«130 етносів»: реалії України чи політичний міф

Починаючи з 1994 року, етнічний склад населення, а особливо його мовна структура, із важливої наукової проблеми постійно перетворюється в засіб політичної боротьби. Особливої популярності ці проблеми набувають в умовах виборчих компаній і використовуються як передвиборчі технології. Радянська міфологема про зростання «багатонаціональності» населення України була доповнена останнім часом міфом «про 130 етносів». На жаль, міфологізація етнічних процесів набуває розповсюдження не лише в публіцистиці, але й в науковій літературі. Оприлюднення лише числа (130 етносів), як аргументу в підтвердження «поліетнічності» населення України, без урахування чисельності кожного з них, а також походження, терміну перебування та особливостей територіального розміщення є фактично продовженням ілюзій радянської пропаганди і немає нічого спільного з реальними етнічними процесами.  

Безпосереднє виникнення міфу «про 130 етносів» пов’язане з опублікуванням результатів Всеукраїнського перепису населення 2001 року, де був поданий перелік з 132-х найменувань. До цього, в матеріалах перепису 1989 року, опублікованих ЦСУ СРСР в 1991 році, були представлені 17 найбільших за чисельністю етносів України, більше 30 тис. осіб кожен. У матеріалах перепису, опублікованих у 1991 році новоствореним Міністерством статистики України налічувалося 51-е найменування етносів, з чисельністю кожного більше 1000 осіб. Відсутність повного переліку етносів України перепису 1989 року призвело до появи хибної думки, навіть в середовищі професійних науковців, про те, що за часів незалежності в Україні з’явилися представники етносів, яких не було в попередніх всесоюзних переписах.
 

Насправді ж, як свідчать матеріали архіву Держкомстату України за переписом населення 1989 року в Україні нараховувалося 128 етносів. Проведення перепису забезпечувало ЦСУ СРСР за єдиними стандартами. ЦСУ УРСР був не самостійним органом, а технічним підрозділом ЦСУ СРСР. При проведенні перепису 1989 року найменування етносів були не в алфавітному порядку, а за їхньою «ієрархією» в складі СРСР, поділяючись на сім груп. До першої групи входили 15 титульних етносів союзних республік. 

У кожній з інших шести груп етноси розміщувалися в алфавітному порядку. До другої групи входили 29 етносів, які дали назви автономним республікам, включаючи також 10 з Дагестану. Третя група складалася з 6-ти етносів, які мали автономні області. Четверта група – 8 етносів, які дали назви національним округам. До п’ятої групи входили 19 корінних народів Півночі Європейської частини Росії та Сибіру. 16 етносів Європейської частини СРСР, Кавказу та Середньої Азії складали шосту групу. До останньої сьомої групи належали «іноземці», 35 етносів – вихідців з-за меж СРСР. В цій групі опинилися «афганці» та «народи Індії та Пакистану», що було визначенням не етнічного походження, а громадянства цих країн. До речі, за переписом 2002 року в Російській Федерації «афганців» перейменували в пуштунів, а «народи Індії та Пакистану» в «індійців хіндомовних». 

Тому 17 найбільших за чисельністю етнічних меншин України за методикою перепису 1989 року опинилися в чотирьох різних групах. 6 – у першій групі (росіяни, білоруси, молдовани, вірмени, азербайджанці та грузини), татари – у другій, євреї – в третій, кримські татари, цигани та гагаузи – в шостій. Ще 6 етносів України опинилися в сьомій групі «іноземців»: болгари, угорці, румуни, поляки, греки та німці.

При проведенні перепису 2001 року в Україні зберігався перелік етносів 1989 року, але замість поділу на групи, вони розміщувалися в алфавітному порядку після українців. До 128 найменувань було додано ще чотири: шведи, турки-месхетинці, канадці та чілійці, всього 132 етноси. Тобто, Всеукраїнський перепис населення 2001 року проводився на основі методології Всесоюзного перепису 1989 року у визначенні етнічного складу населення України і фактично був його калькою. Але на відміну від перепису 1989 року, публікація матеріалів перепису 2001 року стосовно етнічного складу населення була більш повною.  

