Чи потрібні українцям «статеві» свята? (закінчення)

Вичави з себе раба! – писав Антон Чехов.
Хай згине раб! – закликала славна українська поетеса Леся Українка.
Ми маємо своїх богинь. На Київському Олімпі Мокоша була єдиною жінкою-богинею. Вона була покровителькою рукоділля, освячувала вівчарство, була богинею родючості, бо зображувалася з рогом достатку. Шанували наші предки також богинь Дану, Марену, Ладу, Берегиню, П’ятницю. А поетеса Віра Ворскла написала такі рядки:
Ні, не все прийшло з Еллади
У прадавні ті часи:
В нас була богиня Лада
Щастя, мудрості й краси...
Лада – це богиня шлюбу,
Лада – це сама любов,
І до неї музи любі
Йшли з степів, садів, дібров.
Ой Ладо, Ладо, богине кохання,
Богине квітів, весни, порива

Зі свого постає своє. З чужого постає чуже. Любити своє (маму, тата, брата, сестру, Вітчизну) – значить правильно любов’ю свою душу ощасливлювати. Зрадити своє й любити чуже – значить, зрадити зміст свого «Я», знещасливитися.
Отже, не загубися: не будь людиною Чужої Віри, чужих ритуалів, чужих законів і манер. Бо Віра – душа народу.
Й Ісус любив свого Бога (Бога народу ізраїльського, а не Бога народу єгипетського чи індуського). І коли учитель Закону Єврейського запитав Ісуса:«Котра заповідь велика в законі», Ісус відповів: «Люби Господа Бога свого», «Це найбільша, найперша заповідь», Матвій, 22,36-38.

На основі археологічних розкопок, проведених С.Наливайком, Ю.Шиловим та іншими археологами, а також даних науки великий дослідник української самобутності філософ Лев Силенко сповіщає, що культ Великої Матері – Родоначальниці – на території України був уже 15-20 тисяч років тому. В знайдених у Кам’яній Могилі, в печері Чаклуна, 300-х гравійованих малюнках – цих листів наших Предків – між силуетами мамонтів та бізонів трапляються зображення Великої Матері матріархальної доби, її струнке дивовижне тіло ніби пливе над землею. Вона виконує ритуальний танок, зачакловує звірів, щоб мисливці повернулися додому з багатою здобиччю.

Ми, українці, її – потомки. Ми пізнаємо її, дивлячись самі на себе, на свій національний стрій, її льоля – первісний жіночий одяг, оздоблений меандрами (геометричними узорами), якими сьогодні пишаються гуцули і які ознаменовують стародавню українську (мізинську) культуру, знайдену біля села Мізин на Чернігівщині, на березі річки Десна.

Наші предки (Трипільці) були творцями діамантової хліборобської культури, яка була в розквіті 7-8 тисячоліть тому. Вони перші в світі вимовили слово «Матір», яке пішло по всіх материках планети Земля. У найстаріших святих книгах «Ведах» – читаємо – «Матір», у «Авестах» – «Матар». У латинів – «Матер», у литовців – «Мотина», у німців – «Мутер», в англійців – «Мазер». Всі індоєвропейські народи мають спільний корінь слова «мати».

У племенах західної Азії жінка вважалася людиною другого сорту: це відчутно у їхніх релігіях (юдаїзмі, ісламі, юдейо-християнстві).
У наших предків (Трипільців) було обожнення Матері. У трипільських глиняних хатинах стояла на покуті статуйка Матері-Лель. Біля неї горів святий вогник. Мати-Лель – опікунка Роду, покровителька дітей і матерів. З віку в вік, із роду в рід впродовж тисячоліть обожнювалася Первомати Лель, яка своїм племенам передавала мову, свою вдачу, свій образ, свою душу і свою материнську любов.

