Апологетам канонічності: дещо про «канонічних» і «самосвятів» (ч. 3)
Чи є альтернатива?
«Як це, цілком канонічна, – здивується пересічний громадянин, – це ж самосвяти, розкольники, прислужники фашистів!». А от і неправда.
Оскільки Константинопольський патріярхат має всі передбачені православними канонами права на території нинішніх України, Білорусі, Польщі й країн Балтії (усі землі в межах колишньої Київської митрополії), згаданим вище томосом 1924 р. він передав ці права тогочасній Польській православній церкві, основу якої складали українська і білоруська національні меншини у складі Польщі часів диктатора Пілсудського.
Треба зазначити, що православні єпископи цих земель були на Всеросійському соборі 1917 р., який обрав патріярха Тихона і виступали там щирими прихильниками очищення церкви від попереднього «псевдослав’я». Коли між більшовицькою Росією та Польщею Пілсудського у 1921 р. було укладено мирний Ризький договір, патріярх Тихон мудро підписав акт про звільнення єпископів усіх територій, які не увійшли до великого більшовицького концтабору, від обов’язків зберігати приналежність до Московської патріярхії, тобто «відпустив» їх. Як бракує цієї мудрості нинішньому керівництву РПЦ! Адже претендуючи на православні спільноти інших держав, нинішня Московська патріярхія свідомо порушує засадничі церковні канони!
Треба сказати, що станом на 1939 рік тільки на окупованих СРСР територіях Польської держави розташовувалися понад 2500 парафій Польської православної церкви, з яких понад дві третини церков опинилися на території УРСР, і майже третина – у БРСР. У той самий час на довоєнній території УРСР уціліло усього… п’ять діючих приходів російської церкви, у тому числі один – на Лисій горі у Харкові. У БРСР же до офіційного початку ІІ світової війни не була зачинена лише одна-єдина парафія (у Мінську). Ось така невигідна для більшовицької церковної політики арифметика, хоча відомо, що й режим Пілсудського протягом 20–30-х років вдавався до численних репресій проти православних.
Саме з цього середовища Польської православної церкви і постала у 1942 р. нова, цілком канонічна ієрархія Української автокефальної православної церкви, представників якої з Москви досі нічтоже сумняшеся облудно називають «самосвятами», зумисно змішуючи з УАПЦ часів митрополита Василя Липківського, яка внаслідок сталінських репресій вимушено припинила своє існування у 1930-і рр. і не має з УАПЦ пізнішого часу організаційної й канонічної тяглості. Метод обрання митрополита шляхом рукопокладання священиками, вимушено застосований в УАПЦ Липківського у 1921 р., справді не можна визнати традиційно православним, хоча він і мав історичні прецеденти в часи церковних гонінь. Нова ж УАПЦ 1942 р. свячення офіційно засудила форму створення УАПЦ 1921 р., приймаючи до свого складу небагатьох уцілілих після масових репресій представників УАПЦ Липківського через покаяння.
З лютого до липня 1942 р. було висвячено 12 єпископів УАПЦ, єпархії яких охоплювали територію цілої України, у тому числі створена й Харківсько-Полтавська єпархія (з липня 1942 р.). Ці висвячені за всіма православними канонами єпископи мали набагато більше підстав вважати саме себе справді канонічними, порівнюючи з єпископами цілком несамостійної РПЦ. Всупереч московсько-імперській пропаганді, УАПЦ 1942 р. свячення насправді не виконувала роль обслуги гітлерівських чи совєтських окупантів, закономірно зазнаючи від них гонінь та переслідувань, репресій і тортур в ім’я Христове.
Нині УАПЦ свідомо розчленовано, хоча остаточно знищити її імперцям не вдалося.
Отже, проблема нинішнього православного розколу в Україні сягає корінням ще ХV–XVII століть, коли спочатку московити вирішили оформити свою окремішність від Києва власною митрополією, а згодом відчули себе на силі поглинути свою Церкву-матір. Представники цієї псевдоцерковної структури й нині відверто відстоюють імперські кремлівські інтереси, облудно сховавшись на українських землях під назвою УПЦ МП.
Як би там не було, а факт лишається фактом: РПЦ у масці УПЦ МП вочевидь перебуває на канонічній території Константинопільського патріярхату, спадкоємицею якого через Польську православну церкву є саме і тільки УАПЦ. Тим самим УПЦ МП чинить тяжкий розкол в українському православ'ї, більше того, називає законну церкву цієї землі неканонічною. Про заборону подібних дій твердо висловилися ще отці ІІ Вселенського собору у 2-му правилі (сторінка 37 цитованого видання): «Областные епископы да не простирают своей власти на церкви за пределами своей области и да не смешивают церквей…». Це вже друга кричуща (і, на жаль, далеко не остання) підстава припинити вважати цілу РПЦ і УПЦ МП зокрема канонічною православною церквою.
Стосовно діяльності УАПЦ на території України після 1942 р., то з поверненням совєтських окупантів у 1943-44 р.р., її діяльність було повністю припинено. Єпископат (окрім митрополита Феофіла Булдовського, знищеного більшовиками-«освободітєлямі» в січні 1944 р. у Холодногорській тюрмі) зумів вийти на терени вільних країн, утворивши з часом, власне, Українську церкву в діаспорі. В 90-х роках минулого століття прийшов час отримання УАПЦ за кордоном повного визнання світовою православною спільнотою. В 1990 р. до складу Константинопольського патріархату було прийнято її канадійську частину, а 12 березня 1995 р. сталася справді історична подія – вся закордонна частина УАПЦ урочисто ввійшла до його складу. Зверніть увагу, шановні прихильники, «канонічності» по-московські (чи то по-совєтські) до складу першого серед рівних патріархатів єпископат та священство Української церкви в діаспорі було прийнято без жодних застережень, пересвячень тощо, тобто в сущому сані. Іншими словами, православна спільнота через Константинопільський патріархат визнала чинність (канонічність) свячень (хіротоній) 1942 р., отже повну правосильність УАПЦ. І все було б добре, але доконаним фактом є і те, що, власне, українська частина УАПЦ і досі залишається невизнаною (не значить неканонічною). Відроджена 19 серпня 1989 р. (до складу УАПЦ перейшла Петропавлівська парафія м. Львова) УАПЦ зазнала дискримінації та низки руйнівних розколів. Досить згадати, наприклад, вересень2000 р., коли кучмівська влада з подачі Кремля завадила воз´єднанню двох частин УАПЦ в єдину церкву в складі Константинопільського патріархату. На його митрополита, владику Константина (Багана) чинився шалений тиск, аби тільки він не здійснив того, заради чого, власне, і приїхав на Собор УАПЦ в Україні. Внаслідок чергового розколу в квітні 2003 р. від церкви відійшов західноукраїнський єпископат; і на даний момент УАПЦ в Україні репрезентує лише Харківсько-Полтавська єпархія. Саме вона і лишається єдиним спадкоємцем УАПЦ 1942 р. на теренах України.
Нагадаємо, що міф про так звану «канонічність» Московського патріярхату в цілому і зокрема на українській землі є одним із найбільш потворних породжень імперської пропаганди новітньої доби, потужною інформаційною технологією, яка спрацювала на масовому рівні.
Також нагадаємо: ні для кого не секрет, що й нещодавно обраний московський патріярх Кіріл став ним тільки тому, що був фаворитом офіційного Кремля, а зовсім не подвижником у християнській вірі...