На динаміку чисельності населення України за 1989-2001 рр. впливали рівень народжуваності та смертності, а також міграції. З 1991 року в Україні розгорнулися депопуляційні процеси. Демографічну кризу в Україні загострила і масова трудова міграція, що особливо активно посилилася з другої половини 90-х рр. У пошуках заробітків з України мігрують насамперед соціально активні громадяни працездатного віку. За підрахунками науковців ІДСД НАН України прямі міграційні втрати України за період з початку 1994 року по кінець 2001 року помітно перевищили 1 млн. осіб. 

Етнічна структура населення залежала не лише від міграційних та депопуляційних процесів. Вона змінювалася також і під впливом процесів етнічної асиміляції, тобто зміни самоідентифікації представників окремих етносів. Абсолютну більшість серед усього населення України складали українці. До складу населення України входять також і представники інших етнічних груп. Але не всі з них можна віднести до етнічних меншин.

За відомим визначенням поняття «етнічна меншина» Ф. Капоторті: «група населення, яка відрізняється від основної групи населення своїм етнічним походженням чи то своєю національністю, чи то своєю мовою, чи то своєю релігією; за своєю кількістю поступається основній групі населення; не займає домінантної позиції в країні; демонструє бажання зберігати свою самобутність і свою культуру, традиції, релігію чи мову; не складається з недавніх іммігрантів або біженців; має глибоке коріння в країні проживання (як правило громадяни цієї країни)». 

Отже, найважливішими критеріями визначення статусу етнічної меншини можуть бути насамперед, чисельність, що впливає на можливість етнічного самовідтворення та час перебування на території України, тобто рівень укоріненості. Представники окремих етносів, недавні мігранти та біженці до етнічних меншин не належать. Позитивний вплив на збереження власної ідентичності для меншин має компактний тип розселення, що сприяє збереженню оптимальної вікової структури і, відповідно, домінуванню моноетнічних (ендогамних) шлюбів. Навпаки, дисперсний тип розселення призводить до розповсюдження міжетнічних (екзогамних) шлюбів, і як наслідок цього обмежує перспективи відтворення у власному етнічному середовищі, тобто сприяє мовній та етнічній асиміляції.

Загальна чисельність населення України зменшилася з 51 452 034 осіб у 1989 році до 48 240 902 осіб у 2001 році, тобто на 6,24 % (3 211 132 особи). За цей же час, спостерігався незначний приріст чисельності українців – на 0,33 % (122 640 осіб), з 37 419 053 осіб до 37 541 693 осіб. Скорочення загальної чисельності населення України за 1989-2001 рр. відбулося винятково за рахунок етнічних меншин. Сукупна їхня чисельність скоротилася з 14 032 804 осіб до 10 510 570 осіб, тобто на 25,10 % (3 522 234 особи). 

Протилежні напрями змін чисельності українців та етнічних меншин призвели до змін етнічного складу населення України. Частка українців збільшилася з 72,73 % у 1989 році до 77,82 % у 2001 році, тобто на 5,09 %. За цей же час частка етнічних меншин зменшилася з 27,27 % до 22,18 %. Ще в 2001 році 0,39 % становила частка тих, хто не вказав своє етнічне походження. Зростання чисельності українців за 1989-2001 рр. стало результатом не природного приросту, а наслідком змін етнічної самоідентифікації частини представників етнічних меншин. За розрахунками С. Піскунова депопуляція серед українців у селах розпочалася ще з 1977 року, а в містах – з 1993 року. 

За походженням із 131 –ти етносів України 19 – вихідці із Європи: болгари, угорці, румуни, поляки, греки, німці, словаки, чехи, албанці, іспанці, фіни, серби, італійці, французи, шведи, голанці, хорвати, австрійці, англійці. 17 етносів були вихідцями із Азії: корейці – депортовані з Далекого Сходу до Середньої Азії, а звідти в 80-ті рр. почали мігрувати в Україну, араби, в’єтнамці, турки, ассирійці, китайці, курди, «народи Індії та Пакистану», «афганці», перси, уйгури, дунгани, халха (монголи), белуджі, японці, а також давні вихідці із Азії євреї та цигани, які через країни Європи потрапили до України. 4 етноси – із Америки: американці, канадці, кубинці та чилійці.

