Апологетам канонічності: дещо про «канонічних» і «самосвятів» (ч. 2)

Псевдо- замість право-

Богоспасенні великороси до такого, авжеж, не додумалися б. А тим часом виставлений основним винуватцем події м’якотілий Феофан Прокопович (єдиний, хто з високоосвічених людей у Києві вислужувався перед Петром І після мазепинського розгрому) став лише слухняним знаряддям у руках тирана. Адже саме Петро І з підручними йому членами «Усешутійшого та всеп’янійшого синоду» прагнули перекроїти церковне життя по прийнятних для вузького кола можновладців протестантсько-англіканських лекалах. І перекроїли так, що «православ’ям» в імперії називали усе що завгодно, тільки не християнську ортодоксію. Завдяки «великому реформатору» майже двісті років (від 1721 по 1917 рік) патріярхія не існувала, саме імператор (або імператриця!) офіційно вважався (-лася) головою російської церкви, його (її) представником при Священному синоді незмінно виступав обер-прокурор (теж особа світська), а священики повинні були доносити «нагору» про все підозріле, що почули під час сповідей прихожан. Ось така вона, «російська православна традиція», яку правильніше називати «псевдославною». Саме під українським, глибинно справді православним, кутом зору цю повзучу «традицію», що іржею роз’їдала в тому числі й українську частину російської церкви, їдко висміювали і Гоголь, і Шевченко, і Свидницький, і Нечуй-Левицький, і багато інших діячів української культури.

Лише після скасування Російської імперії внаслідок Лютневої революції стало можливим відмовитися від «псевдославної традиції». Надію на це дав Всеросійський собор, що після майже двохсотрічної перерви у 1917 р. обрав своїм патріярхом святителя Тихона. Однак після усього сказаного хіба читача здивує, що із того знову нічого посутньо кращого не вийшло? Нового патріярха, який активно працював над очищенням церкви від намулу минулих століть, дуже швидко «приструнили», взявши під домашній арешт, більшовики. А після його смерті просто заборонили скликати наступний собор. Стратеги…

Невдовзі в російській церкві було знищено усе перспективне і щиро християнське, а лишилися тільки не надто чисельні й найбільш «ідейно підкуті» блазні у рясах. Хай навіть це були блазні з неволі, але вибір у них був, і вони його зробили. І ось останнього разу скасовану більшовиками Московську патріярхію в авральному порядку «відновлено» сатанинським сталінським режимом у вересні 1943-го. Спочатку в ніч із 4 на 5 вересня Сталін за участі Молотова і майора НКВД Карпова (очолював церковний відділ) зустрівся на своїй дачі з керівниками РПЦ митрополитами Сергієм (Страгородським), Олексієм (Симанським) і Миколаєм (Ярушевичем). Їм було «рекомендовано» вже через три дні, 8 вересня, провести Помісний собор, на якому обрати патріярха, що й було слухняно виконано. Вже 12 вересня відбулася інтронізація патріярха Сергія, а 7 листопада Сергій відправив «урочисту Службу Божу» з нагоди 26-ї річниці Жовтневого перевороту в Петрограді. Знаменно, що цього ж дня радянські війська святкували здобуття Києва, оплачене ціною кількасот тисяч життів «гарматного м’яса»… А от для архієреїв нового патріярхату сталінська адміністрація надала у постійне користування автомобілі та виділила спецпайки. Майор Карпов став головою Ради у справах РПЦ.

Авжеж, теперішні речники РПЦ, намагаючись усе поставити з ніг на голову, кажуть, що це було потрібно для «порятунку» Церкви в СРСР, але краще б церква, що претендує на звання Христової, трималася якомога далі від таких «рятівників». Адже чи могла належно виконувати свою місію у світі церква, що стала невід’ємною функціональною складовою людожерного совєтського тоталітарного режиму? Відповідь очевидна.

Визнання неправдивої церкви

Якби йшлося тільки про давно минулі часи, це було б півбіди, але ж ні для кого не секрет, що й нещодавно обраний московський патріярх Кіріл став ним тільки тому, що був фаворитом офіційного Кремля, а зовсім не подвижником у християнській вірі... То чи дивно у зв'язку з цим, що в наш час усе менше щирих християн вчащають до численних московських храмів, а натомість усе більше в них стає фарисеїв і відвертих невігласів? Які не тільки плутають Боже й кесареве, а й виступають справжніми вовками в овечих шкірах, подібно до одеських «антифашистів», які дійшли вже до того, що влаштовують показові вбивства на Великдень із «благословення» одеського митрополита Агафангела.

І тим не менш, цю від початку цілком неканонічну церкву було офіційно визнано світовою православною спільнотою, причому саме як правонаступницю знищеної тими ж більшовиками “тихонівської церкви” 1917–1924 рр. Цим визнанням і по сьогодні хизуються духовні нащадки сергіян, ототожнюючи визнання з власне канонічністю. Але ж не завжди цілком канонічна церква є визнаною, так само як визнана – канонічною. Як правило, визнання є справою тривалого часу, а також, на жаль, великої політики, і коли остання втручалася у церковні справи, офіційне визнання у світі приходило, але чи приходила обов’язково разом із цим і канонічність? Авжеж, ні.

Перші спроби добитися визнання «червоної патріярхії» протягом 1944–1945 рр. провалилися, оскільки Вселенський константинопольський патріярхат чудово розумів, із чим і ким він має справу. Тоді керівництво СРСР у 1946 р. вдалося до підтримки союзників по антигітлерівській коаліції, аби вони «натисли» на турецький уряд, який, у свою чергу, «натиснув» на тогочасного константинопольського патріярха. За інформацією російського священика і правозахисника о. Глєба Якуніна, вдячні совєтські очільники за давньою імперською традицією додатково «задобрили» царгородського предстоятеля на той час досить великою сумою у 50 тис. дол. США за акт визнання неканонічної РПЦ.

Тільки у період так званої «пєрєстройкі» ґрунт під РПЦ почав хитатися, оскільки люди почали дізнаватися жахливу правду про її попередню й сучасну діяльність на користь комуністичного режиму (не лише лицемірне фарисейство, а й сексотство, резидентура в інших країнах). Зокрема в Україні серйозним викликом для РПЦ стала перспектива швидкого відродження УАПЦ. Саме тоді для виживання РПЦ спецслужбами була розроблена і впроваджена у масову свідомість вірян інформаційна технологія під кодовою назвою «канонічність». Під опікою комуністичної номенклатури і завдяки «совковому» менталітету своїх прихожан РПЦ не тільки вижила, а й стала на сьогодні найвпливовішою і найчисельнішою церковною юрисдикцією на пострадянському просторі, у тому числі й у формально незалежній Україні.

Нагадаємо, що міф про так звану «канонічність» Московського патріярхату в цілому і зокрема на українській землі є одним із найбільш потворних породжень імперської пропаганди новітньої доби, потужною інформаційною технологією, яка спрацювала на масовому рівні.