Наші предки-хлібороби до грудня закінчували роботи в полі і на городі. І грудень-місяць спокон-віків був місяцем Матері, які в хаті навчали доньок і внучок мистецтву вишивання, ткання, приготування 12-и різдвяних страв, рідних звичаїв та обрядів.
Слід пам’ятати, що тільки Рідна Мати – рідна. Це аксіома. Поклоняймося її. Вона дала нам життя, свою любов, вдихнула в цей світ і тіло, і душу. Обожнюючи її, ми душі наші облагороджуємо і самі собою будемо милосерднішими. Бо ж ми діти однієї Матері, у нас кров одна і Вітчизна-Україна у нас одна. Тому 12 грудня як і в далекі часи ми повинні урочисто відзначати велике наше свято – день Матері Лель – Родоначальниці племен України-Руси.

Європейські країни відзначають це свято в інший час. Це перша неділя травня. Нехай буде в травні для європейців. У них свої традиції. У нас свої. Але не копіювати чужинські, єврейські, свято «Пурім».

Відомий син українського народу Олександр Довженко в безсилі втамувати біль і оголені нерви, в заслані, у своїх щоденниках прорік: «Біда наша – перевертні».

Раб виконує запрограмовану роботу, як зомбі, у нього кров тече, опромінена страхом. Ремигаючи, він проклинає свою долю, але не здатен її змінити.

Патріот не може бути рабом. Патріот – людина, яка прагне знати свою історію, предків, шанувати її, думати, чим живе і куди йде.
В умовах бездуховного неможливо виховати патріотів. Коли навкруги тотальний бруд, насильство, нівечення людської гідності, важко залишатися вірним своєму етнічному поклику. Бути патріотом сьогодні в Україні – подвиг зі всіма, як кажуть, наслідками.
Інформаційна диверсія проводилася з давніх давен. Вона продовжується і нині. Наслідки «ходів» прораховуються набагато вперед. Ті, хто бажав ослаблення України-Руси досягли бажаного. Різні рівні однієї релігії, – зазначає київський вчений-філософ Анатолій Кондратьєв, – були протиставлені, як ворожі. Це привело до духовної слабкості держави, що ми бачимо і донині. А духовно слабка нація не може побудувати економічно потужного суспільства для людей, не може створити державу, побудовану на принципах любові та істини.

А що ж святкували у цю пору наші українці?
Цікаві і дотепні свята були і у нас.
21 лютого – свято весняного Вітру, що віє до весни.
24 лютого – святкували Лелечини – свято тотемного птаха українців. Вважають, що з цього дня птахи починають свій політ з Вирію. Початок пташиних свят. Птахи вважаються священними, бо вони двічі народжуються: перший раз гладке яйце, а другий – пухке пташеня…

25 лютого справляли свято Колодія. Парубки вибирали наречених Магія Родючості. Ось як його описує відомий дослідник минувшини, директор Тальнівського музею історії хліборобства Вадим Мицик.

Свята ці – не просто вшанування, а опоетизоване втілення в духовну сутність знань предків про світ та його явища.
Оглянули ми основні або, як кажуть, рокові свята. Одна пора року переходить в іншу, і ця зміна також має свої пошанування. Якщо перші називаються святами, то другі – присвятками. Їх три, і вони у системі свят на честь Сонця висвітлюються мірністю три. Ці дві мірності – чотири і три – в сумі дають семичинність. Відзначення самого переходу пори року в наступну відбувається стільки, як і творення світу, – сім днів.

Колодій – свято переходу зими у весну. Він приїздить на золотій колісниці, на небі простеляється його золота путь. Колодій розкручує світлі космічні сили.

Колодій, як людина, народжується, зростає, прибуває на силі, помирає і відходить. Його колісниця – це не що інше, як вогненна коцюба. На ній приїздить Колодій в образі козака із золотим вусом. У світлій свиті й смушевій шапці. Здебільшого в нього перевдягається котрась із жінок чи дівчат. У ці колодійські дні розгортається парності сила. Хлопці й дівчата вибирають собі пару під виголос: «Колодій пару шукає, серце з серцем єднає!» Парубки мають його сонячну ознаку – вербову колодочку з двома навкісними хрестами на червоній стрічці, складеній у вигляді квітки.