Інші 87 етносів походили з території колишнього СРСР: білоруси, молдовани, 4 із країн Балтії: литовці, латиші, ліви та естонці, 6 із Закавказзя: вірмени, азербайджанці, грузини, абхази, грузинські євреї та турки-месхетинці, депортовані в 1944 році до Середньої Азії, а звідти з кінця 80-х років почали переселятися в Україну. Із Середньої Азії походили 7 етносів: узбеки, казахи, таджики, туркмени, киргизи, каракалпаки, середньоазійські євреї.

Історичною Батьківщиною для інших 68 етносів була Російська Федерація. Зокрема, росіяни, 8 етносів Поволжя та Уралу: татари, чуваші, мордва, удмурти, башкири, марійці, комі, комі-пермяки, калмики, 23 етноси Північного Кавказу: осетини, лезгини, чеченці, даргинці, аварці, лакці, табасарани, кумики, удіни, кабардинці, інгуші, ногайці, адигейці, балкарці, черкеси, карачаївці, рутульці, талиші, абазини, агули, цахури, тати та гірські євреї. 

Всі інші 35 етносів походили з півночі Європейської Росії, Сибіру та Далекого Сходу: карели, буряти, якути, ненці, хакаси, алтайці, ханти, мансі, тувинці, долгани, чукчі, у тому числі 22 етноси-релікти: ороки, іжорці, нівхи, орочі, вепси, чуванці, саамі, евени, ульчі, коряки, селькупи, негідальці, евенки, нганасани, нанайці, удегейці, кети, шорці, енці, ітельмени, тофалари, юкагири, а також ескімоси та алеути. Абсолютна більшість представників цих етносів асимільовані за мовою не лише в Україні, але й на власних етнічних землях. До речі, 20 мов цих малочисельних етносів занесені до Червоної книги мов Російської Федерації і віднесені до категорії тих, що зникають. З точки зору етнологічної науки, насамперед російської, дослідження етносів-реліктів має важливе значення. Але яке відношення мають поодинокі їхні представники до етнічного складу населення України?  

На теренах сучасної України, крім українців, відбувся етногенез кримських татар, караїмів, кримчаків та частково гагаузів, і вони не мають державних утворень за межами України. Чисельність караїмів та кримчаків була досить незначною і складала в 2001 році, відповідно, 1196 та 406 осіб. Досить загрозливим для караїмів та кримчаків є високий ступінь їхньої мовної асиміляції в умовах дисперсного типу розселення. Із 131 етносу, 49 мали власну державність за межами України, а 44 – автономію. 

За чисельністю представники 131 етносу поділяються на дві нерівні групи. 17 з них належать до етнічних меншин, чисельність кожної з них суттєво відрізнялася, але перевищувала в 2001 році 30 тис. осіб: росіяни, білоруси, молдовани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці та гагаузи. Але лише для кримських татар і частково для гагаузів територія України є історичною Батьківщиною. Більшість гагаузів мешкають в Молдові. Шість меншин походять з країн, які межують з Україною: росіяни, білоруси, молдовани, угорці, румуни та поляки. Чотири з них мали ще в ХХ ст. статус домінантної меншини: угорці – на Закарпатті, румуни – на Буковині та Придунав’ї, поляки – в Галичині та Волині, росіяни – на всій території України до 1991 року. 

За часом перебування на території України етнічні меншини суттєво різняться. Беззаперечно до традиційних (історичних) меншин належать молдовани, румуни, болгари, угорці, поляки, євреї, греки, цигани, гагаузи. Росіяни, білоруси та вірмени, за формальними ознаками належать до традиційних меншин, але фактично складаються переважно з мігрантів другої половини ХХ ст. та їхніх нащадків у першому поколінні, тобто, є новітніми етнічними меншинами. За переписом населення 2001 року лише 59,55 % росіян та 25,77 % білорусів народилися в Україні. Переважно з мігрантів та їх нащадків складаються ще три етноси – азербайджанці, грузини та татари. 

З точки зору адаптації в українське суспільство в неоднозначному становищі опинилися меншини, депортовані за часів сталінського тоталітаризму, передусім це стосується кримських татар та німців. Майже на 50 років вони опинилися не за своєю волею за межами України. Тому переселення до України лише для старшого покоління, дитинство чи молодість, яких пройшла на її території, стало дійсно поверненням на історичну Батьківщину. Середнє та молодше покоління фактично належить до новітніх меншин.

