київської митрополії. Зрозуміло, що нинішні московські церковні політики цього томосу не визнають, вважаючи тільки себе речниками істини в останній інстанції, адже цей документ є цілком згубним для їхньої «канонічності».

Читайте також ч. 2 та ч.3