Разом із мережаною хустинкою дівчина чіпляє її на груди своєму милому. Єднання молодих сердець відбувається як поетичне дійство. Старший парубок накликає меншого брата і вручає йому пучок стрілочок – молодецтво його. Старша дівчина, відповідно, накликає молодшу сестрицю і надіває на її голову віночок, щоб вона у цьому році своєї неділі діждала і під вінець стала. Від Колодія на всіх гулянках хлопець із дівчиною мають бути разом. Якщо ж вони за це річне коло не одружаться, то на наступне свято Колодія жінки йому, як невдалому парубкові, чіпляють колодку. Позбутися він її міг тільки за могорич – викуп у батьківській хаті.

Носять у ці дні хлопці вербовеє колесо – символ Колодія – й однойменну пісню йому співають: «Вербовеє колесо, колесо попід тини качалось, качалось». Або ж оцю веснянку козацьку:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле,
Молодому козаченьку
Мандрівочка пахне...

Від Колодія Весна на силі прибуває. Дівчата писанки пишуть. Веснянки співають. Пісня щира, дійства священні зближують молоді серця. Весь вечір хлопці й дівчата, парами сидять у сподіваннях на майбутнє.
Я на тебе, Колодію,
Маю всю надію,
А без тебе, Колодію,
Нічого не вдію...

Жінки виходять на вулицю і кожному зустрічному пов’язують хустину на ліву руку. Це означає, що до котроїсь із них треба йти справляти Колодія. Парубкам-невдахам чіпляють колодку. У хаті розігрують родини – в жінки знаходиться хлопчик. Це здебільшого макогін, сповитий у рушник. Всі тричі оповіщають: «Колодій родився!» За цим лунає пісня:
Колодійчику-чику
І голубчику-чику,
Ждали тебе цілий рік,
Та недовгий в тебе вік...

Іншого разу Колодій уже приїздить в образі світлоносного козака. Його запрошують до столу: «Ходім, Колодію, на нашу затію. Будем їсти, будем пити, світ білий хвалити!» Тричі люди обходять кругом столу і проголошують: «Слава нашому Колодію!» Свято миле людям, і вони цілий день чи вечір співають.
Ой колодка, колодка,
Яка була солодка.
А ще була солодша,
Як я була молодша...

У теперішньому вжитку свято має назву Масниця. Одвічна ж його назва – Колодій. В час переходу із зими на весну дедалі більше діє сонячне Коло і до Землі нашої красної приходить красуня Весна. Усе оживає, відроджується, народжується.
 А вже 1-го березня – початок закликання весни. Пекли бублики (символи весняного Сонця), печиво у вигляді «пташок» – «жайворонки» і роздають дітям, аби ті закликали пташок з вирію.

Першим місяцем року в Київській Русі був березень. Навіть у Біблії наводяться свідчення: «…місяць сей (березень) буде вам початком місяців, першим серед місяців часу» (Іс. 12.21). Історія свідчить, що саме з березня починався новий рік у єгиптян, персів, греків, римлян і багатьох інших народів давнини.

Надзвичайно промовистий український варіант назви – березень. Це чудовий час, коли все в природі пробуджується від зимового сну. Ці дні (перший тиждень місяця) називали сорочини – пробудження Матінки-Землі. Прилітає на Україну сорок різних пташок із різних країн. Птахи приносять на крилах весну.

Варять галушки, вареники. З 9-го березня проганяють Мороза, викидаючи його за вікно по одному з житніх колобків, які випікали саме цього дня. Саме цього дня наші пращури починали нове літо. Ще й по сьогоднішній день ми вітаємо один одного: «Многії літа вам…».

Нове літо приходимо в хату. Пригощали його Щедрою Вечерею, на яку збиралася вся родина. Співали щедрівки. А ранком, хлопчики бігали до родичів посівати:
Сію-вію-посіваю,
З Новим роком вас вітаю…

* * *
Саме з байдужості починається зрада. А зрада? Це, насамперед, забуття свого коріння, підміна наших святинь ковбасою, лімузинами, сумнівними розвагами, поступливість перед чужинцями своїм, материнським.
На чому сьогодні виховують молодих хлопців в армії? На будівництві генеральських дач? На обслуговуванні їх «мерседесів» в умовах пануючої дідівщини? Чи виховується захисник держави, коли командири віддають накази чужою мовою з додатками матірщини? Справжні патріоти не стали б громити безпорадних бабусь на траурній церемонії патріарха і вже ніяк не шматували б національну святиню – прапор.