Отже, лише 17 етносів можна включити до традиційних та новітніх меншин України, що за чисельністю мають сприятливі умови для самовідтворення у власному етнічному середовищі. Всі інші етноси, за незначним винятком (караїми, кримчаки, чехи, словаки, албанці, естонці та шведи), належать до новітніх етносів, які з’явилися в Україні не так давно – лише в ХХ ст., насамперед у другій його половині. Поява переважної більшості етносів цієї групи стала прямим наслідком перебування України у складі СРСР. Виняток складають представники азійських етносів, які опинилися на теренах України за часів Незалежності як іноземці. 

Важливе значення для оцінки етнічного складу населення має аналіз територіального розміщення меншин в Україні та типу їхнього розселення. За просторовим виміром, за винятком росіян, усі інші 16 етнічних меншин України є регіональними меншинами. Жодна з них не домінує за чисельністю серед усього населення окремих областей. Росіяни також не мають суцільної етнічної території в Україні. Переважна більшість росіян зосереджена не в прикордонних районах, а в містах в глибині України, де вони не складають абсолютної більшості, в оточенні українського населення прилеглих сільських округ. Територіальне розміщення росіян в Криму також не має ознак суцільних етнічних земель. Вони складають абсолютну більшість лише серед населення Севастополя та міського населення АР Крим. Серед сільського населення цієї автономії росіяни становлять відносну більшість. Із 14 районів АР Крим, абсолютну більшість росіяни складають в 5-ти. Отже, розселення росіян в більшості областей України належить до дисперсного типу. Лише в окремих містах та районах Криму зберігався компактний тип їхнього розселення.

Із 17-ти етнічних меншин України чотири мають ареали компактного розселення в 1-2 областях, при чому не на всій території цих областей, а лише в окремих районах, де вони складають більшість серед загальної чисельності населення. Зокрема, угорці складали абсолютну більшість серед усього населення Берегівського району Закарпатської області, румуни в новоствореному Герцаївському районі Чернівецької області. Молдовани були в абсолютній більшості в Новоселицькому районі Чернівецької області та у відносній більшості в Ренійському районі Одеської області. Болгари становили абсолютну більшість населення Болградського та відносну більшість Арцизького та Тарутинського районів Одеської області.  

Ще три меншини: кримські татари, греки та гагаузи, хоча і мали ареали компактного розселення, але не домінували за чисельністю в жодному районі. Кримські татари розселені в районах АР Крим, греки в Маріуполі та сусідніх з ним районах Донецької області, а гагаузи в Болградському та Ренійському районах Одеської області. Більшість кримських татар, угорців, гагаузів, румунів, молдован та болгар були зосереджені не в містах, а в селах. 

Серед решти 11-ти меншин переважає міське населення і відповідно дисперсний тип розселення і в жодному місті обласного підпорядкування чи районі вони не домінували за чисельністю. Понад 50 % кожної з них припадає на 3-6 областей України. 

Найбільшою за чисельністю етнічною меншиною в Україні є росіяни. Їхня чисельність скоротилася з 11 355 582 осіб у 1989 році до 8 334 141 особи в 2001 році, тобто на 26,61 % (3 021 441 особу). Тобто, за рахунок росіян скоротилася як сукупна чисельність етнічних меншин України (85,78 %), так і всього її населення (94,09 %). У результаті інтенсивного зменшення чисельності росіян зазнала скорочення і їхня частка серед загальної чисельності населення України: з 22,07 % у 1989 році до 17,28 % у 2001 році, тобто на 4,79 %. Внаслідок того, що сукупна чисельність етнічних меншин в Україні скорочувалася дещо повільніше, ніж чисельність росіян, змінювалася і структура етнічних меншин. Частка росіян становила в 1989 році 80,92 % сукупної чисельності етнічних меншин, а в 2001 році – 79,29 %. Але незважаючи на це скорочення, чотири з п’яти представників етнічних меншин України були росіянами за етнічним походженням. 

Інтенсивне скорочення чисельності росіян в Україні за досить короткий термін (12 років) було викликане декількома чинниками: по-перше депопуляційними процесами з 1992 року, в результаті зменшення рівня народжуваності та збільшенням коефіцієнта смертності. По-друге, обмеженням масової міграції росіян в Україну і частковим переселенням частини їх на історичну Батьківщину, особливо на початку 90-х рр. в умовах загострення соціально-економічної кризи. І третій, головний чинник: серед росіян значне розповсюдження мали не лише ендогамні (моноетнічні), але й екзогамні (міжетнічні) родини. У результаті відродження української державності етнічні процеси набули природного характеру, коли корінна більшість асимілює меншість насамперед через міжетнічні шлюби. Народжені в таких шлюбах діти переважно визначають власне етнічне походження на користь домінантної більшості. 

Тому частина росіян, які мали змішане етнічне походження, тобто були народжені в українсько-російських родинах, у 2001 році визнали свою належність до українців, що означало зміну їхньої етнічної самоідентифікації. Тому і загальна чисельність українців за 1989-2001 рр. збільшилася винятково за рахунок російськомовних українців. Визнати українське етнічне походження значно простіше, ніж засвоїти втрачену раніше мову в якості рідної. Навпаки, впродовж 1959-1989 рр. за підрахунками О. Хомри за рахунок міграцій та асиміляції чисельність росіян в Україні збільшилася на 2 230,3 тис. осіб, а чисельність українців зменшилася на 1 297,8 тис. осіб.  

За визначенням американського дослідника Р. Скемергона домінантне становище в суспільстві може займати як більшість, так і меншість. В умовах бездержавності домінантною може бути «група меншості», більшість займає підпорядковане становище, тобто є «масовим етносом». До здобуття Україною незалежності українці залишалися «масовим етносом» чи «підпорядкованою більшістю», а росіяни мали статус домінантної меншини. Прямим проявом такого становища було те, що росіяни в Україні не зазнавали мовної асиміляції, і навпаки, українці, хоча й складали більшість, асимілювалися за мовою. У середовищі інших етносів в Україні переважали процеси мовного зросійщення, а не мовної українізації. 

Крім того, варто підкреслити, що більшість росіян є мігрантами радянської доби та їхніми нащадками в першому поколінні. Так, за переписом 2001 року 40,45 % росіян, які мешкали в Україні, народилися за її межами. До 1991 року росіяни не відчували себе етнічною меншиною, і в дійсності вони стали нею лише після здобуття незалежності України. Тобто, росіяни в Україні є фактично меншиною в першому поколінні, насамперед з точки зору самоусвідомлення ними свого меншинного статусу. 

Для значної частина росіян, насамперед у містах східних та південних областей, до сих пір важко визнати своє становище як етнічної меншини. Тобто, як це не здається парадоксальним на перший погляд, найбільша за чисельністю етнічна меншина в Україні є не історичною, а якраз новітньою. Головна її відмінність від інших новітніх меншин полягає не лише в чисельності, але і в збереженні домінантного становища в урбаністичному середовищі на південних та східних областей України.  

Сукупна чисельність представників інших 130 етносів також зменшилася з 2 677 222 осіб у 1989 році до 2 176 429 осіб у 2001 році, тобто на 18,71 % (500 793 особи). Скоротився також і рівень їхньої частки серед усього населення України з 5,20 % до 4,51 %, тобто на 0,79 %. За рахунок зменшення рівня частки росіян, дещо зросла частка цієї групи населення серед загального числа етнічних меншин: з 19,08 % до 20,71 %, тобто на 1,63 %.  

Впродовж 1989-2001 рр. спостерігалося зростання чисельності п’яти етнічних меншин. Найбільш суттєво зросла чисельність кримських татар – на 430,24 % (201 386 осіб), вірменів – на 84,30 % (45 694 особи), грузинів – на 45,28 % (10 659 осіб) та азербайджанців – на 22,23 % (8 215 осіб). Приріст чисельності всіх цих чотирьох меншин став результатом масових міграцій на терени України. Кримські татари з кінця 80-х рр. поверталися до Криму з Середньої Азії, куди вони були депортовані ще в 1944 році. Масове переселення вірменів, грузинів та азербайджанців було спричинене міжетнічними конфліктами в Закавказзі в 90-х рр. Внаслідок зміни етнічної самоідентифікації частини молдован, насамперед на Буковині, збільшилася і чисельність румунів на 11,99 % (16 164 особи). 