– Іде планомірне знецінення понять. Девальвація честі, – сказав у останньому інтерв’ю колишній народний депутат України Анатолій Єрмак.

Патріот не може бути рабом. Бо раб виконує запрограмовану роботу, як зомбі. Кров його опромінена страхом. Ремиґаючи, він проклинає свою долю, але не здатний її змінити. Саме тому теперішнє керівництво не хоче бачити український народ вихованим в дусі патріотизму.

А той, хто здобув лише інстинкт до наживи, по-блюзнірськи, як із космічного відрядження, звинувачуючи всіх, паплюжить все рідне, нівечить його і веде в могилу. Святотатство. Рівень теперішнього життя в державі свідчить, що горе-керівники, підміняючи ці поняття, маніпулюють і нав’язують народу, що він повинен бути безликим і покірним.

Повертати треба до свого коріння, де ми мали і честь, і славу. Нам судиться пройти чергове випробування. Сам народ, кожен із нас, має взяти на себе відповідальність за своє життя – теперішнє і майбутнє.

А в умовах бездуховності не можливо виховати патріотів. Незалежність треба було відвойовувати і утверджувати, а не плескати в долоні.
Отож виникає запитання: чи може людина, яка психологічно не сприймає нічого українського, не може чи не хоче вивчити навіть української мови, створювати умови для належної підготовки воїнів Збройних Сил, виховувати у них щось українське, патріотичне? А коли офіцер у погонах українських ЗС каже: «Какая разніца, на каком язике разговарівать и подавать команди?» – то виникає логічно інше питання: «Какая разніца, где служить і кому служить?»

Отже, якщо висококваліфікованого противника державності поставити на відповідальну посаду в країні, то він дуже кваліфіковано стрілятиме їй у спину. А військо – це становий хребет держави. І якщо керівництво країни зацікавлене мати надійні Збройні Сили, то повинно зробити все, аби армія була нормально здоровою і національно свідомою. А тому й виховувати її склад потрібно на українських традиціях, на українській історії, на своїх визначних датах.

* * *
Трохи сумно, трохи смішно. Далі буде ще смішніше. Адже настає 1-ше квітня. День сміху. Сміємося, хто скільки може і з ким, із чого і з самого себе. Це сміх крізь сльози в нашій українській, такій незатишній, напівголодній і холодній оселі. Напівнезалежна, напівдержава.

… Сміх крізь сльози… Тому що, хоч і не знаємо, та інтуїтивно відчуваємо, як започатковано було це свято. Адже відомо, що День сміху придумали євреї, які не вірили в існування Ісуса Христа. Коли Син Божий воскрес, то за старим єврейським календарем було 1 квітня. Вороги Ісуса організували різного роду насмішки, кепкування. А потім кожного року влаштовували «день сміху». Тому й святкують його урочисто найбільше в Одесі…

То ж з кого ми сміємося? З кого жартуємо? Що відзначаємо і що святкуємо? Давно вже пора повернутися «свій до свого по своє», до своєї історії, української міфології, своїх пам’ятних дат і своїх лицарів та Апостолів Правди.

«Бо хто матір забуває – того Бог карає», – нагадував невігласам наш пророк Тарас.
Отож, вельмишановний новообраний пане Президенте України,якщо Ви шануєте наші звичаї і традиції, прошу Вас: відмінити Указ колишнього президента Леоніда Кучми про запровадження на державному рівні відзначати день «Защитника Отечества» 23 лютого та встановити своїм Указом наше українське свято «Захисників України».

Можливо – це буде 14-го жовтня (День козацтва), 29 січня(День Героїв Крут), чи 28 червня (перемога козаків під Конотопом 1659 року). Але це буде наш, український чоловічий день – справедливий день, коли наші звитяжці-козаки та молоді хлопці-ліцеїсти захищали нашу землю. Такою справедливою датою і таким святом збудуться споконвічні мрії наших попередників – зробити українців господарями на своїй землі...

Олександр Середюк історик і письменник, Луцький район, Волинь