Серед 11-ти меншин, чисельність яких зазнала суттєвого скорочення за 1989-2001 рр., перше місце посідали євреї. Їхня чисельність зменшилася на 78,70 % (382 735 осіб). Скорочення числа євреїв в абсолютних показниках було навіть більшим, ніж усіх етнічних меншин, окрім росіян, разом взятих. Ці зміни стали результатом масової міграції євреїв, особливо на початку 90-х рр. Міграційні процеси вплинули також на зменшення чисельності німців на 9,64 % (3 650 осіб) та греків – на 7,15 % (7 046 осіб). 

Головним чином в результаті етнічної асиміляції зазнала скорочення чисельність білорусів на 37,33 % (164 282 осіб), поляків – на 34,34 % (75 049 осіб), молдован – на 20,31 % (65 906 осіб), болгар – на 12,50 % (29 226 осіб) Суттєво зменшилася також і чисельність татар – на 15,62 % (13 571 особу), з 86 875 осіб до 73 304 осіб. Реально число татар в Україні було в 2001 році ще меншим, бо їхня чисельність за 1989-2001 рр. збільшилася в АР Крим, Севастополі та в Херсонській області за рахунок кримських татар, які ідентифікували себе «татарами», як раніше в радянських паспортах, але рідною мовою визнали кримськотатарську. Тому і реальна чисельність кримських татар в Україні в 2001 році була дещо більшою за 250 тис. осіб.

Чисельність ще двох етнічних меншин: циганів (ромів) та гагаузів за 1989-2001 рр. фактично не змінилася, скорочення перших складало 0,69 % (330 осіб), а других – 0,14 % (44 особи). Спостерігалася і така закономірність: меншого скорочення чисельності зазнали ті меншини, які мали компактний тип розселення. Чисельність меншин, які були дисперсно розселені переважно в містах, скорочувалася інтенсивніше. При цьому, серед усього населення України частка білорусів, найбільшої за чисельністю після росіян етнічної меншини, становила лише 0,57 %. Ще нижчим був рівень часток інших 15-ти меншин: від 0,07 % у гагаузів до 0,54 % у кримських татар. 

За чисельністю представників інших 114 етносів варто поділити на дві окремі групи. Частка всіх разом взятих цих етносів серед загальної чисельності населення України в 2001 році складала лише 0,37 %. До першої групи відносяться етноси, чисельність яких перевищувала 1 тис. осіб (36 етносів). Ця група складалася з двох підгруп. До першої підгрупи належать 11 етносів з чисельністю від 5-ти до 12-ти тис. осіб: корейці, узбеки, чуваші, мордва, турки, литовці, араби, словаки, чехи, казахи, латиші. Друга підгрупа складалася з 25 етносів з чисельністю від 1 до 5 тис. осіб: осетини, удмурти, лезгини, таджики, башкири, марійці, в’єтнамці, туркмени, албанці, ассирійці, чеченці, естонці, китайці, курди, даргинці, комі, карели, аварці, «народи Індії та Пакистану», абхази, караїми, комі-пермяки, киргизи, лакці та «афганці». 

Із 36 етносів першої групи: 8 були представниками титульних етносів колишніх союзних республік, 15 – автономних республік і були мігрантами радянських часів, 9 – мігранти з Азії останніх двох десятиріч. 4 етноси були розселені на теренах України ще до радянських часів: словаки - в Закарпатті, чехи – на Волині, караїми в Криму та в Галичині та албанці в Причорномор’ї. За 1989-2001 рр. зменшилася чисельність 23 етносів – переважно вихідців з пострадянського простору. Навпаки, збільшилася чисельність за рахунок міграцій представників азійських етносів та вихідців з Кавказу. Зокрема, чисельність турок зросла у 33 рази, курдів та «народів Індії та Пакистану» - майже у 9 разів, в’єтнамців – у 8 разів, арабів – у 5 разів, китайців та «афганців» – в 3 рази. При цьому приріст в абсолютних показниках був досить незначним. Майже всі етноси, що входили до складу цих груп не мали ареалів компактного розселення, а були розселенні дисперсно в містах півдня та сходу. Серед чехів, словаків та албанців були представники сільського населення.  

До другої групи входили представники інших 78-ми етносів, чисельність кожного з яких не досягала і 1 тис. осіб. Частка цієї групи (78 етносів) становила серед загальної чисельності населення України в 2001 році лише 0,17 %. Цю групу етносів за чисельністю варто поділити на три підгрупи. До першої підгрупи входили представники 21-го етносу з чисельністю від 300 до 1000 осіб: табасарани, іспанці, ороки, іжорці, фіни, кумики, американці, серби, удіни, нівхи. кабардинці, інгуші, італійці, перси, кримчаки, буряти, ногайці, адигейці, турки-месхетинці, калмики та якути. 

Другу підгрупу складали представники 29-ти етносів з чисельністю від 100 до 300 осіб: орочі, вепси, кубинці, французи, ліви, чуванці, ненці, балкарці, черкеси, уйгури, карачаївці, шведи, гірські євреї, хакаси, ескімоси, голанці, рутульці, саами, дунгани, талиші, абазини, хорвати, каракалпаки, австрійці, англійці, агули, грузинські євреї, евени та халха. 

До складу третьої підгрупи належали поодинокі представники 28-ми етносів, з чисельністю менше 100 осіб кожен: ханти, цахури, алтайці, ульчі, коряки, тати, селькупи, негідальці, канадці, в т. ч. 19 – менше 50 осіб: евенки (48), нганасани (44), японці (44), мансі (43), тувинці (43), нанайці (42), удегейці (42), кети (37), шорці (33), белуджі (31), чукчі (30), долгани (26), енці (26), ітельмени (18), тофалари (18), середньоазіатські євреї (13), чілійці (13), юкагири (12) та алеути (6). Друга група (78 етносів) складалася з окремих представників етносів, розселених дисперсно серед міського населення і складалася з мігрантів, за винятком кримчаків. До складу другої групи (78 етносів) входили представники автономних утворень РФ, етноси-релікти Сибіру та Далекого Сходу, іноземці – вихідці з країн Європи, Азії та Америки, а також етнографічні групи євреїв. 

Аналіз статистичних матеріалів переписів населення засвідчує, що за 1989-2001 рр. із 131 етносу зменшилася чисельність 63-х, а зросла 64-х. Найменування ще 4-х етносів було відсутнє в переписі 1989 року. Спостерігалася і така закономірність: скоротилася чисельність представників титульних етносів союзних та автономних республік колишнього СРСР, за винятком вихідців з Кавказу. Водночас зросла чисельність представників далекого зарубіжжя, фактично іноземців.

Отже, протягом 1989-2001 рр. відбулися істотні зміни в етнічному складі населення України. За 1989-2001 рр. зросла чисельність та частка українців серед загальної чисельності населення України. Тобто спостерігалася тенденція до зростання етнічної однорідності, а не «поліетнічності» населення України. Це зростання стало наслідком змін етнічної самоідентифікації частини етнічних меншин. Тому скорочення загальної чисельності населення України відбулося за рахунок меншин, сукупна чисельність яких зменшилася на 25 %. Найбільш істотного скорочення зазнала найбільша за чисельністю етнічна меншина України – росіяни. 

Етноси України за чисельністю поділяються на дві групи: 17 етнічних меншин та 114 представників окремих етносів. Частка всіх 114 етносів серед загальної чисельності населення України в 2001 році складала лише 0,37 %. Переважна більшість представників цих 114 меншинних груп є мігрантами радянської доби та їхніми нащадками в першому поколінні, а також іноземці – мігранти останніх двох десятиліть. Отже, міф «про 130 етносів» не відповідає реаліям етнічних процесів в Україні. Зарахування до складу етнічних меншин декількох десятків найменувань поодиноких представників етносів-реліктів чи іноземців, які волею долі опинилися в Україні як мігранти, з наукової точки зору є некоректним. Спекуляції навколо «130 етносів» є не чим іншим, як свідомим фальшуванням етнічного складу населення України. Правдиві знання про етнічний склад населення України сприяють подоланню стереотипів радянської пропаганди.